Фортепіано…
Це життя, це мої думки, це я.
Музикант…
Людина, яка музикою творить світ.
Авторитет…
Для мене — Бог.
Геніальний композитор…
Борис Лятошинський.
Рідний Ужгород…
Приїзд туди — момент радості.
Відпочинок…
Тільки на природі та рибалці.
Йожеф Ермінь — один із найвідоміших українських піаністів. За спиною виконавця величезний музичний досвід, а саме: співпраця з безліччю музичних фестивалів, симфонічними оркестрами, камерними ансамблями та солістами. Вражає широкий репертуар музиканта — від бароко до сучасності. Проте останнім часом Йожеф Ермінь робить особливий акцент на музиці XX століття, виконуючи твори Карлгайнца Штокгаузена, Олівʼє Мессіана. Музикант є першовиконавцем творів Євгена Станковича, Богдани Фроляк, Валентина Сильвестрова, Ігоря Щербакова та інших українських композиторів. Сьогодні в нього уродини, з нагоди яких ми поговорили з ним про роки навчання та становлення, а також про цінність української музики. Усна розмова, врешті, перетворилась на онлайн монолог — екскурс життям піаніста.
Свого часу я був вихований на аванґарді, проте зараз ціную в музиці красу. Наприклад, у творчості Олівʼє Мессіана присутній релігійний дух, у Валентина Сильвестрова — метафізична краса. Дехто вважає сучасну музику Сильвестрова банальною, але це висота. Хтось шукає нове в аванґарді, а він відійшов від нього і зробив висновок, що мелодія і гармонія — це найважливіше. Для мене така музика є продовженням лінії світла від Франца Шуберта. У ній є те, що мені необхідно — тиша і спокій. Я не люблю музику, в якій є агресія та надуманість. Я переграв музику Сильвестрова всіх періодів: раннього, періоду авангарду та сучасного періоду, який композитор називає «новий аванґардний період», тобто, це спрощення, очищення від зайвого, до якого композитор прийшов природнім шляхом.
Для мене правдивий композитор — як мисливець на полюванні, який сидить і очікує потрібного моменту. Він повинен мати блаженний слух, щоби відчути, почути та схопити в потрібний момент і записати. Композитор — не той, що пише-компонує, а той, в кого музика народжується зсередини, коли вона диктується вищими силами. Так є у Сильвестрова. Краще зрозуміти музику композитора, звісно, допомагає знайомство з ним.
Мені дуже пощастило, бо майже все життя мої найкращі друзі були композитори не лише молодшого покоління, а й старшого. Наприклад, Анджей Нікодемович, який проживав колись у Львові, а в 1979 році переїхав в Люблін, бо його попросту вигнали через релігійні погляди: композитор був релігійною людиною і цього не приховував, ходив до церкви в часи, коли це було під забороною і переслідувалось. Була цікава історія, що до нього «приєднали» кагебіста, щоб він його «перевиховав», а вийшло навпаки (пізніше та людина написала листа Анджею Нікодемовичу і подякувала за спасіння душі). Композитор був надзвичайною людиною. Я виконавець майже всієї його фортепіанної творчості. До речі, Нікодемович — величезний друг Сильвестрова. Також близько спілкуюся з Ігорем Щербаковим, Володимиром Рунчаком, Юрієм Ланюком. Спілкування з композитором має велике значення, бо при виконанні твори стають більш правдивими.
Я вважаю, що всі композитори у цілому світі прагнуть до світла. Музика моєї дружини, Богдани Фроляк, світла. У справжнього композитора є шлях «дао», як в китайській філософії. Якщо композитор «замикається» і не має виходу, то це, як нерозв’язне рівняння в математиці. Музика — це шлях до віри, медитації.
Любов до музики прищепив мені батько, який був музикантом (спочатку працював в Закарпатському народному хорі, а потім в Закарпатському обласному музично-драматичному театрі). Памʼятаю, як в чотири роки він купив мені акордеон на день народження та показав елементарну пісню, яку я впродовж двох днів навчився грати сам. Тато зрозумів, що я таки не безталанний і віддав мене в музичну школу у віці пʼяти років на фортепіано. Остаточно вирішив, що музика — моя професія, мабуть, в роки музичного училища (нині Ужгородський музичний коледж імені Дезидерія Задора), де моєю викладачкою була Маріанна Валковська. Саме вона змотивувала мене займатися музикою серйозно.
Ужгород — це прикордонне місто, де свого часу, дорогою, зупинялися видатні музиканти та проводили концерти. Моя викладачка водила мене на них і завжди казала: «Ти теж так зможеш, але для цього потрібно багато займатися». Це мене серйозно змотивувало. Також вона добре розумілася на тому, як займатися і допомогла віднайти «природу моєї руки». Таким чином в мене поступово формувалася думка, що треба стати піаністом.
Якби не музика, я міг би стати лікарем. На мою думку, ці професії споріднені, бо музика теж має свій лікувальний ефект, а саме заспокоює душу. Цікаво, що велика кількість митців в юному віці вагалася, котру з цих професій обрати.
Я закінчив львівську консерваторію в класі Марії Крушельницької та обрав шлях до класу Євгенія Малініна (в аспірантурі Московської консерваторії), тому що ці педагоги — це одна школа видатного піаніста та педагога Генріха Нейгауза, який був зіркою в радянські часи та походив з України (з міста Кропивницького). В СРСР любили «забирати» найкращих з усіх республік собі «у центр». Навчання в обох викладачів проходило на найвищому рівні. Вони слугували прикладом для наслідування, бо не лише навчали, а й часто виступали в ролі виконавців. Мене це дуже стимулювало. Сама школа Нейгауза повʼязана з образною сферою, яка, в сучасному виконанні, на жаль, починає губитися.
Рівень Московської консерваторії зараз значно нижчий, ніж в радянський період, де його підтримували завдяки талантам з інших радянських республік. Талановиті викладачі емігрували на Захід ще в девʼяностих роках, коли розвалився СРСР. Львівська консерваторія завжди була на високому рівні. Узагальнюючи, можу сказати, що львівська фортепіанна школа цінна тим, що поєднала найкращі риси західної та російської шкіл.
І саме Крушельницька вплинула на моє ставлення до української музики, проте я пішов далі по хронології — виконую музику сучасних українських композиторів. Відзначу, що Марія Тарасівна у своєму класі мала індивідуальний підхід до кожного учня (підбирала різноманітні програми, виходячи з особистості людини та її особливостей). У програмі було також багато зразків європейської класичної музики. Памʼятаю, що на другому курсі виконував лише музику Бетховена, а на четвертому готувався до Всесоюзного конкурсу піаністів імені Рахманінова, тому виконував його музику. Безумовно, в класі Марії Крушельницької дуже великий акцент ставився на українській музиці. Вона саме тим і відзначилася, що пропагувала українську музику, особливо Василя Барвінського та Станіслава Людкевича.
Зверніть увагу, який попит українська культура має в країнах Заходу. Вона на піку як ніколи. На мою думку, свобода — це найважливіша складова у розвитку митця. І незалежна Україна дала зовсім іншу можливість для реалізації митців, а саме свободу вибору. Тому зараз стільки молодих і талановитих композиторів!
Триває війна, але ми незважаючи ні на що виконуємо свої функції: граємо концерти, пропагуємо культуру онлайн, проводимо онлайн-фестивалі. Тобто культура все робить для того, щоб «жити». Таким чином, кожен на своєму місці має зберігати те, чим він займається. Трагедія, одночасно, є і поштовхом для створення чогось нового у мистецтві. При всьому жаху, що є, вона спонукає народитися якимось новим і зовсім фантастичним речам. Психологічно важко, але ми не зупиняємося і не складаємо руки. Як кажуть: «Музи не мовчать!».
Я викладаю у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. В мене є студенти, які із задоволенням беруться за виконання української музики. В нас на кафедрі навіть програма підібрана таким чином, щоби обовʼязково в програмі виконувалася українська музика в хронологічному порядку. Виконують як музику давніших зразків — Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського, Василя Барвінського, так і композиторів-сучасників — Валентина Сильвестрова, Богдани Фроляк, Мирослава Скорика та інших. Також проходить фестиваль-конкурс української музики в ЛНМА імені Миколи Лисенка, в якому беруть участь саме студенти. Недавно в стінах Львівського органного залу створили проєкт «Нова музика львівських композиторів» для молоді. Звісно, також є студенти, які проводять концерти української музики з власної ініціативи. Я вважаю, якщо людина талановита, то її обовʼязок — пропагувати українське.
Читайте також:
• Олег Криса: «Якби я не поїхав в Україну зараз, то шкодував би все життя»
• Музичні візії поезії Михайля Семенка. Дайджест за сто років
• Ганна Гаврилець: культура планетарного значення
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.