Для Данте небесний рай є місцем, де панує любов і музика. Ці два поняття нерозривні у його «Божественній комедії»: пекло позбавлене радості музикування, простір чистилища озвучений покаянними молитвами, а рай, як вершина любові і єдності, повниться багатоголоссям і спільними танцями.
Цьогоріч світ святкує 760 років від народження «батька італійської літератури». А тому є нагода прислухатися до Дантового «Раю» і почути його відгомін у музиці Валентина Сильвестрова.
Оспівування жінки
Джованні Боккаччо згадує поета так: «У молодості він дуже любив грати та співати, був другом усіх, хто на той час досяг успіху в співі та грі, і часто відвідував їхнє товариство».
Данте вивчав музику як обов’язкову частину семи вільних наук і в поезії теж прагнув досягнути гарного звучання мови.
У той час поетичний жанр був напрочуд музичним — бо віршований текст не читали, а розспівували.
«Вірш без музики, це як млин без води» — казав трубадур Фолькет Марсельський, якого Данте увічнив на сторінках «Комедії».
Подібно до середньовічних трубадурів, Данте писав поему з думкою про Даму свого серця — Беатріче. Філософ і богослов Олександр Філоненко у лекції про Данте запевняє, що «“Божественна Комедія” — це оспівування вічної жіночності. Це <…> книга про те, як жіноче начало рятує світ».
Однак найголовнішою жінкою твору є все ж не Беатріче, а Богородиця. Текст рясніє молитвами до Божої Матері і завершується теж її прославленням — «це ті самі слова, які Данте обіцяв знайти — які ще ніхто жодній жінці не присвячував», — зауважує лектор.
Музика небес
У Дантовому «Раю» ангели і душі багато співають: «Радуйся, Марія», «Царице небесна», «Слався, святий Боже сил», «І на Тебе надіятись будуть». Є співи й без вказівки на конкретний священний текст — і ті й інші приносять Данте-персонажу велику втіху.
Герою часто складно описати почуте в раю і він вдається до порівнянь із природними явищами:
Й були такі ті співи невимовні,
що проти них і музи, і сирени, —
що молодик супроти сяйва повні.
(Рай. XII, 7–9)
чи музичними інструментами:
Як скрипка й арфа в пориві одному
численних струн гармонію доносять
тому, хто став у подиві німому,
вогні, якими хрест дзвінкоголосить,
наповнили мене зачудуванням,
хоч розуміння гімну мав не досить.
(XIV, 118–123)
Або ж вживає слово dolce — «солодко». У перекладі Максима Стріхи це ще й «солодкозвуко», «ніжнотонно», «преніжно»:
«Regina coeli» разом заспівали,
так солодко, що не сказать словами.
(XXIII, 128–129)
чи:
Сим я скінчив, і світляна корона
блаженних духів спів «Славімо Бога!»
несла у горні сфери ніжнотонно.
(XXIV, 112–114)
або ж:
Я щойно змовк, — і спів був розіллятий
преніжно в небесах, і Донна стала
із голосами «Свят! Свят! Свят!» співати.
(XXVI, 67–69)
Dolce є улюбленою композиторською ремаркою і для Валентина Сильвестрова. Його твір «О, вічне Світло» (O Luce etterna), натхненний останньою частиною «Божественної Комедії», теж бринить ніжністю. Райську співзвучність і згуртованість, що є антонімом пекельної самотності, передає хор. Він звучить повітряно й легко завдяки «мерехтливому співу» зі згасанням звуку наприкінці фраз, бережному інтонуванню й особливій ролі пауз.
Немов листки на дереві — сі звуки:
один опав і треба ждать нового.
(XXVI, 133–138)
Ці рядки з 26 пісні «Раю» немов ілюструють стиль Сильвестрова, а тому підтверджують спорідненість композитора з Данте у тонкому чутті неземного.
Український рай
Данте Аліг’єрі написав «Комедію» зрозумілою його сучасникам народною мовою, а не латиною. І Валентин Сильвестров, попри те, що твір був замовлений для виконання в Равенні на ювілей поета, відмовився від іноземного оригіналу на користь українського перекладу Максима Стріхи.
Вибір рідної мови в обох випадках — це про вибір близького і милозвучного.
Через мову Валентин Сильвестров проклав шлях від італійського до українського раю і невипадково в його центрі помістив Шевченків «Садок вишневий», де «хрущі над вишнями гудуть», «співають ідучи дівчата» і щебече соловейко у вечірній тиші.
Окрім тексту Кобзаря є й інші акценти Дому в хоровому циклі. Композитор додав «Ave Maria» на анонімні українські слова та молитву «Царю Небесний». А наприкінці частини «Многая літа» чути вісім кувань «зозулі» — лік прийдешніх років, що розчиняється у символічній нескінченності.
«Музика все-таки народжується з тиші, як і поезія», — переконаний Сильвестров. Поєднавши слово і музику, Данте Аліг’єрі і Валентин Сильвестров відкрили тихий відблиск вічного світла, спрямований до кожного з нас.
Читайте також: