Масштабність програм, сміливий вибір репертуару, філігранна майстерність та широка обізнаність — цими рисами надихається спільнота музикантів у професії диригента. Однак не завжди помічає приклади таких музикантів у більших чи менших містах України. Говорити про людей, які творять музичну історію не в столиці чи інших великих культурних центрах, потрібно. Ця розповідь-бесіда — про відомого в нешироких колах диригента, баяніста, педагога, завдяки якому виросло багато поколінь музикантів, що сьогодні виступають на провідних сценах України та світу.
За роки роботи з симфонічним оркестром Івано–Франківського музичного училища (тепер Івано–Франківський музичний фаховий коледж імені Дениса Січинського) силами студентів під орудою Андрія Дейчаківського виконано понад 20 симфоній, 25 концертів для сольних інструментів з оркестром, близько 10 увертюр, оркестрові мініатюри та вокально-симфонічної музики: композиції Вівальді, Баха, Генделя, Гайдна, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шопена, Ліста, Малера, Гріга, Чайковського, Дворжака, Брукнера, Брамса, Людкевича, Лисенка, Кос-Анатольського, Рахманінова, Сібеліуса, Хачатуряна, Равеля, Скорика…
Можливість доторкнутися до музики
Андрію Васильовичу, розкажіть про роки роботи як симфонічного диригента.
Багато чиновницького безладу. Був вокальний клас в училищі зо два роки, і закрили. Стільки років був симфонічний оркестр! До мене, після мене ще два роки. Тепер скоротили. Це ж злочин! Мене ніхто не почує, але зараз є тільки духовий, народний, камерний… Раніше студенти хоча б мали можливість спробувати. Стільки перегралося.
Концерти для фортепіано з оркестром Рахманінова, обидва концерти Шопена, Перший концерт Ліста, Третій концерт Бетховена. В стінах училища, в трьох частинах, Третій концерт Рахманінова! Грали сестри Сальвицькі (Олеся та Ірина — Д. С.). Дівчата в Гамбурзі вже давно. Значить, це було точно не дарма.
Це дуже цікаво, оскільки в музичних академіях не всі виконавці мають змогу грати з оркестром.
Але зараз все перекреслилося. Правда, і тоді було складно. Спомини лишилися дуже хороші. Час від часу переглядаю це і стає сумно. Бо то були неабиякі зусилля.
Концерт для скрипки з оркестром Сібеліуса, першу частину грали, солював Андрій Крещенський. Аж моторошно робиться, скільки ми встигли, і досить вдало, кажуть очевидці. Перша симфонія Рахманінова була (І частина), «Шотландська» Мендельсона, Дев’ята Шуберта, «Егмонт», «Коріолан» Бетховена. «Реквієм» Форе був з хором, частинами. Грали частину «Золотого обруча» Лятошинського, «Туонельський лебідь» Сібеліуса…
А на що студенти більше відгукувалися? Як вони сприймали?
Деколи сприймали в штики, власне. Пам’ятаю, коли ми розбирали брамсівські Варіації на тему Гайдна, пішли скаржитися до директора. Однозначно, це важка робота, а моя місія — аби легше було. Коли вже зіграли, то їм сподобалось. Це ж дуже важливо — доторкнутися до такої різної музики!
Це все самотужки. Ніхто мене цього не вчив, я сам себе розвивав, бачив в собі та ділився з цими дітьми. Зустрічаю тепер їх, і каже, наприклад, духовик: «Пам’ятаєте, я з вами на фаготі грав партію?» Приємно таке почути. Це внесок в чиєсь життя, і нема про що жаліти, хоч і було часом виснажливо, фізично і морально. Особливо з партитурами, партіями я днював і ночував.
Були різні перепони — Художня рада ніяк не хотіла ставити П’яту симфонію Дворжака в програму концерту: переживали, чи вдасться. Але оркестранти навчились і я казав «Дайте можливість зіграти на публіку». Грали Франка симфонію, другу частину. І з’являлись незадоволені — «А чому тільки друга частина?» Я вважаю, що нехай відрізок, але це нові знання і виховання. Це ж не дорослий колектив.
«Такого більше в Івано-Франківську не було»
Ми навіть грали зі студентами фінал Шостої симфонії Чайковського — отакі мене дурощі взяли. До сьогодні згадують те яскраве виконання. Увертюру до «Тараса Бульби» Лисенка — всі думали, що не зіграють діти! Лисенко — то величина. Я кинув всі сили, викладачів приєднав, вони сиділи концертмейстерами. Там така складна розробка. Але все робилося на результат. Все було на самопожертві. Хіба це вимірюється тими грошима? Але скільки це дало! Іноді переглядаю програми й думаю — невже це ти грав? Такого більше в стінах училища не було.
А ви ніколи не думали над тим, щоб працювати не в Івано-Франківську? Музиканти говорять, що ваш масштаб — набагато більший.
На жаль, в мене немає базової освіти оперно-симфонічного диригування. Те, що ти вмієш, чуєш, не має значення, — тільки на підставі диплома.
Того року майнули з сином (віолончеліст Любомир Дейчаківський — Д. С.) на концерт Елісо Вірсаладзе в Київ. Вона грала Перший концерт Бетховена. Це школа мозку. І в музеях погуляв, на «Аїду» сходили до Олійника. Тут, у Франківську, все обмежене. Нікуди не зникає поняття провінції: це спосіб мислення. Добре, що зараз є інтернет, натиснув клавішу і можна послухати виконавців екстракласу. Але ця інформація механічна. Хоча уявіть, що і того нема — все, жах, непрохідні джунглі. Думаєш, що ти щось там твориш. А насправді…
Фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськ Теплокомуненерго». Ви там з’являєтесь в кадрі як концертмейстер хору. Як це трапилось? Пам’ятаю, як дивилась його в кінотеатрі, раптом побачила Андрія Васильовича, і сказала друзям: «Це ж викладач з мого музучилища!»
Так, я з ними граю. Мама режисерки фільму працює в ІФТКЕ. Прем’єра була в нашому кінотеатрі, і ми з хором співали там після перегляду. А потім з’їздили в Київ, виступали в Будинку звукозапису.
Баяніст-симфонічний диригент
Як зараз проходить ваше творче життя?
Після того, як я перестав працювати в музичному училищі, творчий прихисток знайшов у музичній школі, і працюю з камерним оркестром викладачів. Розумію, основна їхня робота — викладацька, але бажання відчути живу стихію музики додає нам снаги. Ми виступаємо — шкільні звіти, концерти, як-от, скоро, на День Незалежності. Нещодавно приніс Кончерто гроссо Кореллі…
Який у вас розпорядок дня? Що зараз граєте?
Кожен день етюди Скрябіна, його симфонії на фортепіано проходжу, вчора потягнуло на другу-третю частини концерту Гріга. У фортепіанних сонатах, та і всюди дуже люблю другі частини. «Я удостоївся тільки двох композиторів — Бетховена і Шуберта», — говорив видатний піаніст Артур Шнабель. Але вважаю, що недооціненим є ще Гайдн. Одного разу Світланов прийшов на урок до Гаука (радянські російські диригенти — Д. С.) і приніс вивчену партитуру. Слова метра — «Ти молодець, але принеси мені симфонію Гайдна, хочу подивитись». Особливо цікавими є Лондонські симфонії — каліграфія сонатної форми.
Замкнений простір, бездіяльність — це божевільня. За той карантин перечитав стільки монографій про Ліста, Скрябіна, Гріга… Читав від зорі до зорі, так, щоб і відволікти себе, і разом з тим…
На початку свого шляху ви були баяністом…
До 29 років в училищі та консерваторії був баян. Чому саме він? Тоді було популярно грати на народних інструментах. І зараз теж, хоча і рідше. Я вчився диригуванню в симфоніста, і він спрямовував мене у потрібному напрямі. Напевно, завдяки йому, що прочинив ті «жалюзі», відбулась щодо себе переоцінка, я почав читати дуже багато, і стався мій поворот до диригентства.
А які, на вашу думку, передумови для професії диригента?
Бажано мати стабільні знання. Неважливо, з якого інструменту, але щоб можна розмовляти про щось, крім диригентських жестів. І щоб людина володіла фортепіано, бо без нього нікуди. Мені довелось опанувати його самотужки. Адже 18 років керувати симфонічним оркестром училища — на чому читати всі партитури? На баяні непрактично. При всій повазі до інструмента, він віртуозний, але класика поза його межами.
Спроможність до серйозного репертуару
Ви згадували в одному інтерв’ю, що тоді читали багато партитур Малера. Які ще композитори для вас у той час стали важливими?
Для мене вершина, музичний Монблан — це улюблений Бетховен, від нього все йде. В П’ятому концерті Бетховена поєднання тональностей — мі бемоль мажор/сі мажор — і вже поле для дослідження. Хтось сказав, що Бетховен — це Кант в музиці. Це чиста музика. Потім червоною лінією проходить зв’язок поколінь до Чайковського, Малера, Шостаковича — їхні твори як звукові документи епох. А в українській музиці це Лятошинський — геніальний композитор для нас. Але чи знають у світі? Чи грають?
Скорика, музичне обличчя України, ми недавно втратили. Найвідоміший для мене і найпотужніший — «Карпатський концерт», це його вершина. Ми з учнями грали декілька номерів звідти. Але нема в нього симфонії. Між іншим, його учень Зубицький також прийшов до композиції та диригування через баянне виконавство.
Станкович зовсім інакший. Має геніальні й камерні, і великі симфонії. Сильвестрова знають у світі. Слухав нещодавно П’яту симфонію — космос. Раніше приїздив Микола Гобдич з хором, співали в нашій катедрі його «Майдан 2014». Гобдич же — з Биткова (смт у Надвірнянському районі Івано-Франківської області — Д. С.). Так само акордеоніст, закінчив Дрогобицьке училище з цього інструменту, а потім — цей фантастичний злет! Ми бували в нього на репетиціях, це надзвичайно ерудований музикант. Бенюк Богдан, чудесний актор, професор інституту — також з Биткова. Здавалося б, провінція глуха-забита. Але ж ні, в кожному селі є такі люди. Молодці, що торують собі дорогу. А нам робити своє.
Так, і для того, щоб окремі люди могли рухатись вперед, їхати «у світи», повинні залишатись і музиканти на місцях.
Однозначно! Добре, що є філармонійний осередок, якої він якості — це інше. Коли у нас був головним диригентом оркестру Віктор Олійник, а це школа Кофмана (з 2018 року диригент Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка — Д. С.), — такі програми були!.. П’ята симфонія Шостаковича, Шоста Чайковського, Третя Брамса, Друга Рахманінова, його ж «Дзвони», лістівський «Мазепа». Мравінський говорив, що взявся за П’яту Шостаковича «здуру», а тепер би й під страхом смерті не зробив цього. Але це великий Мравінський.
Ні матеріальне, ні інтелектуальне підґрунтя в нас недостатнє. Знаю, бо багато випускників училища пройшли через мої руки. Для такої музики повинна бути енергетика кожного зокрема і всього оркестру вкупі. Читаєш ті афішовані концерти, і думаєш, «добре, похвально». Тільки на моє глибоке переконання, такі твори для елітарних світових оркестрів штибу Берлінської філармонії. А бавитися? — Сідайте за фортепіано вдома і бавтесь.
Яка роль симфонічного диригента?
Перш за все просвітницька. Це повинна бути велика особистість, філософ, мислитель, харизматична людина з багатогранними та широкими поглядами. Це не тільки музикант. В Шумана хороша фраза є: «Якщо музикант — тільки музикант, тоді це поганий музикант». Дуже поганий. Якщо є художня, культурна основа, тоді все, що тебе оточує, втілюється у звуках. Це і є диригент.
Тобто диригент має сам себе «зробити».
Так, бо що таке школа? Спілкування, середовище.
Ви вивчили багато поколінь студентів. Однак викладання — це складна і тривала справа, бо як тільки навчили студента, треба його відпускати, і знову займатись з новими.
То обопільний процес. Вчитель в учня, учень у вчителя вчиться. Щоразу з’являється нова течія, нове мислення, нові обличчя та склад розуму. Але придивляєшся і, як вчитель, щось своє, ненав’язливе, пропонуєш учню. Це двосторонній рух.
До кожного треба знайти свій підхід, але хіба це не набридає з часом?
Якщо цікава людина, то ні. Залежно від таланту.
Бувало так, що ви навчались чогось у студента?
Були такі студенти, які чудово володіли фортепіано, то в класі ми переграли всі симфонії Бетховена в 4 руки. Також з моїм колегою ми грали всього Шумана, всі оркестрові сюїти Баха, що ми тільки не перечитали! Перекладали Брукнера симфонії на одне фортепіано. Одна студентка переклала в 4 руки Дев’яту симфонію Шостаковича, з моєю допомогою. Тим «заряджаєшся» сам.
Ще більше підтвердження того, яку роль відіграє володіння фортепіано для усіх музикантів.
Пригадую, як Гамерсонату Бетховена я подолав. Нехай на трійку з мінусом, але подолав, і так тішився, ніби мільйон заробив, а там же фуга фуг, королівська фуга, як кажуть теоретики.
Сплав всієї філософії — в оркестрі
А що з усіх творів вам згадується найбільше?
Вершиною для мене був Концерт для фортепіано з оркестром Скрябіна. Син нашої викладачки, Амеліної, грав на кларнеті, — я такого кларнета не мав ніколи! Потім переслуховував, дивувався, невже так хлопчина в 19 років може почути? Просто сльози на очі навертаються, чудеса.
Оркестр — це найдосконаліший інструмент, не нами вигаданий. Уже стільки йому віків, для нього написано найгеніальніші речі. А після нього фортепіано, потім скрипка, як на мене. Сплав всієї філософії — в оркестрі.
Як вдається щоразу дивуватись музиці, коли постійно нею займатись, коли довкола її так багато?
Кожен день людина пробуджується, наче заново народжується. Будь-якому подиху, цвіріньканню потрібно радіти, якщо можеш, здатний реагувати на це. А музика ніщо інше, як відображення цього, і чим складніше є ті події, які нас оточують, чим тонший твій відгук на них, то і музика геніальна.
Олексій Набіулін (російський піаніст — Д. С.) одного разу давав в нас в училищі майстер-клас. Виходить у вишиваній сорочці, ламаною українською мовою оголошує «Добрий день, шановні глядачі». Перш ніж я займатимусь зі студентом, може у вас будуть запитання? І хтось промовив: «Шановний Олексію, а чи могли б ви нам зіграти гаму до мажор?». Він сів за рояль, і… як електронна машина: «А на закуску я вам зіграю перший етюд 740 опусу Черні. А на десерт “Мазепу” Ліста». Ну, — каже, — ви зрозуміли, що треба грати гами». Зал вибухнув.
Музикою треба займатись скрупульозно. У програмі давати не дві пари на вивчення симфонії Бетховена, а, без перебільшення, рік. Бо виходить «Угадай мелодію». Скільки зусиль робив митець, мучився, шукав ту тему фіналу, стільки нарисів, перекреслень… А вона всього-на-всього на 5 звуках. Глухий чоловік писав, розумієте.
Ось розгадка до того: треба любити це, співчувати велету духа. Так, немічний, хворий чоловік, помер і нікого з ним не було. Але геній, непізнаний геній. Десь є у мене переклад його пізніх квартетів Бернстайном на оркестр. Жахливо — натовпу це не підійде. Масам потрібні Винники, Зіброви?..
Потрібно не образити, не принизити почуття людські, щоб слухачі винесли щось з того концерту. Ми знаємо про духовні злети тих, які ввійшли в історію. Нам треба сподіватись, відбирати з усього хороше, світле, позитивне. Але це на словах легко. Все потребує значної праці, розумової, в першу чергу. І декількох життів не вистачить, не те щоб зіграти, а й послухати. Стільки людство сотворило! Безмежний дух на семи звуках.
Читайте також:
• Художній керівник Kharkiv Music Fest Віталій Алексейонок про участь у протестах і кар’єру диригента
• Інтерв’ю з наймолодшим головним диригентом в Польщі — Ярославом Шеметом