Партнерський матеріал
11 листопада, з нагоди Дня Незалежності Польщі, в Національній філармонії відбудеться фінальний концерт в рамах проєкту «Польська музика в Україні». Він завершить серію виступів, що від травня звучали у Хмельницькому, Полтаві, Києві та Черкасах під орудою польського диригента з українським корінням Романа Реваковича.
У виконанні Національного ансамблю солістів «Київська камерата» можна буде послухати твори для струнного оркестру трьох відомих польських композиторів: Войцеха Кіляра (1932-2013), Кшиштофа Пендерецького (1933-2020) та Генрика Миколая Ґурецького (1933-2010). Поруч з класиками XX століття пролунає твір сина й учня останнього з них — Миколая Пьотра Ґурецького (народився 1971).
Споріднена у свободі до експерименту, творчість митців одного покоління представляється в спільній концертній програмі традиційно. Для української сцени ця музика не нова. Адже саме за сприяння Фонду Pro Musica Viva Романа Реваковича, мистецький діалог між двома державами продовжує розбудовуватись ось уже чверть століття. За словами диригента: «Концерт цей — це також знак польсько-української дружби, так потрібної в час російської агресії».
Нотатки на берегах програми
«Три п’єси в старовинному стилі» (1963) Генрик Миколай Ґурецький написав через 5 років після композиторського дебюту. Твір став реакцією на закид, що його музиці, насиченій сучасними техніками, бракує мелодизму. Та це не перша спроба автора попрацювати над давнім матеріалом. Два роки перед тим список його напрацювань поповнив «Хорал у формі канону» на ренесансну пісню Вацлава з Шамотул. Однак не хорал, а «Три п’єси» стали промовистим прикладом того, що композитор не лише може перемкнутися на стилістику давнини, а й викристалізувати в ній власний почерк.
Твір чарує прозорістю тематизму і фактури. Звукове полотно в дусі ренесансу творять архаїчні наспівні мотиви з першої частини, народний танець з другої і цитування анонімної польської пісні XVI століття з останньої п’єси циклу.
Використання ж сонорики, контрастне протиставлення типів фактури та конструктивізм в роботі над музичним матеріалом є, за словами музикознавця Тадеуша Анджея Зелінського, шляхом до пізнання суті індивідуального стилю Ґурецького.
Войцех Кіляр створив Концерт № 2 для фортепіано, скрипки, струнного оркестру й ударних (2011) під впливом авіакатастрофи польського президентського літака в російському Смоленську. Однак автор підкреслював, що покликатися на будь-які інспірації він не любить. Важливими для нього є тільки ноти.
Це останній завершений твір з доробку композитора. Два роки по тому його життя обірвалося внаслідок важкої хвороби. Музика Другого концерту виразно кінематографічна і чудово ілюструє простоту та ясність манери письма Войцеха Кіляра, який після ранніх сонористичних пошуків пізніше від них відмовився:
«Господь облив мене холодною водою. Я зрозумів, що музичний авангард чекає та ж доля, яка спіткає кожен авангард. Такі рухи оновлення необхідні, але не можна бути їхнім невільником. Врешті все повертається до Бетховенів, Моцартів, Монтеверді…», — зауважував він.
Твір відкривається звуковим наслідуванням поховального дзвону в партії фортепіано. Тривожно-наступальне Allegro tempestoso, споглядальне Larghetto riflessivo, народно-танцювальне Allegro vivace — всіх їх об’єднує притаманна для Войцеха Кіляра репетативна техніка.
Слухаючи концерт можна простежити, як удари дзвону й мелодичний контур теми першої частини варійовано пронизують увесь твір. Це не лише провокує ефект впізнаваності, а й робить концерт композиційно цілісним.
«Sinfonietta per archi» (1992) Кшиштофа Пендерецького натхненна бароковим concerto grosso і музикою Белли Бартока. Вона є оркестровим відповідником Струнного тріо (1990-1991), тому в творі солюють скрипка, альт і віолончель.
Музика Синфонієтти вирізняється з-поміж тієї, котру композитор писав раніше. В ній немає віянь від авангардних опусів Булеза, Ноно й Штокхаузена, як у перших партитурах 1950–х років. Немає й експресивного соноризму, що вилився в «Плачі за жертвами Хіросіми» та «Флуоресценціях» 1960–х; або ж звернення до пізньоромантичної традиції, що в другій половині 1970–х повстала в Симфонії «Віґілійній» чи «Польському Реквіємі».
Натомість є камерність, чіткість форми, мінімалістичність композиторських технік і лаконізм у тематизмі, які пов’язані з творчим переходом Кшиштофа Пендерецького початку 1990–х років. Сам митець проголошував його так:
«Сьогодні, засвоївши уроки пізнього романтизму та використавши можливості постмодерного мислення — мій мистецький ідеал у ясності».
«Concerto-Notturno» op. 13 (2000) для скрипки і струнного оркестру є зразком сформованого композиторського стилю Миколая Пьотра Ґурецького.
Попри те, що Концерт написаний в 29 років, ні тут, ні в інших творах автор не наслідує знаного батька. Він транслює власний голос, який метафорично окреслив Даріуш Марчінішин: «Ґурецький до ідеалу опанував майстерність оперування делікатними звучаннями і гармоніями, що творять гіпнотичну музичну мозаїку».
Ці звучання Миколай Пьотр Ґурецький компонує без спеціального зосередження на тому, чи він пише музику тональну, чи атональну. Такий поділ він не сприймає. «На його думку, існує лиш одна музика, а решта — це тільки питання підходу й інтерпретації», — пояснює Дорота Сташкевич. Обравши характерну для романтичного фортепіанного ноктюрна тричастинну форму, композитор почергово занурює слухача в різні стани ночі, яку філігранно змальовує в «Concerto-Notturno» тембром скрипки.
На завершення вечора прозвучить симфонічна поема «Орава» (1986) Войцеха Кіляра для струнного оркестру на 15 інструментів. Її назва походить від однойменної місцевості між Польщею і Словаччиною. Після «Krzesany», «Kościelec 1909» i «Siwa mgła», це останній із творів композитора, який присвячений Татрам.
Написаний він під враженням від народної інструментальної музики горян. Композитор описував її як «фантастичну» та «приголомшливу», а ще додавав:
«Фольклорів є багато, але цей видається мені незвичайно захопливим тому, що в ньому послуговуються інструментами, які є в нашому щоденному вжитку. Вони нічим не відрізняються від тих, які бачимо і чуємо у філармонійній залі».
Войцех Кіляр був переконаний, що якби не Кароль Шимановський, то не було б і його «гірського циклу». Адже саме він вивів музичну культуру горян на сцену, написавши балет «Harnasie». Їх обох поєднує не лише любов до польських Татр, а й зв’язок із Україною: перший народився у Львові, а другий — в селі Тимошівка на Черкащині. «Гори — це свобода», — казав композитор. Музика «Орави» наповнена цією свободою теж.
- Дмитро Таванець
- Андрій Павлов
Отже, як наголошує Роман Ревакович, у вечір найближчого понеділка можна глибше познайомитися з «найбільш яскравими шедеврами польської музики»; а ще відчути різноманітність звучання струнного оркестру та порозкошувати від гри «Київської камерати» й солістів: Андрія Павлова (скрипка) та Дмитра Таванця (фортепіано).
І звісно, долучитися до святкування польської незалежності, яка промовлятиме до слухачів крізь композиторську незалежність в музиці.
Читайте також: