Українці робили ґрандіозні проєкти ще до того, як порозумілися на національному ґрунті. Достатньо подивитися на “Тараса Бульбу” Миколи Лисенка (1880-1890). Сюжет повісті Гоголя приваблює Леоша Яначека й Марселя Самюель-Руссо — композиторів з розвиненої індустрії, але саме Лисенко робить з нього grand opéra французького зразка.
Лисенків “Тарас” виникає раніше, ніж публіка, яка б його сприймала. Ідеологія тодішньої української інтеліґенції пов’язана насамперед із селянством, тому і решта сценічних творів Лисенка ближчі характером до народницького Театру корифеїв, ніж до буржуазної Імператорської опери. Вочевидь, напівлегендарна пропозиція Чайковського поставити “Тараса” російською має причини глибші, ніж дія антиукраїнських указів, — він складний не лише музично, а й мовно. В окремих місцях Лисенко створює звучання середньовічної музики, а Старицький складає лібрето наче витримку з часопису “Кіевская старина”: можна не тільки дізнатися, що Київська брама була синього кольору, а й пізнати асортимент ринкової випічки XVII сторіччя.
На противагу до початкової концепції, політично заанґажовані мистці Левко Ревуцький, Борис Лятошинський та Максим Рильський редаґують оперу відповідно до порядку денного 1930-х. Зникає як випічка, так і бездоганна з музичного боку дума кобзаря, де героєм фігурує сам Сагайдачний. Дія втрачає свою історичну означеність. Властиво, Лисенко розігрує конфлікт, що в історіографії традиційно означується причинами Хмельниччини — конфлікт між католиками-поляками та православними українцями. В редакції ж він замінений на конфлікт між багатими поляками-панами та злиднями-українцями.
Концепт втілено з особливою пильністю. Андрій вже не обіцяє Марильці “срібла, злота і каменю”, бо надто дивно, щоб в українця були коштовності. У редакції Тарас, аби розважитися, просить подати бандуру, тоді як в Лисенка — торбана (надто специфічний інструмент, анахронізм, ще й зі шляхетського побуту). Танець «козак» змінює свою назву на «козачок» і з побутового танцю робиться віртуозним номером в дусі ансамблю Вірського. Врешті, посланець в Січі не знаходить іншого виходу, крім як кричати про те, що «ляхи… палять… грабують… ґвалтують дівчат…», адже оповідь про політику утиску православ’я та страту козацької старшини, що була в первотворі, недоречно інформативна.
Важко сказати, що з музичного боку “Тарас Бульба” був «покращений», як це подають деякі музикознавці. Ідея сильно скоротити оперу підкріплена бажанням змінити тон дії: з помірного та епічного він робиться нервовим та прискореним. Окремі купюри збурюють логіку: так через відсутність хору польських прочан неможливо встановити причину, чому Андрій, згадавши кохану польку, почав співати саме в цій тональності і в цих гармоніях.
Найпомітнішим музичним номером “Тараса” є безперечно його увертюра, написана Ревуцьким й оркестрована Лятошинським. Між нею та рештою матеріялу опери є великий стилістичний розрив, хоча подекуди Ревуцький намагається його компенсувати через заведення власної ляйтмотивної системи. Лисенко ж пише значно скромніший вступ, який добре вписується в канву опери, дарма, що не пасує до ролі концертової родзинки.
У деяких тонких рішеннях упізнається специфіка редакцій як таких. Коли Ревуцький замінює міксолідійський лад кобзаря на примітивний «буржуазний», він діє не як чекіст чи жертва останнього, але як типовий для початку XX віку популяризатор давньої музики. Це аналогічно до редакції Алессандро Льонґо сонат Доменіко Скарлятті, де найспецифічніші речі прибрано з метою створити відповідність нашим очікуванням.
У ситуації, коли редактор мусить здійснити “реконструкцію” чужого твору, він тримає в голові узагальнений звуковий образ доби, з якої походить твір. Тобто, реконструктор скоріше відтворює кліше, ніж намагається передбачити думку композитора, тому всі речі Ревуцького, написані для “Тараса”, звучать близько до Чайковського та російського “Гурту П’яти”. На тлі цього матеріял Лисенка із його “ляйпцізькою” фактурою виглядає більш ніж дуже своєрідно. Наприклад, Лисенко ставить розмір 6/4 тому, що хоче зробити щось нове. Ревуцький змінює 6/4 на 3/4, тому що він дивиться ретроспективно і прагне прозорих традиційних рішень.
З часом погляд на одні й ті ж речі змінюється. Наприклад, постанови барокових опер зараз є невід’ємною частиною культури Европи, хоча ще століття тому їхня драматургічна організація вважалася за один великий недолік. Так і те, що видавалося вадами Ревуцькому, може привабити в опері сьогоднішніх аматорів рідкісної музики.
Від часу створення “Тараса Бульби” Лисенка минуло ледь не півтора сторіччя. За цей час він став носієм двох кардинально різних мітологій, пережив безжальні хірургічні втручання і так і не дочекався друку у вигляді партитури. Прийняти “Тараса” таким, яким він є, — задоволення не з дешевих. Поготів за умови, що музика існує тоді, коли звучить.