Події, що сталися вже понад рік тому, зламали все. І не лише світ, в якому ми жили, але й музику, можливість її сприймати, слухати, думати. За багато тижнів сталися перші кроки мого особистого часткового повернення до себе. І відбулося це завдяки музиці Святослава Луньова. Саме його твори згадалися мені найпершими, саме до них прокинулося зацікавлення, постало запитання — чи пише Луньов зараз музику? Яку?…
Повернення — це завжди пам’ять, згадування, пригадування. І саме культурна пам’ять, музична історія людства зі її знаками і символами, видається, є однією з наріжних тем у творчості композитора. Багато опусів за своєю зовнішньою простотою і доступністю (чи не у цьому таємниця популярності творів Луньова у широкому колі слухачів?) приховують численні шари смислів, розшифрувати які можливо лише занурюючись у глибину і вибудовуючи різнорівневі зв’язки та асоціації, що виникають безпосередньо чи опосередковано. Таким сховком пам’яті є фортепіанний цикл «Мардонги» (1998–2005), в якому перед нами постає історія європейської музики переважно останніх трьох століть, де за числовими шифрами можна знайти звукові портрети як класиків, так і наших сучасників.
Чи «Маріологія» (2016) для арфи, ударних та змішаного хору, де тексти традиційних маріанських антифонів (присвячених Діві Марії) отримують нове прочитання і потрактування завдяки залученню прихованої музичної символіки. Або «Вінок сонат» для фортепіано (1995), в звуковому матеріалі яких зашифровано/сховано/омузичнено першу строфу з Восьмого сонета Вільяма Шекспіра. Чи Соната для віолончелі і фортепіано (2009), що нагадує нам про неймовірного Джона Кейджа (чотири з п’яти звуків, на яких ґрунтується тематизм композиції, відтворюють прізвище неповторного американця — Cage). Або «П’єта» (2014) для секстету на вірші Райнера Марії Рільке… Продовжувати можна довго, дивуючись кожному твору і майстерності композитора, насолоджуючись розшифруванням схованих смислів та витонченими емоціями.
За що моя пам’ять зачепилася першочергово? «The Noel Consort» (2013–2014). Легкі, технічно досконалі, радісні та одночасно меланхолійні обробки традиційних різдвяних європейських пісень (або — офіційно — концерт для хору a cappella). Різдво — зцілює, дає віру в життя, його продовження. Слухаючи хорові мініатюри нібито доторкаєшся до того стародавнього світу, в якому колись виникли ці мелодії і тексти, і радієш їхньому життю сьогодні. Не випадково саме частина «The Noel Consort», серед творів інших композиторів, звучала на українському різдвяному концерті в Карнегі-Холлі 25 грудня 2022 року.
Потім абсурдність всього того, що відбувалося (і продовжує відбуватися), виштовхнула ніби з небуття «Гімни пам’яті жителів Атлантиди» для симфонічного оркестру (2010). Цей цикл створений на матеріалі оркестрових антрактів та епілогу до ніколи не поставленої опери «Москва-Пєтушкі» (1992–2012) за поемою Вєнедікта Єрофєєва. Особливо мене завжди бентежила остання частина, що ґрунтується на гімні Совєтського союзу (зараз — це гімн Московії). Розтягнутий у часі, радикально змінений завдяки масштабному оркестровому викладу, він є майже невпізнаним. Гімн розчиняється у часі і просторі разом з Атлантидою та її жителями.
І очікувана прем’єра… Хоча яким може бути новий твір весною 2022?
Електроакустичну інсталяцію «Post» Луньов оприлюднив на своєму YouTube каналі 25 травня 2022. В описі до контенту наявні лише два слова, написані різними мовами: Я звинувачую!
Мабуть, це найправдивіше і найстрашніше з відомих мені суто мистецьких свідчень про перші місяці повномасштабного вторгнення. Передані у звуках хаос, темрява, відчай. Напружене вслуховування в себе і в інше. Композиція ніби народжується з темряви (самотній звук, що з’являється начебто сам по собі, чорний прямокутник екрану), поступово починають проглядатися окремі тіні та силуети, прослуховуватися нібито знайомі звучання. Але, як не намагаєшся розгледіти і зрозуміти ці тіні та натяки, не встигаєш. Звук переходить у крик, а крик — у вибух. Катастрофа, що знищила все. Post яку вже нічого не відбуватиметься.
Вивести зі стану «Post» може лише «Tutti».
Колись давно у Київській консерваторії моя Велика Наставниця Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська проводила семінар для аспірантів із сучасної музики. Туди запрошувалися композитори, які спілкувалися зі слухачами семінару, показували новинки. Приходив і Святослав Луньов, неспішно розповідав про свої ідеї, нові твори, щиро посміхався і… зникав.
І була одна композиція, яка обов’язково щорічно демонструвалася на одному з семінарів Ніною Олександрівною. Для мене особисто цей твір уже понад п’ятнадцять років є одним з найважливіших. Це «Tutti» для великого симфонічного оркестру (2005). Пам’ятаю як після однієї з дискусій і прослуховувань серед зачарованої авдиторії роздався голос Ольги Приходько (зараз відомої хорової диригентки, інтерпретаторки численних творів сучасних авторів, а тоді аспірантки): «Я думала, що раю не існує… Тепер я знаю, що він є…».
На перший погляд, видається, що понад пів години оркестрового звучання складно витримати. Тим паче коли майже постійно звучить саме tutti великого симфонічного оркестру. Одначе Святослав Луньов так працює з онтологічним часом, що він ніби стискається і переструктуровується. Але цей факт усвідомлюєш лише згодом. Звучання захоплює і зачаровує, бо невідривно емоційно переживаєш процес виникнення і формування Всесвіту з Великого вибуху, яким і розпочинається твір.
Для мене «Tutti» — це не просто створення Всесвіту, а створення такого Всесвіту, про який мріється — величного, вічного, гармонійного. «Tutti» — про життя, про подолання хаосу, про людину і віру в неї… Так виникає Світ, в якому хочеться бути. Принаймні мені.
Читайте також:
• On the Transmigration of Souls Джона Адамса як memory space в музиці