У часи, коли дієздатність майже всього напряму залежить від наявності електроенергії, мимоволі радієш, що це не впливає на концертне життя Києва. Попри всі перешкоди, триває воно і в Національній Філармонії України. З помітною регулярністю, кожного місяця в стінах Колонного залу виступає Національний камерний ансамбль «Київські солісти» на чолі з диригентом Ігорем Пучковим. Репертуар колективу приваблює слухачів своєю розмаїтістю, адже включає музику від бароко до сучасності. Широта музичного асортименту надає вибір, але одночасно викликає питання до якості. Попри тяжку ситуацію сьогодення і те, що протягом першої половини листопада колективом вже було проведено два концерти, 24 листопада та 5 грудня відбулися ще дві музичні події за участі «Київських солістів». Пройшли вони за різних обставин…
24.11. Бах, Щербаков, Дворжак: у світлі ліхтариків
У четвер 24 листопада, день, коли було знеструмлено 70% Києва, вечірній похід у Філармонію потребував певної завзятості. Підійшовши під двері охопленої туманом будівлі, з вікон якої не лилося світло, з надією смикаю ручку дверей. Успішно потрапивши до приміщення, на вході зустрічаю співробітниць Філармонії, які спрямовують мене до зали зі вказівками йти «постійно на світло».
Вперше бачу Колонну залу такою: темною та з майже пустим партером. Загальна кількість слухачів в той вечір явно не перевищувала двадцяти, здавалося, що всі вони б помістилися в один ряд. Всупереч відсутності електроенергії, сцену все-таки вдалося зробити більш-менш освітленою: для цього нагорі було встановлено два прожектори, ще два – на підлозі по центру, поруч з місцем диригента.
У програмі вечора було чотири твори: Бранденбурзький концерт №3 соль мажор та Концерт для скрипки і струнних мі мажор Йоганна Себастьяна Баха, «Aria passione-2» для альта і струнних Ігоря Щербакова та Струнний квартет №12 («Американський») Антоніна Дворжака.
Концерт відкривався доволі відомим Бранденбурзьким концертом №3 Баха, який вважається своєрідним прототипом струнного квартету через обраний склад інструментів: три скрипки, три альти та три віолончелі у супроводі генерал-басу (клавесин). Цього вечора слухачі почули його у виконанні струнного оркестру. Шкода лише, що звучання задіяного клавесина лише зрідка пробивалося крізь масив струнних — через акустичні вади, додатково ускладнені відсутністю технічних можливостей підсилення звуку. Однак це не допомогло залишитися непоміченими інтонаційній фальші оркестру та просіданням темпу у сольних епізодах першої частини концерту. Ці незначні похибки не зіпсували загального враження від виконання твору, адже «Київським солістам» вже в другій частині вдалося досягти злагодженості у звучанні, якій не завадив навіть заданий Й. Бахом швидкий темп частини. Додатково хотілося б відзначити добре виражену контрастність динаміки та вдалу акцентуацію інструментальних перегукувань.
На жаль, не можна залишити похвальний відгук про виконання другого твору Й. С. Баха — Концерту для скрипки і струнних Мі мажор. Партію солюючої скрипки виконувала Анастасія Шипак. Проблеми зі зв’язком, які були у цей день, не оминули й колектив «Київських солістів», адже у першій частині концерту солістка інколи втрачала його з ансамблем. Подекуди «Київським солістам» попросту бракувало соло: адже моментами звучання ансамблю виступало на перший план там, де цього точно не було передбачено – мелодична лінія скрипки губилася серед натовпу інших струнних. Місцями між виконавцями виникала ритмічна незлагодженість, звучання ставало занадто сумбурним, квапливим. Пауза перед репризою першої частини здалася занадто малою, майже не відчутною, що позбавило її потрібного сенсу. Лишивши себе можливості перевести дихання, оркестр продовжив «бігти», задихаючись, ніби астматик на біговій доріжці.
Можливо, деякі виконавці колективу у першій частині надто поспішали, аби порадувати слухачів прекрасним виконанням другої частини концерту, у якій втрачений зв’язок нарешті відновився. Ансамблю вдалося точно потрапити у потрібний зосереджено-урочистий настрій музики, характерний для жанру пасакалії, а соло скрипки рельєфно зазвучало над вивіреними акордами оркестру. Вразили мелодійна виразність та інтонаційна філігранність у виконанні. Шкода, що приємний посмак швидко зник з початком третьої частини, під час виконання якої була рекордна кількість фальші у партії солістки.
Після такого перемінного успіху невідомо чого варто було очікувати від виконання наступного твору — камерної симфонії №3 «Aria passione-2» Ігоря Щербакова. На центр сцени вийшов новий соліст — альтист Ярослав Венгер. Тишу в залі поступово заполонили насторожені та тривожні тремоло струнних, залунав глибокий тембр солюючого альта. Висхідні хроматичні пасажі оркестру стали схожими на рій бджіл, з якого інколи виринали надзвичайно виразно проведені низхідні мелодії, наближені до інтонацій благання. Концентрація драматизму у музиці була щільною, однак моментами її додатково підсилював тембр кларнета, який несподівано виникав зі звукового масиву струнних. Вимкнене світло тільки зіграло на руку, підкресливши похмурість та зловісність звучання ансамблю. Кульмінаційний момент у скрипок, вийшов настільки виразово вдалим, що викликав мурахи по тілу.
Приємне враження закріпилося виконанням Струнного квартету №12 А. Дворжака. Подібно до Дев’ятої симфонії, квартет заснований на американській негритянській та індіанській народній музиці. В цьому творі «Київські солісти» змогли розкрити всі свої виразові резерви, особливо ті, що стосувалися лірики. Завершення події квартетом сформувало певну композицію всього концерту, де твори для солістів і ансамблю були обрамленими виключно оркестровими творами.
5.12. Година з Вівальді
Морозний вечір першого понеділка грудня радував наявністю світла. У теплій Колонній залі Філармонії зібралося більше слухачів, порівняно з попереднім концертом. Однак, в цілому аудиторія не заповнювала навіть половини з наявних місць. Всередині Філармонії все виглядало вже більш звично: працював гардероб і буфет, білети на вході просканувалися, біля сходинок роздавали програмки.
Виконавців на сцені нарешті можна було розгледіти (навіть із кінця зали). В цей вечір програма була більш однорідною — «Київські солісти» з Ігорем Пучковим за диригентським пультом виконували концерти та симфонії для струнних Антоніо Вівальді. Хоча друкована програмка містила розлогий перелік з одинадцяти творів, однак загальна тривалість концерту склала лише одну годину.
При порівнянні наявного переліку творів з тими, що були опубліковані напередодні на офіційному сайті «Київських солістів» та на інтернет-сторінці Філармонії, виявилося, що програма концерту існує в трьох варіантах. Так, на сайті «Солістів» окрім концертів для струнних в списку також був зазначений концерт для двох віолончелей соль мінор RV 531, партії соло у якому повинні були виконати Владислав Прімаков та Арсен Пахолюк. В програмі на сайті Філармонії, яка хронологічно була опублікована пізніше, вищезазначений концерт вже не вказується, але, певне, у спробах хоч якось компенсувати повну відсутність творів для соло з оркестром, додається Sinfonia мі мажор RV 131. Остаточна друкована версія програми не містила обидва ці твори, проте наприкінці списку з‘явилась третя частина концерту для скрипки соло з оркестром із циклу «Пори року».
Зміни в програмі — звична річ, адже всі люди, так чи інакше, залежні від обставин. Інколи ці зміни стають вимушеними, особливо коли на кону стоїть успіх виконання, гарна картинка, важлива для слухачів. Вісім тричастинних концертів і одна симфонія, подібно до зображень в калейдоскопі, швидко змінювали один одного. Відзначу, що порівняно з попередньою подією, колектив «Київських солістів» дійсно був підготовлений краще: протягом усього концерту слухачі мали можливість отримувати виключне задоволення від злагодженості звучання ансамблю, виразності динамічних відтінків та чистоти інтонації струнних. Також, завдяки технічним можливостям звукового підсилення нарешті можна було розчути тембр клавесина.
Виконання «Київськими солістами» творів Вівальді краще за все можна охарактеризувати словом «рівно». Якби це був технічний залік, то всі музиканти без сумніву отримали б відмінні оцінки. Однак враження від концерту через це залишилося максимально нейтральним, навіть прісним.
Програма концерту дещо урізноманітнювалася виконанням сонати «Al Santo Sepolcro» («До гробу Господнього») мі-бемоль мажор, де композитор звертається до біблійних сюжетів. Це зумовило аскетизм, стриманість динаміки у виконанні першої частини твору. Кожен з голосів, що брав участь у канонічних перекличках другої частини був виразним, в міру акцентованим і рельєфним.
На завершення концерту колектив та соліст Юрій Стьопін (скрипка) виконали один з усім відомих хітів А. Вівальді – третю частину «Літо» з концерту №2 соль мінор із циклу концертів для скрипки «Пори року». Блискуче виконання зробило свою справу — у відповідь «Київські солісти» отримали виправдані довгі оплески та крики «Браво!».
***
Два вечори в Національній філармонії України з «Київськими солістами» мали як світлі, так і темні сторони. Перший концерт — неповторний за своєю атмосферою, але місцями відтінений похибками виконавців; другий, зі згладженими кутами, що пройшов за більш звичних обставин, але був явно вдаліший за рівнем виконання. Бажання ухопитися одразу за все, такі хронологічно розмиті й надто широкі горизонти не дозволили «Київським солістам» зануритися в глиб сенсів та їхніх інтерпретацій. То чи варте таке розпорошення того, щоб залишатися на посередньому рівні?
Читайте також:
• Музикознавиця Лія Бетстоун про Ukrainian Contemporary Music Festival і концерт Notes from Ukraine
• «Страшна помста» Євгена Станковича: Credo, ergō sum?
• «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» — фільм про нездійснене майбутнє. Розмова із Аллою Загайкевич