Іван Нечуй-Левицький не тільки майстерно писав повісті, одним із перших переклав українською Біблію і ревно захищав правопис від галицьких впливів. Він також грав на роялі, залюбки ходив на концерти і приятелював з Миколою Лисенком.
З нагоди 186 дня народження «співця Роси» пропонуємо розгорнути музичні сторінки його життя і доторкнутися звукового простору того часу.
«Вони співають та жалю мені завдають»
Панас Мирний змальовував мовний почерк Івана Нечуя-Левицького виразно по-музичному. В листі 1904 року він пише:
«Слава великому артисті рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце!».
Співучість слова Івана Левицького бере початок від слухових вражень дитинства — народної музики. В автобіографії письменник часто згадує, як мати «за роботою все було співає українські пісні»; як він «придивлявся до народнього життя» (значить і прислухався), коли баба Мотря водила його по хрестинах, весіллях і похоронах. А ще пригадує дівчат за роботою в кухні, від котрих «навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні».
Любов до української пісні Іван Нечуй-Левицький черпав і з віршів Тараса Шевченка:
«“Кобзаря” я прочитав ще хлопцем і він мене дуже вразив своєю високою поезією та народністю в поезії. З першого погляду мені здавалося, що Шевченко записує народні пісні, а не складає свої».
Захоплення народною творчістю врешті вилилося в етнографічній та фольклористичній праці письменника.
Автор «Кайдашевої сім’ї» збирав тексти пісень і навіть створив лібрето на основі зафіксованого в селі весілля для опери «Маруся Богуславка» Миколи Лисенка.
19 червня (1 липня) 1874 року в листі до композитора Іван Нечуй-Левицький пише:
«Послухавши Вашої ради, я оце на селі, в Трушках (під Білою Церквою), почав лібретто, записавши з уст бабів і дівчат обряд весілля і весільні пісні. Обряд дуже драматичний, багатий, і не дасть заснути публіці, тільки прийдеться змінити його тим, що молодий і молода мусять співати на своєму весіллі та щось робити».
А наприкінці підсумовує:
«1-а дія вся складеться з народних пісень. Для другої дії я познаходив уже в збірниках деякі пісні для арій і, певне, ще знайду багацько пісень козацьких».
Дружні взаємини двох «земляченьків» не обмежувалися співпрацею над оперою. Микола Лисенко сприяв публікації Нечуєвих «Хмар» і присвятив письменнику «Пісню без слів» №2 b-moll (1878), а Нечуй композиторові — повість «Микола Джеря» (1878) й оповідання «Гастролі» (1905).
Мова Нечуя-Левицького, музика Лисенка і поезія Шевченка близькі між собою зачарованістю в українському фольклорі. Недарма портрети обох корифеїв прикрашали кімнату повістяра.
Артист зору і не тільки
Іван Нечуй-Левицький мав гарний тенор. В дитинстві він співав у хорі Богуславського духовного училища.
Уроки співів відбувалися тричі на тиждень. Учні вивчали «Обиход церковного пения» на Вечірні, Утрені та Службі Божій. Хоч інколи виконували й інший репертуар. Наприклад, готуючись до маївки, студенти засвоювали під скрипку старовинні канти і пісні, серед них і Григорія Сковороди «Бідну птичку уловили і в кліточку посадили».
Оточений мальовничою природою Богуславщини, Нечуй-Левицький не міг в неї не вслухатися. Гостре вухо і замилованість довкіллям спонукали його добирати музичні асоціації до співу пташок, відповідно до мелодичних особливостей кожної. Ось як він зображує літній Лужок, де учні перепочивали від спеки:
«Співали соловейки, щебетали щиглі, чижики, синички, снігурі, одуди викрикували своє туп-туп-туп, ніби тенори <…> В величезних осиках з білим листом спідсподу витягала співуча омелга свої м’які рулади, неначе десь грала делікатна флейта, виспівувала. Деркачі в кущах дерчали безперестану, неначе решето з брязкотьолами (бубон) брязкало на троїстих музиках на сільському весіллі».
Про спорідненість Нечуя з природою і її роль у творах письменника, зауважувала й Наталія Кобринська: «Нечуй навчив мене розуміти Ріхарда Ваґнера, у котрого оркестрою, як у Нечуя описами природи, уперед заповідається, хто вийде на сцену: бог, герой чи яка менша фігура».
«Граю, тільки куці пальці маю»
Саме так жартівливо відповів письменник Наталії Кобринській, коли вона запитала про його піаністичні вміння.
Інструмент фірми «Becker», який колись доповнював інтер’єр київської квартири Нечуя-Левицького, сьогодні є окрасою Літературно-меморіального музею в рідному селищі повістяра — Стеблеві. Купувався рояль не для себе, а для Надії Іванівни Сольської, з якою Нечуй-Левицький хотів одружитися. Шлюб не відбувся, а інструмент залишився.
У пам’яті троюрідної племінниці письменника Сусанни Левицької збереглися епізоди про музикування Івана Семеновича і заохочення її до співу з сестрою дуетом. А Марія Грінченко зафіксувала спогад про гру Левицького для недоброзичливих сусідів Орлових, які не оминали нагоди позаочі з нього покепкувати:
«Панни прохали його грати на роялі, і він їм грав, а вони хвалили. Часом навіть до його заходили і прохали грати. І він їм грав на свойому роялі, а той рояль був такий, що ні один клавіш не видавав того звука, який мусів видавати; а деякі не хотіли підніматися після того, як їх торкнули пальцем, і треба було їх піднімати».
Іван Нечуй-Левицький не помічав насмішок, зате напрочуд точно вловлював красу музики, яку слухав, виконував і описував. Його тексти пересипані переважно народними піснями, але є й такі, в яких «звучать» арії, фортепіанні сонати та хори. Як-от у нарисі про репетицію Лисенківського концерту.
Як Нечуй музику чув: уривки з нарису «В концерті»
Нарис «В концерті» (1886) означений рукою письменника словом «фантазія» неспроста. Адже генеральна репетиція Лисенкового концерту постає в тексті Івана Нечуя-Левицького як чергування образів-картин, що виникли в його свідомості під час слухання музики.
В цій фантазії автор ділиться своїм музичним сприйняттям, занурює читача в потік уяви і дає змогу звірити з ним власні відчуття.
Репетиція в київському театрі починається улюбленим твором Нечуя-Левицького — «Апасіонатою» Людвіга ван Бетховена. Про асоціації з ним, а ще з музикою Моцарта, Шумана, Россіні, Доніцетті та Гуно можна довідатися в повній версії нарису. Нижче ж подаємо фрагменти, що пов’язані з творчістю того, кого Нечуй-Левицький називав «гетьманом пісні» та «кобзарем над кобзарями» — Миколою Лисенком. Саме Лисенківські композиції на вірші Тараса Шевченка й обробки народних пісень для хору посідають у фантазії центральне місце.
«В концерті»
«Був концерт… не концерт, а генеральна репетиція Лисенкового концерту в київському театрі. Я люблю ці генеральні репетиції. Вони виходять кращі і вдатніші, ніж концерти. Кожний артист грає і співає не для других, а ніби сам для себе; співи ллються вольно, як вольна річка по лугах, як вольний теплий вітер по степах».
Микола Лисенко, кантата «Б’ють пороги» (1878)
«Нема Січі! Одно слово генія, кинуте в мелодію, — і ніби чарами розгорнулась передо мною картина. Пустиня. Українські степи мріють без краю. Вечір. Червоне сонце сідає й заливає степи. Дніпро лиснить червоним сумним світом. Очерети дрімають. Верби стоять непорушно. Десь далеко понеслась моя думка понад лиманом. Вода лиснить в лимані. Тихо. Глухо. Січ лежить в руїнах, неначе давня Троя. Ніде ні живої душі; все завмерло на Україні.
А чудовий баритон ллється, переливається; а в мотивах неначе чути, як гудуть дніпрові пороги, як реве Ненаситець серед мертвої степової тиші. Сумна, поважна, глибока й народна мелодія. Здається, ніби давній кобзар голосить на руїнах Січі, ніби пекучі сльози запорожця ллються разом з мотивом».
Микола Лисенко, солоспів «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» із циклу «Музика до «Кобзаря» (1868)
«Бачу, військо козацьке, ніби чорна хмара, наступає. Над ним мають червоні корогви; поруч стоять татари. Біла ханська здорова корогва високо в’ється, мов білий лебідь лине в синьому небі. По другий бік польське військо в дорогій зброї.
<…> Загриміли гармати. Рушили поляки. Вдарили на їх козаки. Зрада в козацькому війську! «Почорніло ти од крові, козацької крові»… — долітає до мого вуха жалібна мелодія. І рушилась козацька сила. Татари зрадили. Хан держить Богдана в своєму наметі й не пускає в битву. Виговський поїхав в Чигирин, щоб привезти викуп за Богдана…»
Микола Лисенко, солоспів «Ой Дніпре мій, Дніпре» із циклу «Музика до «Кобзаря» (1872)
«А я все ніби бачу того кобзаря, неначе давнього пророка, що пророкує будуще України, — кров, ріки крові за вольну волю: ще її жде славна батова, Максим Залізняк, Гонта… Які сумні, які страшні події! Нелегко вмерти Україні.
І все бачу я ту саму картину в діброві. Картина ніби стоїть перед моїми очима, мов намальована пензлем Рембрандта. Бачу іншу велику діброву десь коло Чигирина. Багаття жевріє. В лісі тихо. Запорожці ледве виступають з темряви. На їх загорілих чолах, на вусах, на червоних кармазинах бігають ярі іскряні червоні бліки».
Микола Лисенко, дует «І широкую долину» із циклу «Музика до «Кобзаря»
«Передо мною ніби зелений гай. Ніч місячна. Місяць пливе серед неба. Під ним легкі, промкнуті наскрізь жовтим світом хмарки. Співає ніби Шевченків Ярема з Оксаною під гаєм… Тенор переплітається з сопраном, неначе дві срібні нитки, і вони дзвенять про щастя: розказують, що бачили колись широка долина, і висока могила, і червона калина любов чисту, молоду, чула вечірня година, чув місяць золоті слова молодого щастя…»
Микола Лисенко, хорова обробка народної пісні «Стелися, барвінку»
«І знов передо мною картина рідної України. Дніпро сяє на сонці в зелених берегах. Гори зеленіють. Луги й луки цвітуть. Села ховаються в садках. Білий рясний цвіт гне додолу вишні та черешні. Неділя. Весняне сонце ллє світ на садки. Десь над ставком в садку збираються хлопці та дівчата. Музики грають. Дівчата танцюють. Миготять на сонці червоні та зелені запаски; мають на головах вінки з квіток, пучки стрічок. Бряжчать на шиї червоні намиста та дукачі. А музики гудуть. Золоте сонце ллється крізь білий цвіт вишень та черешень. Рожеві букети вкрили яблуні, що й листа не знати; в цвіту ворушаться, гудуть бджоли. Білий цвіт обсипається на дівочі стрічки, на квітки, на синій ряст та зелений барвінок».
Микола Лисенко «Вінок з веснянок»
«Сопрано й альт починають народну веснянку: «Ой весна, весна, весняночка!» Мотив народний. Неначе чуєш голоси сільських дівчат десь в гаї, в вербах над ставком. На мене повіяло духом весни. Пішли далі варіації на всі голоси. Сопрана ніби защебетали дрібно, дрібно та весело. Здається, чуєш, як ластівки в садку несподівано защебетали в такт під музику. І вчувається мені, що шелестить весняна вода на порогах в Росі, а вряди-годи шелест переривається: низькою нотою булькотить вода серед річки по камінні на порогах.
<…> Я забув, що сиджу в театрі; на мене дихнула весна своїм теплом десь в селі над водою, в зеленому лузі. Чудова оригінальність мелодій неначе мене причарувала. І я ніби тільки що вернувся з якогось далекого краю, де довго блукав на чужій стороні. І знов бачу тебе, мій рідний краю! Бачу тебе весною в усій весняній красі».
Література:
- Грінченко М. Спогади про Івана Нечуя-Левицького / М. Грінченко // Україна : наук. трьохмісячник українознавства. Кн. 4, 1924. С. 111-127.
- Лисенко О. М. В. Лисенко. Спогади сина. Київ: Мистецтво, 1966. 361 с.
- Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у десяти томах. Том 10. Біографічні матеріали, статті та рецензії, фольклорні записи, листи. Київ: Наукова думка, 1968. 587 с.
- Єфремов Сергій. Іван Левицький Нечуй. Київ; Ляйпціг: Українська накладня, 1924. 190 c.
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також:
- Максим Рильський і музика. У протистоянні шароварщині та русифікації
- Ольга Кобилянська. Між звуком і словом
- Скрипка в руках ката: «Ноктюрн b-moll» Юрія Косача