Музикант — не професія і навіть не покликання. Музикант — це, в першу чергу, про склад мислення та вміння чути. Саме тому Студентське наукове товариство «Octopus» запросило на зустріч в імпровізованому радіоефірі наймузичнішого серед письменників та найпоетичнішого з музикантів Юрія Андруховича. Не секрет, що його літературна творчість дуже тісно переплетена із музикою — від окремих есеїв до великих романів. У грудні 2020 року до списку таких творів доєднався роман «Радіо Ніч», чим вкотре письменник неймовірно зачепив музикантів. Що формувало смаки Юрія Андруховича-меломана, якими були менестрельні сторінки життя митця, про контексти створення «Радіо Ніч» — читайте у портреті Юрія Андруховича-музиканта.
Майже пів року, як роман «Радіо Ніч» побачив світ. Для мене була і приємна, і дуже зворушлива несподіванка, що його читають саме ті, кому я його адресував. Ми, письменники, переважно, не маємо чіткого бачення свого читача. Можливо серед моїх колег є такі, які мають — я особисто не маю. Але уявлення, що це мали б бути люди музики, музиканти у випадку з «Радіо Ніч», було головним стимулом для мене під час написання.
Дитинство: смаки батьків і власні шкільні зацікавлення
Щиро скажу, я не володію жодним музичним інструментом, я не читаю нот, я анальфатетичний, якщо йдеться про сольфеджіо. І батьки були так само неосвічені музично, як і я, але були співочі. Вони співали передусім традиційний народний репертуар, але трошки і тогочасну українську естрадну пісню, це можна було почути на родинних застіллях. Взагалі прикметно, між ними було десять років різниці (батькові 27, а матері 17), коли вони одружилися. Навряд чи я мав би шанс прийти на цей світ за інших обставин, бо вони познайомились у самодіяльному хорі. Де-небудь в іншому місці (на якихось танцях) вони навряд чи б змогли познайомитися, тому що в ті роки, у другій половині 50–х, вважалося б, що це вже люди зовсім різних поколінь, дуже важко зорганізувати їх ближче знайомство.
У нашому домі звучали грамплатівки (особливо мама їх любила купувати), а також, звичайно, радіоприймач. Я виростав в такому звуковому супроводі. З радіоприймача «Радіола» можна було слухати музику, яку передавали певні радіостанції, а можна було слухати грамзаписи. Я ще дитиною застав навіть ті часи, коли значна частина колекції моїх батьків — це були не звичніші для нас довгограючі платівки, які обертаються зі швидкістю 33 1/3 оберти на хвилину, в них ще були ці старіші, на 78 обертів на хвилину. Це такі платівки, що виконані на іншому матеріалі — шелаці — він масивніший і важчий за вініл. І от оцей шеллак — це така дивна штука, бо одна платівка максимального розміру могла вмістити дві пісні тривалістю від двох до трьох хвилин (з одного боку і з другого). А мені як дитині взагалі було страшенно-страшенно цікаво ще й згори спостерігати, як швидко це чорне кружало крутиться, і як швидко ця голка долає свій шлях від краєчка самого до центру. Ще пам’ятаю, у мами була така звичка: вона на повну гучність вмикала настінний радіоприймач, коли вранці готувалася йти на роботу. Поки вона там збиралася, одягалася, вбігала-вибігала, весь час звучала якась ранкова музика. Я не любив цього, чесно кажучи. Але мамі для чогось це було потрібно. Вона, мабуть, якось заряджалася від цих звуків.
За моїми спостереженнями людина стає підлітком, тобто виходить із дитинства, прощається із ним, коли стає незалежною від дорослих у своєму музичному виборі. В кожному разі, в моєму випадку так сталося. Настав той момент, мені 12 чи 13 виповнилося, і я вже категорично не хотів слухати того, що слухають мої батьки. В нашому класі чи подвір’ї ми вже знали про «The Beatles», про інших. Не завжди правильно їхні назви звучали в нашому виконанні, якийсь «Дю Папл» («Deep Purple») чи ще щось. І ось почалося музичне життя, меломанія, опозиційна щодо батьківських смаків, їхніх музичних прив’язаностей. Вони слухали радянську естраду, українську естраду. У нас були платівки з піснями Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, Костянтина Огнєвого — це якщо про київський говорити, тому що, звичайно, московський центр дуже тяжів (всякі Едіти П’єхі були, Едуард Хіль, не пам’ятаю, хто ще, Муслім Магомаєв напевне). Одним з лейтмотивів був хлопчик-вундеркінд з Італії, Робертіно Лоретті. І певний час, коли я був дитиною, я теж надзвичайно його любив, бо це був хлопчик такий, як ти, було почуття солідарності з якимось незнайомим мені італійським хлопчиком. Було трошки інструментальної музики, танцювальної — все це була легка музика.
Я не пригадую класики. Опери в Івано-Франківську не було. Її можна було почути дуже зрідка на радіо. Була на ті часи традиція, коли з настінного радіоприймача (так званого «брехунця») можна було слухати драматичні вистави. Але я не пригадую, щоб я сідав і заслухався оперу. Це трохи компенсувалося у шкільні роки. Серед моїх однокласників і однокласниць було доволі багато дітей, яких батьки все-таки віддали «на музику». Вони відвідували окремо від тих шкільних занять, де ми всі зустрічалися, музичну школу. У нас у місті навіть дві на той час було. Посеред моїх однокласників переважали такі, які сприймали це як зайве навантаження, тягар, але було декілька, які любили музику, справді хотіли навчатися у музичній школі. Вони готувалися до своїх академконцертів, іспитів періодично, іноді виконували щось для своїх друзів, так що я трошки послухав щось там з Бетховена, Чайковського.
Десь в класі сьомому чи восьмому в мене також виникло бажання вчитися музиці — це мала бути гітара. І це вже було пов’язано з тим, що ми слухали та обмінювалися платівками «The Beatles». Радянський союз почав їх напівлегально видавати на малесеньких платівочках, гнучких («гибкие граммпластинки» називалися). Іще кілька на той час дуже популярних американських гуртів потрапило в загальний обіг. Крім того, був цілий «чорний ринок» так званих «фірмових» дисків, грамплатівок, де свіжий альбом одного з топових сучасних гуртів на середину 70–х коштував приблизно стільки, скільки була місячна зарплатня хорошого інженера. Тобто треба було справді дуже це любити, щоб сплатити такі гроші за можливість близько 45 хвилин слухати музику одного з таких гуртів.
Студентське життя: перший гурт, меломанія та культурологічні розваги з художниками
Уже коли закінчував школу, я не міг чесно і відповідально відповісти на питання, яке дорослі починають ставити школярам у старших класах: «На кого ти будеш учитися і ким хочеш бути?». Я розумів, що це буде пов’язано з чимось медійним, видавничим — про музику думки не було. Але вже на першому курсі Українського поліграфічного інституту у Львові виникла ідея серед студентів оновити склад інститутського ВІА (вокально-інструментального ансамблю). Новий склад набирав старшокурсник, а ми з одним моїм одногрупником почали розповідати, що, мовляв, готові влитися у ваш склад. Цей лідер групи був гітаристом і співаком, почав нас випитувати, що ми вміємо, що ми можемо. І ми, люди зовсім недосвічені, наївні, чогось так вирішили, що ударні — це найлегше, що у будь-якому разі ми якось викрутимося, якщо сядемо за ударну установку. У кожному разі він, Юра, нам все обіцяв, що колись запросить на репетицію, щоб ми йому показали, що вміємо. Я почав подумки віддаляти цей момент, тому що відкриється, що я насправді не вмію. Але цього так і не відбулося, він нас так і не покликав.
Уже в інституті мене почали шанувати не як музиканта, а як меломана, тому що перед першим курсом безпосередньо в мене був дуже несподіваний як для радянського студента (тоді ще вступника) епізод. Я про нього трошки писав і в «Лексиконі інтимних міст», і здається, в «Таємниці» згадував. У нашої сім’ї були далекі родичі в Сполучених Штатах, це були дві сестри моєї бабусі. І от у 1977 році вони потрапляють до Львова. Знаючи це вони нам написали листа і звернулися з таким: «Що вам потрібно, ми все вам з Америки привеземо, замовляйте». І зрозуміло, що мене цікавили тільки платівки як подарунки. Я склав список із шести альбомів, які на той час були дуже на слуху, і я розумів, що це та музика, яку мені дуже хочеться слухати.
Я став власником новісіньких шести альбомів, щойно виданих у Сполучених Штатах: «Pink Floyd», «Animals», «Emerson Lake & Palmer», «Works» (частина перша). Це був той випадок, коли в емерсонівській частині був справжній фортепіанний концерт із симфонічним оркестром, тому що Кіт Емерсон не тільки рок-музику створює, але і серйозну нову сучасну симфонічну музику. Це був до певної міри момент істини, що я з поваги до цього музиканта як до рок-музиканта, почав слухати його симфонічну музику і його власне виконання (на фортепіано грає він). Далі був Jethro Tull «Songs from the wood». Тепер мені буде соромно, бо я назву Eagles «Hotel California», але він безсумно був популярним на той час. Залишається гурт «Boston» і їхній перший альбом, а також такий химерний музичний проєкт «Electric Light Orchestra» — там було теж поєднання електроніки, рок-н-ролу і симфонічного звучання. Симфорок тоді був дуже популярним напрямком.
Я майже нічого не слухав наживо. Коли я навчався у Львові, то там, зокрема, у Львівській філармонії дещо відбувалося все-таки. І я, здається, разів два чи три ходив на концерти такого московського складу джаз-рокового складу «Арсенал». Ходили туди всі на саксофоніста Алєксєя Козлова, який був лідером цього складу. А також у Льовові значно краще було зі старовинною камерною органною музикою, бароковою музикою, музикою епохи середньовіччя. Отоді я навідвідувався багато цих концертів.
Я почав слухати цю музику у студентські роки, мені пощастило в гуртожитку потрапити жити до друзів-художників у кімнату, а художники всі слухали клавесин, камерні оркестри, Вівальді, Генделя, зрозуміла річ, Баха, слухали ще багатьох-багатьох композиторів, імена яких я для себе відкривав (Перселл, Шютц, Телеман, Альбіноні, Монтеверді). Я почав купувати ці платівки. І фірма «Мелодия» видавала багато цієї музики, і у Львові також продавалася продукція кількох сусідніх країн — можна було польські придбати, угорські, НДРівські. Тож у мене у студентські роки назбиралося десь до півтисячі платівок із старовинною музикою.
Це було постійне існування в цій музиці. Звичайно, ми не мали ще цієї технічної можливості слухати музику через навушники на вулиці, в дорозі, в кафе — де завгодно. Треба було слухати біля цього програвача. Але коли цей програвач у вас в гуртожитку в кімнаті, то він фактично не вимикається. А ще була така культорологічна розвага моїх друзів художників… Вони не тільки платівки з музикою купували, вони купували репродукції художників на слайдах. І ось ми сідали дивитись якогось Дюрера на екрані через проєктор, або старих фламандців, Брейгеля, а це весь час супроводжувалось якимось музичним тлом. Ну і зрозуміло, що вони помирали від цього Генделя, Перселла, або Пахельбеля, Букстегуде. Зрозуміло, що страшенно багато Баха, Вівальді, всі ці Скарлатті, Кореллі. Всі вони через нашу ту гуртожицьку кімнату прозвучали.
Затемнена кімната, художники сидять з білим вином, як нам здавалось, сухим, якісь там яблука, запросили дівчат із механічного факультету, або технологічного. Але я так розумію, що ці дівчата потім повертаються до своїх кімнат з таким легким розчаруванням і думкою, що ці художники — просто зануди якісь. Найнудніше, що їм трапилося — дивилися якихось старих художників і слухали незрозумілу музику. Але це тривало потім. Коли починались канікули, я їхав додому, і там ця музика продовжувала звучати. Тим паче щоразу на канікулах я привозив кілька десятків нових платівок.
Музичні й поетичні виступи на сцені та звукацтво «Бу-Ба-Бу»
На початку 1990–х років з’являються інші українські зовсім молоді гурти, які починають створювати і виконувати пісні, зокрема, і на мої слова. На 1990 рік мені вже 30, і я — один із «Бу-Ба-Бу». Цим вже відомий як поет і, можна сказати, що, як і мої обидва друзі поети Ірванець і Неборак, по-своєму популярні, публіка ходить нас послухати. З’являються люди вже нового покоління, на 10 років молодші, створюють свої студентські гурти — «Мертвий півень» і «Плач Єремії».
У 1991 році в Запоріжжі відбувався другий фестиваль «Червона рута». «Мертвий півень» тоді виконував винятково акустичну музику. Вони взагалі брали участь не в рок-конкурсі, де «Плач Єремії» виступав, вони виступали в конкурсі бардівської пісні, тому що в них був такий склад: кобза, акустична гітара, флейта, скрипка, маракаси і тамбурин. Отож це було дивовижне відчуття: ти написав колись вірш, а зараз молоді люди поклали його на музику, і ця музика прекрасна, тобі подобається. Тоді відбулося наше знайомство, яке переросло у дружбу.
Десь в середині 1990–х я почав виходити на сцену з цими гуртами. Це не було на весь концерт, ми робили таке «камео», якщо говорити кіношною мовою: на один-два номери я теж виходив на сцену, ставав поруч із ними. Звичайно, я був розгублений, не знав що там і де, боявся наступити на якийсь кабель — насправді це пекло було, взяти участь у виступі моїх друзів рок-музикантів. Я казав: «Я ж не знаю, я не співаю. Як це, перед публікою заспівати». Вони казали: «Ні-ні, не співай, ти проговорюй просто, говори свої тексти, як ти вірші читаєш, а ми це все витягнемо, все заспіваємо». І від цього відчуття, що з тобою, як з інвалідом поводяться, ставало ще гірше. Нелегкі були ці початки.
У будь-якому разі, таким уже моментом, коли це було серйозно — це був мій запис із, без перебільшення, видатним музикантом, нашим сучасником Міколаєм Тшаскою (Mikołaj Trzaska). Він грає фрі-джаз й імпро-джаз. Ми з ним вже товаришували, і врешті-решт він каже: «Ми повинні з тобою записати альбом». У нього є свій власний лейбл «Kilogram Records». У 2003 році він підібрав ще двох польських музикантів, один — на ударних, другий — то бас, то гітара, ну і Міколай, у якого то бас, то саксофони, а також те, що він найбільше любит, бас-кларнет — такий хтонічний інструмент. Міколай взагалі імпровізатор, йому нудно займатися іншою музикою, тому коли я почав казати: «Треба репетирувати, зробити з цього якось композицію», він сказав: «Ні, нічого з цього не треба; треба, щоб ти підібрав свої тексти і починав їх просто читати, а все інше зробимо ми». Так світ побачив мій перший, власне вже мій, можна сказати, компакт-альбом із цим тріо Міколая Тшастки, який він назвав «Андрухоїд», як колись Фред Астер назвав свій альбом «Астероїд», виходячи із прізвища. Це був якийсь такий успіх, особливо у Польщі, бо там взагалі усе, що зробить і видасть Міколай Тшастка, воно, як кажуть, зазнає успіху. Це успіх у доволі тісних колах, але ці кола всесвітнього значення, адже імпровізаційна сцена фрі-джазу насправді дуже інтернаціональна.
Після цього мене запросили знайомитися з іншими польськими музикантами. Був у Вроцлаві фестиваль поезії, де місцевий гурт «Karbido» стояв на задньому плані сцені, його музиканти повинні були пригравати щось до виступів кожного з поетів. Вони повинні були, знову ж таки, імпровізувати, тобто вловити сенс того, що ці поети читають, і навіть не зіграти — йшлося про творення звуків. А зі мною вирішили вийняток зробити організатори. Я мав на кілька днів раніше приїхати до цього фестивалю і з цими музикантами познайомитися, почати якісь речі вже готувати — нам це дуже сподобалося. Наша співпраця почалась тоді у квітні 2005 року, ну і ось їй 16 років вже виповнилось. З того часу ми видали п’ять альбомів, і маю надію, що нам вдасться ще зустрітися і попрацювати над шостим.
Із Віктором Небораком і Сашком Ірванцем ми протягом, як мінімум, п’яти, а то й семи років виходили читати свої вірші вголос для публіки як тріо «Бу-Ба-Бу». І ми свідомо, чи може, радше підсвідомо закладали собі фонетичний підхід до віршів. Йшлося про те, що цей вірш має звучати: перш ніж люди колись прочитають його очима, вони повинні почути його вухами, коли ти це будеш виконувати зі сцени. А тут ще дуже химерним чином додався й інший фактор.
У другій половині 1980–х в тодішньому Радянському союзі відбувалися поступові процеси лібералізації культурного життя. Це ж не було так, що одного прекрасного дня заявили: «Відтепер ви можете робити все, і жодної цензури». День за днем ця цензура відступала і віддавала шматочки своєї території, але це був розтягнутий на роки процес. І от ми як «Бу-Ба-Бу» опинилися в ситуації, коли вірші, які ми подаємо до часопису чи видавництва, щоб їх надрукували, лежать там, бо їх бояться друкувати, бояться, що вони не пройдуть цензури. Натомість у виступах наживо на сцені нам вже ніхто не забороняє їх читати. Так з’явився пріоритет цього «звукацтва», я б сказав. Віктор Неборак створив для нас, як маніфест, цей сонет «Бубон», де відбувається постійна гра зі звуками, з яких складається назва наша «Бу-Ба-Бу»:
Малюйте БАБУ голу БУ
гуБАми дивиться доБА
БУ дифірамБАм БУ таБУ
вам зуби вставить БУБАБ
росте поезія з горБА
в горбі з грошима боротьБА
та БУнтом БУ-де БУБАБУ
від азБУк голова слаБА
гуБАми виБУхає БАрд
чим світ сичить – кричить театр
зіграєш вірш якого варт
потрапиш в рай (чи на Монмартр)
БУ смерті і безсмертю БУ
і БУ і БА і БУБАБУ
Музика в романі «Радіо Ніч»
Це була реальна ситуація, коли я вперше подумав про своє далеке майбутнє. У 2005 році ведучий на студентському радіо у Варшаві в прямому ефірі раптом запитав, якщо я втомлюсь, перестану бути письменником, а все-таки чимось треба буде в житті займатись, що це буде. І я відповів перше, що спало на думку: я відкрию власну радіостанцію, яка буде лише вночі працювати, і буду ставити там музику свою, яку я люблю. Бо вночі мені не треба якихось мільйонів чи тисяч слухачів, мені достатньо кількох людей, яким теж така музика подобається. Між цими музичними номерами я як ведучий нічного радіо повинен щось іще коментувати і про цю музику розповідати, якимись історіями наповнювати нічну програму.
Плейлист для «Радіо Ніч» мусив формуватися під час написання, хоча там кілька таких номерів є, які за будь-яких обставин там знайшлися б, але загалом він такий більшою-меншою мірою факультативний. Якби не потреба зафіксувати роман і видати його, то плейлист можна до безконечності змінювати. В мене також було, що до останнього моменту я ще вагався чи буде такий номер чи інший. Є з десяток таких кандидатів, які побувавши в ньому потім вилітали, потім знову поверталися. Знаючи, що роман вже фактично дописаний, я встановив варіант самоперевірки: прослуховував цей плейлист по кілька разів підряд, намагаючись відчути, чи мені самому не стало десь нудно, нецікаво. Потім я робив ці заміни, порівнював. І насправді це дуже приємне, прекрасне заняття, яке могло б тривати вічно.
Чому з класичної музики там один лише Перселл — це більше вже запитання не до мене, а до мого героя. Герой усе-таки рокер, це не зовсім я. Йосип Роцький дуже самоіронічний і взагалі іронічний, не любить патетику. Класична культура для нього взагалі дещо таке, до чого він з великою дистанцією підходить. Роцького я трохи писав із Раду Теодора. Не можу приховати, що Раду Теодор — це справді одна із зірок моєї юності останніх років у школі. Це був румунський радіоведучий, він щонеділі виступав із Мюнхена на хвилях румунської служби радіо «Вільна Європа». При чому його страшенно любили і слухали не лише в Румунії, але й в Радянському союзі. Не розуміючи зовсім румунської мови його слухали. По обіді в неділю він мав багатогодинні включення годин на чотири чи п’ять, що називалося «Недільний метроном». Раду Теодор програвав музику безпосередньо з вінілових платівок. При цьому це була музика на замовлення. Йому в Румунії писали фани цієї передачі, а оскільки там був жорсткий режим Чаушеску, то за правилами передачі ці люди вигадували собі псевдоміни. У кожному разі Раду Теодор мав надзвичайно теплий тембр голосу і не розуміючи румунською мовою ані слова, або лише окремі слова із неї, можна було протягом тривалого часу з великим зацікавленням його слухати.
Для Йосипа Роцького я відбирав із Раду Теодора якісь інтонації, бо суті його розповідей я не розумів. Я в «Таємниці» пишу про те, коли в 1990 році я вперше потрапив у Мюнхені на «Радіо Свобода», то подумав, що можливо десь тут несподівано мені трапиться Раду Теодору в одному з цих коридорів, або ми будемо десь в ліфті разом їхати. А я ж не знав, як він виглядає. Але ніхто цього імені там не знав, ніхто мені не міг допомогти, хоча я так і не шукав, розраховував на випадкову зустріч. Але кілька років потому я перетнувся з одним румунським художником на певній стипендії, почав йому розповідати, а він каже: «Ти б його вже все одно в 1990 році там не зустрів, тому що його на цій радіостанції розірвало вибухівкою, яку йому підклали спецслужби чаушесковські». Це було вже у 1980–ті роки, про що ми вже не знали. З Йосипом Роцьким все не так жахливо, але можете уявити собі важливість для тодішнього режиму в Румунії цієї постаті, якщо настільки складна спецоперація заради нього була затіяна і здійснена, що десь там було закладено вибухівку, просто біля його робочого крісла, де він за своїм пультом сидів.
***
Минулого року, коли почалася пандемія, мені пощастило — я отримав в подарунок від друзів на день народження сучасний програвач для вінілових платівок. Я зміг дуже непогано провести цих півтора чи два перших місяці локдауна, тому що згадав, що у мене на горищі повинна десь в пилюці зберігатися ота вся моя колекція. І я пішов туди її шукати. Це були тривалі пошуки, бо там все захаращено, сусіди свої речі позносили, але я віднайшов ці всі вінілові диски. Звичайно, що я з дня на день їх усі до одного прослухав. Виявляється, вони придатні, вони звучать. І вони мені зазвучали навіть якось соковитіше.