Сумський Національний академічний театр драми та музичної комедії імені М. С. Щепкіна функціонує вже 90 років. За цей час тут відбулося усякого: у репертуарі містилися як цікаві постановки, так і не дуже, вдавалося підіймати у виставах складні теми й нехтувати інколи складовою сенсів та ідей, вдаючися до штампів «вєлікого руского театра». Для мене образ театру формувався на основі вистав, що характеризувалися як не банальністю, то пропащою застарілістю. Певно, не тільки для мене: у місті здебільшого заведено оминати цей заклад, аніж звертати на нього хоч найменшу увагу. Позаяк у назві театру є вказівка на музичну складову у його діяльності, музичні вистави в репертуарі справді присутні. Та вони були настільки рідкісними подіями, що їх легко не помітити зовсім. Та і важко їх відмічати: вони ніколи не відрізнялися ані оригінальністю, ані якістю виконання. Чого очікувати від такого театру?
Нині, йдучи безлюдною та сірою Театральною площею, я отетеріла: на афіші театру – прем’єра балету «Дафніс і Хлоя» на музику Моріса Равеля. Овва, театр наважується ставити складний класичний репертуар і сподівається побачити у залі не привченого до балету сумського глядача?
Пояснення такому несподіваному кроку зрозуміле. Протягом останніх років круто змінився склад художнього керівництва театру: від генерального директора-художнього керівника (Сергій Дорофєєв) і головного режисера (Владислав Калініченко) до керівника музичної частини (Микита Поляков) та асистента балетмейстера (Віктор Байстрюченко). Тепер нова команда очільників сміливо береться впроваджувати у театрі нове. З цього ряду — постановка балету «Дафніс та Хлоя», прем’єра якої відбулася 13 і 14 січня.
Підіймаючись до зали
Щойно зайшовши до театру, найперше зустрічаєш контролерок, привітних та усміхнених. «У залі прохолодно», — кажуть. Ну і ну, звідки така турбота? І куди поділися ті пані із вічним невдоволеним бурчанням та зневагою до глядача? На таких глянеш, то й зрозумієш, чому театральна зала зазвичай наповнюється ледь до половини. Тепер зирк — а партер залюднюється швидко, глядачі все підходять і підходять. Забігаючи наперед: саме ці люди влаштують овацію наприкінці вистави й гукатимуть режисера на сцену. Мені дивно: невже зміни в театрі настільки суттєві, що зачепили навіть спосіб комунікації між глядачем та колективом, і контролерками у тому числі? А керівництво почало рахуватися із запитами та смаками публіки та пропонувати репертуар, на який справді ідуть живі люди?
Оркестрова яма
Балет Равеля був написаний у 1912 році за сюжетом однойменного роману Лонґа. У ньому — замилування давньогрецьким світом, ідилія пасторального життя і пробудження юнацького неусвідомленого кохання. Твір протяжністю біля години вважається найбільш імпресіоністичним у творчості композитора: пластичні короткі мелодії, дискретність і водночас цілісність форми, барвистий оркестр — потрійний склад із широким використанням видових інструментів (флейта-піколо, англійський ріжок, малий кларнет, бас-кларнет, контрфагот); велике різноманіття ударних інструментів, у тому числі кастаньєти, челеста, кроталі, вітрова машина тощо; залучення мішаного хору, що співає без слів…
Тільки спираючись на затребуваний склад оркестру, стає зрозуміло, що не кожен колектив має у своєму розпорядженні достатню матеріальну базу, щоби братися виконувати «Дафніса». А якщо до цього додати технічну складність окремих партій (віртуозні пасажі у дерев’яних, гра акордами, флажолети у струнних, різка зміна динаміки від p до f і знов до pp тощо), то партитура стає по зубах усе меншій кількості оркестрів.
Вочевидь, сумському театральному оркестру, який налічує тільки 20 осіб, бракує маси, аби звучати достатньо повно й соковито. У розпорядженні колективу — обмежена в кількості струнна група, по одному виконавцю на дерев’яних, із міді — валторна і труба, а замість арфи — бандура. Щоби адаптувати партитуру під такий склад, треба зробити перекладення, яке у висліді є лише «відголоском» партитури Равеля, «ескізом» його музики. Це очевидні речі, які, тим не менш, пішли не на краще музичній складовій вистави.
Говорячи про саме виконання, оркестр звучав не найкращо (диригент — Віталій Тамілін). По всіх партіях не бракувало бруду, а загальне звучання було дещо примітивним: ні логічно вибудуваних, виразно інтонованих фраз, ні гнучкості у темпах, динаміці (заради справедливости відзначимо гру кларнетиста, яка відрізнялася технічною підкованістю та музичною наповненістю). Вчувалося, що колектив спроможний лише озвучити нотний текст — не більше. Та й то приблизно: чи то хиба аранжувальника, чи недбалості оркестрантів, але інколи впізнавати музику було не просто.
Інструментальне звучання доповнювалося хором, який звучав досить пристойно (хормейстерка — Катерина Докукіна). Хоча подеколи вухо різали недостатня вокалізація і тембральна неоднорідність (певно, у складі точно є тенор-соліст), але загалом хор вдало доєднувався до загального звучання.
На сцені
Сумський «Дафніс» милує своєю романтичною наївністю. Постановник Віктор Байстрюченко підсилив це відчуття коштом розширення подієвого ланцюжка. Основний зміст балету розвивається в уяві головного героя, а додані крайні сцени дають змогу побачити, що з ним відбувається до і після історії про Дафніса і Хлою. Головний герой — наш сучасник, мрійник, який забувається у світі книг. Ототожнивши себе з Дафнісом, він переживає яскраву історію кохання у власній уяві, натомість у реальному житті ледь наважується підійти до коханої — такої ж мрійниці, як і він. Завдяки такій концепції у виставі акцентуються саме романтичні сенси, пов’язані з любовною історією. (До слова, розширення сюжету потребувало більше музики, тому у першій сцені звучала «Прелюдія ночі» з «Іспанської рапсодії», а в останній сцені повторили «Світанок» з третьої картини балету).
Класична хореографія «Дафніса» зі свого боку притлумлювала п’янку й полум’яну музику Равеля. Піруети й стрибки виглядали надто стримано, надто обережно, порівняно з чуттєвою музикою балету. Втім, і логіка постановника Віктора Байстрюченка зрозуміла: у своєму баченні хореографії він мусить спершу відштовхуватися від можливостей балетної трупи. Очевидно, що мало хто з танцівників лишається працювати у невеликих містечках — більшість їде за кращими можливостями реалізації у великі міста…
Візуальне рішення вистави — просте і виразне. Вжито протиставлення кольорів: у крайніх сценах переважають бліді тони, а протягом основної дії — насичені зелений, червоний, білий, чорний. Костюми всіх персонажів досить мінімалістичні (художник по костюмах — Віктор Байстрюченко). Тим випукліше на їхньому фоні постають окремі виразні деталі. Одна з таких — головний убір Ерота. На ньому з правого і лівого боків розташовані два обличчя у стилістиці античної скульптури. Таким чином, при повороті голови виконавиці цієї ролі можна побачити то таке обличчя, то інше. Мені цей убір нагадав подібний у постановці «Дафніса і Хлої» в театрі Монте-Карло (постановник — Жан-Крістоф Майо, костюми — Жером Каплан). Схожості очевидні, але чому так?
Віктор Байстрюченко:
Я знаю постановку Монте-Карлівського театру, Майо — неймовірний балетмейстер, за яким цікаво спостерігати. І той головний убір мене зачарував. Коли я малював ескіз свого, почасти спирався на зовнішній вигляд монте-карлівського, але вклав у нього інший сенс. На моєму уборі Ерота два обличчя — одне чоловіче, інше — жіноче. Саме по собі це божество безстатеве, але саме завдяки йому поєднуються жіноче та чоловіче начала. Тому й Ерот є утіленням їх обох, містить у собі обидві сутності. У цій постановці персонаж з’являється у цьому головному уборі на короткий час, і можливо, чисто технічно не було можливості підкреслити цю деталь і цю ідею.
У фоє
Звісно, для Сумського театру вибір для постановки такого складного твору, як «Дафніс і Хлоя», більше скидається на авантюру. Вихідні умови для постановочної групи були не найсприятливішими: обмежені можливості оркестру, танцівники, виховані у конкретній традиції, побоювання керівництва щодо успішності балетної вистави, врешті воєнний стан… Зате цей вибір чітко вказує на ціннісні орієнтири театру: балет, класика, Європа. Це зараз оркестр не звиклий подібне грати, трупа — танцювати, а публіка, можливо, — ходити на музичні вистави. Але якщо трупі театру та її очільникам вистачить запалу продовжувати свою справу, і «Дафніс та Хлоя» означає остаточний поворот, а не випадковість у репертуарі, то скоро варто очікувати нових цікавих постановок. Що буде наступним — сучасний балет чи, можливо, щось українське? Чи сучасне українське?..
Читайте також:
• Композиторка Марина Денисенко. Грані творчості
• «Hypogonadism» Георгія Потопальського: музика без стилістичних рамок
• Лауреатка «Ґреммі» Надія Шпаченко записала альбом на підтримку України