«Повільний час — час сакральний, — і це не потребує роз’яснення»
Ніна Герасимова-Персидська
Відлуння, сузір’я, гра часу — такими хештегами хотілося б означити концерт «Duo Sonoro. Почуй як звучить українська Лавра», що відбувся 29 вересня у Трапезній палаті Києво-Печерської лаври в рамках проєкту «Лавра Music Space». Сам проєкт являє собою цикл концертів з композицій українських авторів і покликаний відродити забуті та рідко виконувані твори. Також важливим завданням є популяризація сучасних музикантів та колаборація з ними.
Проєкт історично важливий, адже українською музикою він наповнює місце, яке понад 300 років потерпало від насадження московських наративів та привласнення Москвою наших культурних надбань. До прикладу, у XVII столітті московити зазіхали на партесний спів і переманювали київських співаків та викладачів, аби створити власну школу партесного співу. Та часто, попри прохання царя, співаків з Києва не відпускали. Ці процеси детально описує у своїй дисертації український музикознавець Іван Кузьмінський і наводить приклади робіт, де зазначається, що росіяни все ж вважали партесний спів своїм надбанням. Особливо гостро московський вплив був відчутний у совєцькі часи — всі, хто не відповідав міркам ідеології зазнавали переслідувань чи були розстріляні.
Зараз ми бачимо, що Лавра врешті огортає своїм простором українське. Низка подій проєкту розпочалася у червні з виконання партесних концертів Миколи Дилецького. Цей концерт був привсячений досліднику Івану Кузьмінському. На наступній події прозвучали симфонічні твори (від бароко до сучасності) і у вересні Duo Sonoro виконали авангардну та постмодерністську музику, про яку далі йтиме мова.
Duo Sonoro — український дует у складі скрипаля Андрія Павлова та піаністки Валерії Шульги. Пара концертує по країнах Європи та виступає на фестивалях нової музики. Важливою складовою місії цих виконавців є популяризація сучасної української музики, а також дослідження невідомих творів.
Музика повільного часу
На концерті Duo Sonoro перебування відбулося у найглибшому сенсі цього слова. Одним з чинників стала акустика, яка допомагала потонути в обертонах музики і зануритися у відповідний стан. Друга складова — це власне музичні твори, які були підібрані для звучання у просторі Трапезної палати. І, врешті, майстерне витончене виконання, що відповідало стилістиці музики.
Український авангард та постмодерн у Лаврі! Напевно це перший оклик, який пролунав в голові у музикантів, котрі ознайомилися з програмою концерту. І справді, Duo Sonoro представили твори Валентина Сильвестрова, Володимира Загорцева та музику молодшого покоління — Богдана Сегіна й Ігоря Завгороднього.
Тепер перенесемося в атмосферу концерту. Оскільки звучали твори, які рідко виконують, модератор концерту — композитор та лектор Олексій Шмурак, додавав до кожної композиції коментарі. Таким чином широка публіка краще осягнула твори, а професійні музиканти склали більш повне уявлення, адже Олексій акцентував на моментах, які стосувалися техніки та стилістики цих композицій. Дещо недоречним бували загравання з публікою і тон з жартами про «поганих дівчат», з якими автор порівнював зірки, розповідаючи про твір Богдана Сегіна чи порівняння мікрозрушення ритмів з ОКР (обсесивно-компульсивним розладом), коли мова йшла про музику Ігоря Завгороднього.
Duo Sonoro відкривали концерт твором Валентина Сильвестрова ″Hommage a J.S.B.″ для скрипки та фортепіано (quasi eco) (2009). Ця витончена композиція з перших звуків налаштувала слухача на відповідний тон вечора — чогось високого, неосяжного й водночас простого, земного. У творі перегукувалися минуле та сучасність — відголоски стилістики Баха поступово сплавлялися з багательним стилем Сильвестрова. Гострі ламані акорди на скрипці обпліталися інтонаціями відлуння, які додатково посилювала акустика приміщення. У виконанні дуету ця гострота мовби перетворилась на тонкі-тонкі скельця, які виблискують на світлі.
Чому склалося таке порівняння? Початок твору записаний на форте і в помірному темпі. Виконавці ж грали у значно повільнішому темпі, вочевидь щоб гучне звучання не розмивалося через особливості акустики. Відповідно до кожної ноти була надвисока увага, бо всі звуки набували додаткових вібрацій. З одного боку, це могло дещо переобтяжувати сприйняття, а з іншого — могло занурювати у стан заповільнення часу, стан перебування і вслухання у нашарування звучань. На мій погляд, спрацювало останнє. Слухачі також висловлювали свій захват, перешіптуючись, але це, звичайно, було б доцільно виключно після концерту. Не говорячи про звуки телефонів, які перебивали звучання так само, як ці два речення перебивають зараз довгий абзац.
Повертаючись до музики. Друга частина твору формувала відчуття споглядання і віддалення — акорди набули форми фігурацій з ідеєю обертонових відлунь, які характерні для багательного сильвестрівського стилю. Duo Sonoro як єдине ціле продовжили майстерно втілювати основну ідею: обертони фортепіано наздоганяли звучання скрипки і тим самим створювався ефект ехо, який зазначений у назві твору.
Насамкінець, у третій частині, почала звучати кришталево чиста (як за стилем, так і за виконанням) сильвестрівська багатель у партії фортепіано, до якої лише згодом доєдналася скрипка. Тут Валерія Шульга зачаровувала усіма мікронюансами фортепіанних співзвуч. В останніх тактах Бах знову дав про себе знати, бо твір все ж присвячений йому. Але це вже були переосмислені звучання з першої частини на згасаючій динаміці. Усе розчинялося у світлому звучанні переборів фортепіано та легких піцикато скрипки. А погляд не відривався від того як виконавці торкаються струн та клавіш — ніби до чогось крихкого та тонкого…
Гра з часом
Щоб остаточно не розчинитися у часі, далі програма концерту пропонувала слухачам несподіваний хід — твір Володимира Загорцева, написаний ним у студентські роки. Тобто вийшов ще один стрибок в минуле — прозвучала Соната для скрипки та фортепіано (1964). Відомо, що Загорцев, як і Сильвестров, належить до групи митців, яка увійшла в історію під назвою «Київський авангард». І якщо перший номер показував музику пізнього Сильвестрова, котрий давно відійшов від авангарду, то другий номер навпаки — презентував ранні експерименти Загорцева (перший курс консерваторії).
Цінно, що Соната для скрипки та фортепіано не залишилася в архівах. Олексій Войтенко, дослідник творчості Загорцева, пише у своїй книзі, що ймовірно було одне виконання в 60-х роках у Київській консерваторії. Відмітки і правки в автографі натякають на те, що автор чув як звучить твір. Ноти в єдиному екземплярі зберігалися у піаніста Євгена Громова, протягом досить тривалого часу і ось нарешті цей твір виконали Duo Sonoro, вдруге за 2023 рік.
У цьому творі чітко вирізняються риси танцювального характеру — дуже нервозного, схвильованого, внаслідок рвучких фраз та швидкого темпу. Дует прекрасно показав як танцювальний модус переходить на більш витончений та іронічний. Це відбулося за допомогою зміни мелодичного, ритмічного малюнку та темпу. Відчутний вплив вчителя Загорцева — Бориса Лятошинського та творів Ігоря Стравінського. Та у 1964 році експерименти тільки починалися.
Загалом постать Загорцева одна з найтаємничіших, а якщо не романтизувати, то одна з малодосліджених. Однак протягом останнього десятиліття відбулися суттєві зрушення — велику увагу виконанню творів надавав піаніст Євген Громов, а у 2021 році Олексій Войтенко видав книгу «In Memoriam. Композитор Володимир Загорцев. Статті, листи, спогади. Матеріали до біографії».
Дуже влучно про роль Загорцева в історії музики сказала композиторка Алла Загайкевич:
«Партитури Володимира Загорцева періоду 60-х видаються мені дуже важливими для усвідомлення характеру «українського авангарду». Якби в XX ст. існувала уявна «ідеальна» історія української нової музики, в сенсі безперервності «новомодерного» напрямку творчості («український Дармштадт»), цей різновид «експресивного» та абсолютно «ліричного» авангарду став би дуже важливим кроком в композиторському опрацюванні «чуттєвого» та «конструктивного». Камерні твори композитора, «Об’єми» (1965), «Ритми» (1969), «Градації» (1966) – в абсолютно оригінальний спосіб інтегрують поліфонічні, додекафонні, пуантилістичні та сонорні засоби композиції, розкриваючи перед нами ще один незбагненний музичний світ».
Після такого тандему номерів — раннього Загорцева та пізнього Сильвестрова — виникає бажання послухати для балансу авангардного Сильвестрова і більш традиційного Загорцева, адже обидва композитори переходили в інший напрям.
Далі сприйняття часу почало змінюватися, перемістилося у зону пост-, знову зазвучала музика Сильвестрова — Постлюдія для скрипки соло (1981). Андрій Павлов майстерно провів діалог двох голосів. Один мотив переходить в інший, мелодія постійно триває і триває, безкінечно перетікає з голосу в голос, цим досягається статичний стан, відбувається рефлексія на моменти, які вже пережиті, виринають спомини. Роботу з часом Сильвестров ставить як важливе композиторське завдання: «Час не може бути занудним, він може текти повільно, незвично, секунда може дорівнювати хвилині і навпаки, тобто час повинен відчуватися як преображений».
Що ж готувала наступна композиція? Якщо попередній твір Сильвестрова — про перебування в повільному часі, гра з ним, розтягнення і звуження. То тепер буде вихід у безкінечний космічний простір. Твір Богдана Сегіна, «Гама Волопаса» (2015), присвячено дружині Роксоляні. Для ясності розуміння назви: Гама (з грецької цифра 3) — третя зірка сузір’я Волопаса. Назва цієї зірки — «Сегін» — співзвучна прізвищу композитора . Таким чином зрозумілішим стає сенс романтичної анотації твору:
«Світло зірки крізь час долає безмежність Всесвіту, щоб продовжити свій шлях у зіницях наших очей. Проникає у найпотаємніші, невідомі для нас самих простори нашого єства. Світло зірки ніколи не зупиняється. Ніколи не гасне».
Андрій Павлов відразу вивів звучанням скрипки у загадковий космічний простір — таємничі співзвуччя з флажолетами, ідеальні переходи по мікротонових зсувах, до яких додавався прийом вібрато (не говорячи, що між звуками потрібно було створити крещендо та димінуендо). Кожен крок зроблено тонко, кожна нота для виконавця є важливою.
До рвучких фраз додалась партія фортепіано, де Валерія Шульга вправно переключалася між грою по струнах роялю, по клавішах чи грала паралельно на обох. Виконавці дуету чудово доповнювали один одного.Ознаки пуантилізму, сонористика тут звукописали безкраїй простір небесних сузір’їв, а глісандо по струнах додавало додаткових вражень, наче падали зірки.
Уважний слухач міг би запримітити, що гама у творі була і в музичному значенні, як послідовність звуків. Тільки в основі гами був не звичний, а скоріше мікротоновий звукоряд. Деякі співзвуччя взагалі нагадували сучасні електронні семпли (наприклад, які використовували на початку саундтреку до відеогри Cyberpunk 2077).
Заключної крапки у концерті не було і концепційно це вийшло гарно. Останній твір програми був про те, що триває, про те, що вочевидь болить. Мова йде про твір «Still» для скрипки та фортепіано (2022) Ігоря Завгороднього. Виконавці доносили зміст навіть своїм поглядом, який наче пронизував простір.
Сам автор каже: «Якщо звучить цей твір — значить є вірогідність, що ми ще існуємо». «Still» перекладається як «Усе ще» і говорить про тривалість моменту. Відповідно в музиці можна спостерігати статичну форму, нерозривне ціле. Хотілося написати, що твір починається з кульмінації, але він є наче суцільною кульмінацією, на надриві. Спочатку гучною, де остинато фортепіано б’є в одну точку і онтологічний час ніби подовжується. А ближче до кінця композиції створюється враження тихої кульмінації, з розчиненням у наспівах колискової.
Час невблаганний. Проте кожна музична подія в творах змінює сприйняття часу і в цьому його краса.