Відлуння несхожих одна на одну «щ» та ряхтіння вишиванок: на розі 57–ї і 7–ї біля Карнегі Голу в Нью-Йорку давно не було так по-українськи, як минулої неділі. Втім, це мало нагадувало закритий діаспорянський захід, що спало на думку спершу. Й одягнений у мереживну сорочку Тімоті Снайдер, котрий спішно прямував до концертної зали, а також Мартін Скорсезе, що розповідав про Олександра Довженка зі сцени легендарного залу, лише переконували у цьому враженні. Така обстанова стала можливою завдяки концерту «Notes From Ukraine», що відбувся 4 грудня у Карнегі Гол з ініціативи Ukrainian Contemporary Music Festival, Українського інституту, Razom for Ukraine та допомоги багатьох інших.
Може здатися, що на дев’ятий місяць повномасштабного вторгнення визнання й увага до здобутків української культури нам не має бути вдивовижу. Однак, у мультикультурній Америці, а тим паче в Нью-Йорку — міста нащадків репресованих етнічних і расових груп, емігрантів з менш розвинених економічно країн, біженців війн XX і XXI століття — отримати особливе ставлення саме до твоєї історії досить важко. Саме тому варто говорити про проєкт «Notes from Ukraine», котрий привернув значну увагу до історичного повернення всесвітньо відомого «Carol of Bells» як «Щедрика» через 100 років після його прем’єри на сцені Карнегі Гол.
За сторіччя з моменту північноамериканської прем’єри української щедрівки, відбулося багато, та не змінилося фактично нічого. Чому так і якою постала українська музична культура для відвідувачів Карнегі Голу — спробуємо поміркувати.
«…сторіччя тому куратори Української Республіканської Капели називали її «культурною армією», а «музичною армією» капелу охрестили закордонні медіа»
Культурна пропаганда 1919–1922 супроти культурної дипломатії 2022
Запланований два роки тому, концерт до 100–річчя північноамериканської прем’єри «Щедрика» Миколи Леонтовича був покликаний повернути на сцену Карнегі відому американцям «Carol of Bells» як українську щедрівку. Пісня, що насправді стерпіла культурне привласнення Штатами, й досі залишається однією з найвпізнаваніших символік національного бренду України. А завдячувати цьому маємо концертним гастролям Української Республіканської Капели, що були здійснені під час протистояння Української народної республіки більшовицькій владі. Вичерпно про це пише дослідниця Тіна Пересунько у книзі «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924)» [1].
Коли у березні цього року в комунікації українських інституцій та медіа з’явився вислів «культурний фронт», воно здавалося «винаходом» нашого часу. Утім вже сторіччя тому куратори Української Республіканської Капели називали її «культурною армією», а «музичною армією» капелу охрестили закордонні медіа. Створена у 1919 році Музичним відділом Міністерства народної освіти та мистецтв з ініціативи Головного Отамана УНР Симона Петлюри, вона виконувала функцію «культурно-національної пропаганди» й до січня 1921 року фінансувалася за кошти держави. Впродовж чотирьох років гастролей колектив Олександра Кошиця проніс українську хорову музику світом через не менше 600 концертів понад 50 містами Західної Європи і 150 містами Північної та Південної Америки.
Попри відсутність інституційної підтримки сьогодні, діяльність українських музикантів та колективів буквально повторює історію міжнародного представництва Української Республіканської Капели, що навіть виникає відчуття дежавю. У 1921–1924 музиканти переказували гроші на українську армію, як це роблять артисти сьогодні. Основним завданням досі є протистояння російській пропаганді шляхом презентації самобутності української культури.
«Коли Вас будуть інтерв’ювати, — пише Симон Петлюра, — незамітно говоріть: “українська музика – пісня “незалежна” – “своя” – “непохожа” – “своєрідна” – є частиною незалежної України» [Пересунько, 228].
Й урешті, українська музика й нині презентує країну на історично значущих дипломатичних заходах: Паризька мирна конференція тоді і саміт НАТО цього року. Виступ хору під час конференції мав «улегшить і прочистить атмосферу упередження» [Пересунько, 8], адже вирішувалося питання легітимізації Української народної республіки. Щоправда, тоді країни західного світу не підтримали Україну у виборюванні незалежності так, як сьогодні.
Афіша концерту 1922 року
Ну і власне наближаючись до концерту «Notes From Ukraine», останнє, на що хочеться звернути увагу — відмінності у репертуарній політиці культурних амбасадорів тоді і сьогодні. Той самий історичний концерт Капели Олександра Кошиця в Карнегі Гол відбувся вже тоді, коли хор вийшов з-під опіки УНР та став співпрацювати з американським імпресаріо Максом Рабіновим. Відповідно його досвіду роботи з російським балетом й оркестром балалаєчників, кардинально змінилися концертні програми й капели. Як би не було парадоксально, але на афіші виступу тоді вже Української національної капели, окрім хорової музики українських композиторів, можна побачити й сольну музику російських. Виконували — сопрано Петроградської опери Ода Слободская та сопрано Московської опери Ніна Кошиць (племінниця диригента).
Таким чином з початку гастролей Америкою культурний бренд України почав розмиватися, поряд зі згадками капели з’являються вислови «Russian vocal art», «Little russia» та схожі [Пересунько, 28]. Те, що стало неприпустимим у культурній дипломатії для українських музикантів сьогодні — а саме участь в концертних програмах з російською музикою та виконавцями — часом було не уникнути музичним амбасадорам сторіччя тому. На щастя, певна частина преси звертали увагу саме на українську частину програми, яка продовжувала звучати на нових концертних майданчиках Північної та Південної Америк. Так само і куратори «Notes from Ukraine» випустили цей елемент зі, свого роду, реконструкції славнозвісного концерту. Й, безсумнівно, змінилося не лише це.
Той самий концерт 100 років потому
Наче посланням у пляшці Українська Республіканська Капела стала для України сторіччя тому перед неуспіхом вже тоді отримати незалежність. Розкорковуючи її сьогодні ми маємо контекст — що резонує нам зараз, музику — шановану дослідниками та виконавцями, а також ідею — презентацію сучасної хорової музики. Працюючи з, до певної міри, історичним матеріалом, «Notes from Ukraine» вдалося витримати баланс між цими складовими та розгерметизувати українську музику, додавши дрібку американської культури.
Шануючи спадщину капели Кошиця, першу частину концерту організатори присвятили частковому відтворенню програми 100–річної давнини. Починаючи з її точки відліку — української традиційної пісні («Ой як же було ізпрежди віка») — й продовжуючи різдвяним ірмосом XIV–XVI століття були показані давні витоки української культури. Хорові мініатюри Якова Яциневича, Миколи Лисенка, Ганни Гаврилець, Кирила Стеценка і Дениса Січинського, що звучали далі, презентували практику багатоголосної обробки народної пісні в романтичному дусі — власне ту, що свого часу виконував колектив Олександра Кошиця.
Відчуваючи попит на автентику — історично поінформоване виконавство як професійної музики минулого, так і фольклору — чути хорові обробки традиційної музики було досить незвично. Щонайменше, це тригерить травматичний досвід споглядання діяльності Народних, Національних і Заслужених у вишиванках-віночках-шароварах — архаїзм совєтської доби геттоїзованого мистецтва республік. Утім, у 1919–1924 це ще не набуло такого значення.
Існує думка, що невеличкі обробки народних пісень, котрі можна було вивчити усно, були чи не єдиною можливістю для композиторів зберегти українську хорову культуру після Валуєвського циркуляра та Емського указу (простіше, заборони публікувати українською). Ставлячись до таких хорових мініатюр як до частини історії, часової капсули, перша частина концерту набуває сенсу і нині. Тоді послідовним є й участь представників діаспори тут — співачки Марічки Марчик, Української капели бандуристів Північної Америки (диригенти Олег Махлай, Роман Пачашинський), Українського хору «Думка» Нью-Йорку (Василь Гречинський).
Розмаїття сучасної хорової музики натомість віддали на поталу молодим — українському дитячому хору «Щедрик» (диригентка Маріанна Сабліна). І ніде правди діти, їхній виступ був найочікуванішим тут, а виконання — більш ніж гідне сцени Карнегі Гол. Поява хору «Щедрик» у першому відділі була обрамлена творами «Somewhere in my memory» Джона Вільямса та жаданим «Щедрик / Carol of Bells» (музика Миколи Леонтовича, обробка Пітера Вільховського) в компанії двох інших хорів. Обидві пісні разом звучать у стрічці «Сам удома», що резонує зимово-різдвяній тематиці концерту. Поміж ними — різнобарвні за стилістикою хорового письма твори Ганни Гаврилець, Вікторії Польової та Валентина Сильвестрова. Складні й вишукані за гармонією, динамікою їх юні хористи співають досконало та навіть напам’ять.
- Фото: Український інститут
Другий відділ за участю київського хору «Щедрик» та нью-йоркського хору «Trinity Wall Street» (диригентка — Даніела Канділларі) реалізував чи не основну ідею культурної дипломатії, а саме діалогу, взаємоінтеграції. І перші два твори наочно показали, що українсько-американський діалог триває вже давно, з історії написання «Summertime» Джорджем Гершвіним, яку витончено на концерті заспівала американська оперна співачка Джанай Брюггер. Подейкують, що композитор надихнувся українською піснею «Ой ходить сон» як раз під час відвідування одного з концертів Капели Кошиця. Ця пісня звучала в програмі першого концерту у Карнегі Гол в аранжуванні Василя Барвінського та Олександра Кошиця, а також цього разу в обробці Сари Мартінез і виконанні «Trinity Wall Street» українською мовою.
Наступний резонанс відбувся між сонористично-мінімалістичними композиціями «Blessing» українсько-нідерландського композитора Максима Шалигіна та «Lux aerumque» американця Еріка Вітакера. Його підхопили «Warm-Up» Леонарда Бернстайна та «The Noel Consort» Святослава Луньова, об’єднані за принципом, до певної міри, вірності традиційним гармоніям та насиченість технічними виконавськими викликами. Насамкінець куратори концерту залишили твір «Довго / Slowly», написаного у колаборації композитора з Нью-Джерсі Тревора Венстона і харківського поета Сергія Жадана, що прозвучав у виконанні хорів «Щедрик» та «Trinity Wall Street». Пасивно-агресивний, розпачливий й трагічний посил знайшов досить світле втілення в музиці. Але цим не завершився концерт — після тривалих оплесків і скандування «Щедрик! Щедрик!» слухачі випросили омріяний біс, і на цей раз виконання було в самісіньке серце.
***
Складно уявити кращий час в Нью-Йорку для такого концерту. Вже з листопада прикрашений Macy’s, розставлені горщики «tis the season of giving» для благодійності на свята, Мерая Кері і Франк Сінатра звучать в кожній кав’ярні. «Notes of Ukraine» з наскрізною темою зимових свят та колаборацією з американськими артистами втілює важливу ідею інтеграції, з якою варто підходити до презентації української культури у світі й спіткати долю залишитися особливими й екзотичними. І доки в Італії слухають про божевільного царя-вбивцю, а в Мет-Опері ставлять оперу про виправдання кримінальних вчинків аморальністю суспільства — українці несуть світло й щедрують. (Хоча без «смерті ворогам» не обійшлося, теж хором.)
Хорова культура українців — явище насправді репрезентативне, таке що властиво нашій пісенній традиції, увібрало школу західноєвропейського письма, а головне, є доказом тривалої історії існування самобутньої культури. Одначе, стіни Карнегі Гол будуть пам’ятати не лише це, але й знати, що в цієї культури є майбутнє. Воно в тих воїнах, котрим уся зала Карнегі аплодувала стоячи, воно в дитячому хорі, які достойно тримають стрій як з хором «Київ», так і з ансамблем «Alter Ratio». Було б добре українській музиці повертатися на цю сцену ще, але може все ж раніше, ніж через 100 років.
[1] Пересунько Тіна. Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924). Київ. Видавничий дім «АртЕк», 2019. 312 с.
Читайте також:
• Музикознавиця Лія Бетстоун про Ukrainian Contemporary Music Festival і концерт Notes from Ukraine
• «Страшна помста» Євгена Станковича: Credo, ergō sum?
• «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» — фільм про нездійснене майбутнє. Розмова із Аллою Загайкевич