У листах до сина Василь Стус не раз зазначав, що все життя «марить музикою»: дитиною у повоєнні роки він власноруч майстрував приймач, щоб послухати відомі пісні на радіохвилях, у молодості із захватом відвідував філармонічні концерти-лекції, присвячені улюбленому Бетховену, а відбуваючи ув’язнення в російських тюрмах, регулярно просив дружину про свіжі платівки з класичною музикою.
І до віршів — власних і чужих — Стус, як поет, перекладач і критик, підходив із міркою «музичних» цінностей, зважаючи передусім на ритм і фактуру.
У цьому тексті розповідаємо про музику в житті і творчості Василя Стуса.
Що слухав Василь Стус
Найперші музичні враження Стуса були пов’язані з народними піснями. Про це поет писав у передмові до збірки «Зимові дерева»:
«Мама знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих» (йдеться про народну співачку з Вінничини Явдоху Зуїху, з голосу якої фольклорист Гнат Танцюра записав понад 1000 пісень — ред.).
Поруч із фольклором — співані тексти Шевченка, особливо ж — стилізовані під фольклор. «Найбільшим слідом на душі» Стус називав мамину колискову, в якій звучали рядки, написані Шевченком на Кос-Аралі:
Ой люлі, люлі, моя дитино,
Вдень і вночі.
Підеш, мій сину, по Україні,
Нас кленучи.
Про паралелі між Шевченком і Стусом написано безліч літературознавчих текстів — від спільних прийомів віршування до подібних траєкторій життєвого шляху. Адже Стус — двічі засуджений до таборів суворого режиму і заслань, де й помирає за нез’ясованих обставин — у ХХ столітті ніби сповнює, довершує шлях Шевченка, свідомо чи ні перебираючи роль поета-страдника, що жертвує особистими інтересами задля національної ідеї, стаючи її голосом.
У поетичній площині Стус віддає належне Шевченкові як митцеві ХІХ століття і різко критикує епігонство за Шевченком серед своїх сучасників: «Українська муза носить шевченків кожух — і не тільки впріває в ньому: умліває». Та в його особистому зв’язку із Шевченком ідеться про екзистенційне:
«Шевченко над колискою — це не забувається (…). Щось схоже до тужного надгробного голосіння з “Заповіту”. (…) Перші знаки нашої духовної аномалії, журба — як перше почуття немовляти на білому світі».
Та повернімось до музики, а разом з тим — від журби минувшини до журби актуальної (на жаль, із журливої парадигми в цій історії вийти не так легко). Дитинство Стуса припало на Другу світову й повоєнні роки, коли до того, щоби долучитися до актуальних музичних тенденцій (хай якими б вони були), підліткові доводилось докласти чимало зусиль.
«Пам’ятаю, як зробив першого приймача — сам! Дроту не вистачило — і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І той детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам’яталося надовго, як Б. Гмиря співав такої пісні:
Сбейте оковы, дайте мне волю —
я научу вас свободу любить».
У дитинстві Стус мріяв грати на фортепіано чи скрипці, але батьки не мали коштів на інструмент. Коли Василь закінчив сьомий клас із похвальною грамотою, тато у винагороду придбав йому гітару.
«Я спочатку навчився грати “Взяв би я бандуру”, потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть. (…) Це було й пізніше, вже в інституті».
Поступово зі зміною обставин змінювалися і смаки Василя Стуса. Пізніше в листі до сина він писав:
«Коли в дитинстві не було доброго слухання, тоді вчаться спочатку всяких пісеньок паршивеньких, потім доходять своїм глуздом, що любив паршивенькі пісеньки, а вже по тому — долучаються краси Моцарта, Шопена чи Вівальді».
Так, у старших класах школи Василь Стус відкрив для себе класичну музику, яка стала його захопленням на все життя, а згодом — однією з небагатьох розрад. Ось, наприклад, розповідь поета про зустріч нового 1978 року у засланні на Колимі:
«Я вже встиг випити новорічну чарку в скромній компанії і зачинився в своїй кімнаті. Переді мною — найрідніші обличчя — рідних і друзів, переді мною — символічна ялинка (гілочка сланику) і кілька житніх і пшеничних колосків, клечаних славними новорічними відкритками. Я пригасив, притемнив світло електролампи, бо слухаю органну месу Баха, Пори року Вівальді, Апофеоз Люллі Куперена, Глорію Вівальді. Є ще вальси Шопена, але їхній стрій — не до новорічного вечора-торжества. Придбав Концертний електрофон — і насолоджуюся прекрасною музикою, спогадуючи далеких друзів, із ними п’ючи чай».
У Стусовому баченні сімейної ідилії завжди знаходилося місце для музики. У листі до дружини й сина, датованому груднем 1981 року, вже з наступного — останнього — свого заслання поет писав:
«Хочу, щоб у Вас була добра ялинка, і щоб вона горіла лампочками, і щоб була добре прибрана, і щоб Дід-Мороз був щедрий для Вашої господи, і щоб були добрі гості у Вас — і щоб звучала добра музика — якого Генделя (недавно слухав його 12 і 14 сюїти прекрасні) — і щоб земля тихо-тихо пливла в безвісті, не порушуючи Вашої доброї бесіди. Цьомаю, люба моя».
Поет мріяв, щоби зрештою і син розділив його любов до музики. У листах із тюрем поруч із ніжним татівським «Зранку я уявляв, як ти встав, умився, мама провела Тебе до школи з букетом айстр. Чи цвіте вже мороз коло лавочки?» чи по-стусівськи безкомпромісним «Дорогий сину (…) рости чесним українцем, а не яловим хахлом» регулярно з’являються спогади про відвідані колись концерти, прочитані музичні книги, прослухані платівки.
«Твій скоропис — поміж футболом, гітарою, шахами й Аллою Пугачовою — своєрідний. Втішило мене те, що Ти любиш Бетговена», — писав Стус 13-річному синові у листі 1979 року.
В іншому листі того ж року читаємо:
«Пишу оце до Тебе, а водночас слухаю “Реквієм” Моцарта — дуже люблю його! Це — на рівні могутнього, мужнього Бетговена. Хоч узагалі не надто полюбляю солодку музику багатьох інших творів Моцарта».
До Бетховена Стус ставився по-особливому — захоплювався не тільки його музикою, але й самою його постаттю. Втім, можна припустити, що сприйняття біографії Бетховена у Стуса було певною мірою викривлено — бо дивився він на цю біографію через просовєтську оптику книги Ромена Ролана з серії «Героїчні біографії», яку щиро радив читати синові:
«Яка це була людина! — пише Стус про композитора, — Все життя в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого світу — перемагає!».
Однак, не можна не помітити, що на своє героїзоване бачення постаті Бетховена Стус екстраполює і власний життєвий шлях:
«Не поступається напасникам, а йде напролам: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся!» — ці слова захвату, адресованого Бетховену, сприймаються як буквальний прозовий переклад поетового власного життєвого кредо «де не стоятиму — вистою»:
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
Примітно й те, що так щедро даючи синові поради щодо класичної музики, Стус не згадує жодного композитора ХХ століття. Наймолодший у його пантеоні — Шопен, від смерті якого на момент написання листів минуло понад 120 років. Консервативність музичних уподобань поета чи репертуару концертних інституцій стала тому причиною — залишимо це питання відкритим.
Тим не менше, в слуханні улюбленої класики Стус себе не обмежував. Вочевидь, саме фуги й сонати слугували саундтреком для написання його magnum opus’у. Як згадував син Дмитро, у короткий час повернення додому між дво»ма ув’язненнями «після зміни тато по три-чотири години лежав на ліжку, бо не мав сил сидіти. Вечорами ж, увімкнувши улюблених Шопена, Моцарта, Бетховена, Баха чи Перголезі, довершував працю свого життя — збірку “Палімпсести”».
«Музично компоновані» вірші
Звукові образи у віршах Стуса — складні, динамічні, майже ніколи не прямолінійні. У його текстах часто звучить німе — «був зал, мов постріл, — довгий і гулкий», а те, що природно сприймається джерелом звуку, перероджується у метафоричне — «ридають ув аортах солов’ї». Часто Стус протиставляє безголосся і крик — як крайні вияви смерті і життя:
Нарешті — ось ви, присмерки душі,
що вигасили гамір тогосвітній,
і безгоміння — геть туге, мов бич,
обклало простір.
або ж:
У німій, ніби смерть, порожнечі свічад
пересохла імла шебершить, ніби миш
і високий, як зойк, тонкогорлий співак
став ширяти над тілом своїм.
Дух підноситься д’горі.
Звучить у його текстах не лише екзистенційне, але й цілком людське, з плоті і крові — як в еротичній ліриці вірша «Вона лежить як зібгана вода»:
Порожня руро, під ядром волань
дерися вгору, чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кишло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!
Цей вірш справляє показовий для текстів Стуса ефект: поміж складної добірної лексики, вибагливих тонких метафор, часом не розуміючи конкретного змісту того чи іншого (у випадку зі Стусом читай: чи не кожного п’ятого) слова, все ж піддаємося настрою вірша, його ритміці, сплетінням асонансів — і точково незрозуміле стає ясним і цілісним у загальній картині.
Рура — трубка, що стає метафорою гортані, з якої зривається крик в момент екстазу; кишло — гніздо, нутро, в якому «двигтить» задавнена спрага — тілесна жага. Стус свідомо вдається до такого рафінованого слововжитку, свідомо ускладнює свою мову. Юрій Шевельов називав такий прийом «поетистичністю» — «як жест протиставлення буденності буденної мови», «протиставлення пересічності, щоденщині».
У листі до дружини Стус писав:
«Поетика України — на 95% є поетика волоїзної (їхавши волами) “Чорнії брови, карії очі”, а нормальна людина дивиться на цю поетику як з якого паноптикуму».
Тому й у власних текстах він філігранно відточував кожну деталь, шукаючи, за його ж словами, «сучасного мистецтва».
«Сама структура вірша в Стуса, — пише Юрій Шевельов, — ніби перестерігає від колисання на псевдопісенних присипляючих ритмах. (…) Є в Стуса вільний вірш, багато білого вірша, не надто любить він закінчені паралельноплинні строфи, зате кохається в розриві речення, часом навіть слова між рядками. (…) Співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентиментальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонантними».
Специфічну музичність своїх текстів відзначав і Василь Стус. Один із найвідоміших його текстів — «Гойдається вечора зламана віть», у якому, за словами поета, «музично компонована тема». Наостанок залишу фрагмент цього вірша:
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
(…)
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку — од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.
Читайте також:
- Максим Рильський і музика. У протистоянні шароварщині та русифікації
- Музика поміж рядків життя: Іван Нечуй-Левицький у спогадах і листах
- Музика раю Данте і Сильвестрова