Які асоціації у вас викликає формулювання «дзеркальна зала оперного театру»? Уявляючи її красиві настінні розписи, дзеркала у позолочених рамах, ошатні штори із благородного велюру, яку музику очікуєте тут почути? Певно ж, галантні менуети класицизму, драматичні мелодії бентежних композиторів-романтиків, або вершини академічного мистецтва музики Новітнього часу? Або ж, які очікування покладаєте на репертуар фестивалю камерної музики? Чи то твори, які час вже відзначив печаттю геніальності, чи то експерименти сучасних композиторів, чи то так звана «легка» музика? Однак, у звичному уявленні, з високої сцени має промовляти саме академічне мистецтво.
Та фестиваль «Дзеркало» у переддень закриття свого першого сезону вирішив постати перед слухачами у дуже неочікуваному відображенні: цього дня скло дзеркал концертної зали, мабуть, вперше у своїй історії, дзвеніло від андеграундного електроакустичного рейву. Тож, у відображенні фестивалю — новий образ, зухвалий, але однозначно цікавий і такий, що змушує затримати на собі погляд.
На концерті, як то часто буває при зіткненні з несподіванкою (хай і приємною), спочатку почуваєшся трішки розгублено. Та це, певно, типовий стан публіки, що вперше зустрілась із творчістю музикантів гурту Dz’ob, які й рейвили на сцені дзеркальної зали. Тож, перш ніж говорити про концерт, зазирнімо трішки в історію цього колективу.
Dz’ob — це кросжанровий музичний гурт із Дніпра, який визначає свій стиль як електроакустичний IDM – intelligent dance music. Музиканти цього творчого альянсу, а це Василь Старшинов (гобой), Олексій Старшинов (фагот), Ірина Лі (скрипка), Олексій Бадін (віолончель), Андрій Яровий (ударні) міксують у своїй творчості алюзії на музику минулих епох із техно, дабстепом, поєднуючи звучання акустичних інструментів із електронними семплами. Упродовж вже скоро десяти років свого існування гурт виступав як у філармонічних залах, так і в нічних клубах, збиваючи з пантелику публіку і першу, і другу. Бо й справді: для сцени філармонії елетроакустичне техно — не менша екзотика, як для нічного клубу — гобой і фагот.
Ще б пак — тут спробуй не розгубись, коли тебе «качає» біт, накладений на мелодію, що добре би згодилась, скажімо, для теми барокової пасакалії. Перформанси Dz’ob — це наче переклад «високої» музичної мови минулих епох, що, на жаль, в уявленні багатьох вимагає якогось особливого і часом недосяжного рівня «музичної писемності» для її розуміння, на «розмовну» мову нічних клубів — у наш час загальнозрозумілу через своє повсюдне звучання. Тим то й цікаві музичні віддзеркалення, які пропонують учасники гурту своєю творчістю: для пересічного «непосвяченого» в глибини академічної музики слухача, спраглого до драйву техно, несподівано відкривається портал у високу класику минулого; для професійних же музикантів такий перформанс стає навіть певним викликом: треба наважитись розкрити шкаралупу академізму і побачити, що «серйозна» музика може існувати в різних, сказати б, «агрегатних станах».
Рефлексуючи над почутим і побаченим, зосередимось на трьох основних моментах. Отож:
Концепція
У кількох інтерв’ю, опублікованих на різних медіаресурсах, музиканти гурту скромно заявляли, що не мають певного формату і просто займаються тим, що цікаво. Та у їхній музиці — на позір «легкій», імпровізаційній, завжди є доволі чітка концепція. Найперше — це розмивання граней між епохами та стилями. У відсилках до музики, скажімо, доби бароко виконавці здебільшого не користуються прямими дослівними цитатами, а створюють тільки алюзію (чи, може, ілюзію), залучаючи характерні для опусів того часу мелодичні звороти у свій самобутній музичний текст. Інший аспект концепції творчості Dz’ob – відтворення ідей електронної музики акустичним інструментарієм. Наприклад, гурт виконав композицію британського діджея, відомого під ніком Aphex Twin, побудовану на основі принципу delay — прийому в електронній музиці, що полягає у затримці звуку, створюючи ефект відлуння.
Промовисту концепцію несуть у собі і назви окремих творів. Найяскравіший приклад — композиція «Замовляння». Ця назва відсилає до архаїчного різновиду фольклору, в основі якого — віра в магічну силу слова, його здатність вплинути на людей, природу. Сингл «Замовляння» має промовисту заставку: зображення великого чорного поліетиленового пакета для сміття посеред поля, над яким клубочаться величезні згустки чорного диму. Ідея однозначна: єдиним доречним місцем для окупанта на українській землі є хіба лиш сміттєвий пакет для його останків. Самі музиканти у пресрелізі коментують цю композицію так:
«Трек має темну та тривожну атмосферу. У міру того, як грув зростає та набирає обертів, він стає експериментальною формою ламаного техно з примхливими звуками гобоя та фагота, які ведуть у невідоме. Пульсуюча електроніка та напружені струнні продовжують створювати драматичну атмосферу в цій композиції. <…> У “Замовлянні” слова спрямовані на те, щоб ворог, який прийшов на українську землю, заснув навіки».
Стиль
Композиції, що прозвучали на концерті (а це — треки з попередніх альбомів та три твори з майбутнього альбому) — це музика-стан, що вводить слухача у своєрідний транс із безкінечною повторністю коротких мотивів під регулярний біт. Здебільшого, звучність, відтворена акустичними інструментами, — консонуюча, де одним тембрам (переважно, струнним) доручаються короткі мелодичні поспівки з плавним рухом, що звучать зациклено багато разів поспіль, а іншим (зазвичай, духовим) — відводиться роль, так би мовити, ритмічного контрапункту — 2-3-звучних регулярних звукових вкраплень. Складається враження, що ці мелодичні інструменти таким чином імітують перкусію.
Кожна композиція складається із кількох блоків, де матеріал у партії кожного інструмента змінюється, однак він все так само лишається сталим у кожному з голосів протягом того чи іншого розділу. Час неначе зациклюється — і тільки електроніка доводить, що він таки рухається вперед.
Деякі мотиви, здавалось, «мігрували» з одного треку до іншого, створюючи своєрідний гіпертекст концерту. На думку спадає неочевидна асоціація: що ж це, як не індивідуальне втілення сильвестрівської ідеї раги на європейський манір? Адже, начебто всі її основні принципи тут і справді втілені: музика-перебування, оповідь про одне й те саме, але щоразу по-іншому… Може, ця паралель видається «притягнутою», але якщо вже «розмивати межі між стилями та епохами» — то чом би й не так? Так у роздумах і народився ще один концепційний пласт творчості Dz’ob — еклектичного міксу академічної музики і техно, електроніки й акустики, стильної інтерпретації звучання минулих епох і флеру невимушеної легкості танцполів.
Виконання
Публіка сприймала концерт не тільки у ролі слухачів, але й глядачів: музиканти Dz’ob запропонували авдиторії аудіовізуальний перформанс, де музика звучала на фоні абстракціоністського відеоряду (для кожної композиції — окремого) із зображеним у ньому хаотичним рухом геометричних фігур, кольорів. Тож певний дисонанс між антуражем дзеркальної зали та андеграундною музикою, що наповнювала її стіни, був зовсім непомітним. Ба, більше: у композиціях, де виникали алюзії на барокові опуси, любитель шукати підтексти і контексти міг вгледіти цікавий діалог епох між звучанням синглів та інтер’єром концертного холу. До слова, у репертуарі Dz’ob, представленому на концерті, були і переосмислення музики минулого, і твори сучасних композиторів, що пишуть для електроніки, і авторські самобутні композиції.
Саме ж виконання коментувати з традиційних позицій неможливо. Бо ж звичні «зачіпки» у рефлексіях на виконання, на кшталт продуманості драматургії, глибини звуку, натхненності інтерпретування, тут, з огляду на специфіку музики, просто відсутні. Варто сказати одне: музика, яку творить Dz’ob, видалась свіжою, цікавою, майстерно скомпонованою і художньо переконливою — як для аматорів, так і для професіоналів.
Презентувати таку музику на фестивалі — безперечно, виграшне рішення: це спосіб привабити до концертної зали більш широку публіку і представити їй українську культуру як стильну, сучасну, вископрофесійну. Погляд у дзеркало — далекосяжний.