13 серпня відома українська піаністка, солістка Львівської національної філармонії Віоліна Петриченко виступила з речиталем у Берліні. Програма мала назву «Діалог з тишею», і у ній піаністка вкотре звертається до найкращих зразків української камерної музики, тим самим популяризуючи її за кордоном. Звучали композиції Василя Барвінського, Вітезслава Новака — вчителя Барвінського, музика Левка Ревуцького та Якова Степового.
Друге відділення концерту було присвячено творчості уславленого сучасного автора Валентина Сильвестрова. Особливістю програми стала світова прем’єра його нещодавно завершеного твору, а саме — присвяти грузинському колезі, Гії Канчелі.
Цикл «П’ять мелодій на Новий Рік», за словами Сильвестрова, це подарунок Канчелі, що показує всі його грані його як композитора, що цінував «тиху» музику, любив спірічуелс, часто співав. Українська прем’єра циклу відбудеться 30 вересня на 29 Міжнародному Фестивалі сучасної музики «Контрасти» у день народження Сильвестрова.
У розмові після концерту, ми поставили композитору тільки одне питання: Чи можуть співіснувати мелодія — й війна?
Я згадую дуже актуальні слова Шевченка: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде», і друге: «Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори…» — оце музика, яка зараз актуальна. А також — «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Ось ці люди — це і є Бог, а не той, що з бородою, десь там в самотності сидить і нічого не може вдіяти. А люди, бо їхнє життя — це цінність, яку ніщо не замінить. Кажуть, коли десь «ікона заплакала», то це диво. Ні, бути зараз живим — це диво, іншого просто не може бути. І якщо музика жива, то це диво також.
Але мелодія – це коли війни немає. Коли війна є, то потрібна не мелодія. Ніякі мелодії не допоможуть перемогти. Якщо негідник робить свою справу, треба його бити й все. І в цьому теж Бог.
Згадаємо історію, коли Гітлер напав на СРСР. (Чому ж він напав? А тому, що СРСР напав на Фінляндію!) А до того ж у Сталіна з Гітлером була дружба, ці два «павуки” напали на Польщу і пограбували її. Але тут виникає ситуація, пов’язана з мелодією.
Коли напав Гітлер, то виникла ця ідея «братьєв і сьостр». До цього не було ніяких братів і сестер, коли Союз напав на Фінляндію, Польщу. А коли напали на нього — «допомагайте, брати й сестри», Тож Олександров написав цю знамениту мелодію «Вставай страна огромна», вона дійсно дуже сильна, про «священну» війну. І що відбувалося? Ця мелодія наче була проти німців, але факти й свідчення кажуть, що німцям вона теж подобалася. Якщо під час війни з’являється щось, виражене правдиво, то воно впливає й надихає обидві сторони. Існує ця, як я кажу, максима — «коли гримлять гармати, то музи мовчать». В чому її смисл? Музи не повинні підтакувати гарматам. Не повинні створювати цю амбівалентність.
Адже війна — це вбивство людей. У Лао-цзи є теза: «радіти перемозі значить радіти вбивству». І це не християнин каже, а древній даос. Світ відзначає день перемоги в Другій світовій як День скорботи. А у цих сволот в Кремлі — це радість. Хіба, коли мільйони людей загинули через дурість своєї влади?! Тому музи повинні мовчати, щоб не підігрувати нікому.
Отже, під час війни музи грали роль, але яку? Не виконанням «страна огромная» по радіо, а окремо солдатів підтримували прості пісні, не проти Гітлера, а пісні про своїх рідних, про те, що вони тут воюють. Це підтримка, яка, проте, пов’язана з кітчем. Чому я назвав свій цикл «Кітч-музика»? Це Роберт Музіль, такий відомий австрійський письменник має великий роман «Людина без властивостей», а також есей, пов’язаний з кітчем, написаний після Першої світової війни. Він каже: дивіться, кітч, це коли зовнішній спостерігач бачить, як солдати в окопах, перед атакою, співають якісь скромні, навіть сентиментальні пісні про родину, про жінку, про дітей. Людині ззовні здається «що за нісенітниця», а для них — це істина. Вони завтра йдуть умирати.
Важлива ця суперечливість між, нібито, звичайністю музики й тим, що вона обслуговує якийсь важливе межовий стан людини. Так часто буває, — те, на що не звертаємо уваги у звичному житті, виявляється найбільш потрібним у ситуації екстремальній.
Коли Шостакович написав Сьому симфонію, це був акт історичний, але я певен, що солдатам ця симфонія була «до лампи», вона мала характер чисто політичний. І попри це, є свідчення, що епізод навали — це не зовсім про німців. Для Шостаковича це була алюзія на те, що кгбісти по ранках заходили в кожну квартиру, стукали, забирали людей…
Я помітив ще одну річ, коли захоплювався цією симфонією. Коли я був у будівельному інституті, намагався розширювати світогляд людей, і ставив їм цю тему. А потім чую, між іншим, займаючись своїми проєктами, вони насвистують мелодію. Сподобалась! А вона ж — злобна. От амбівалентності, зв’язані з музикою.
Повна відповідь Валентина Сильвестрова: