«Страшна помста» Євгена Станковича: Credo, ergō sum? Авторка: Поліна Кордовська

Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь.
(Послання апостола Павла до Римлян, 12:19)

Intro

 

13 листопада 2022 року. Неділя. Двісті шістдесят третя доба повномасштабної російсько-української війни. Херсон ще без газу, світла та води, але вже вільний від окупантів та майорить синьо-жовтими прапорами. Вперше за багато днів додзвонююся мамі на телефон, зв’язок поганий, але нарешті є хоч якийсь. Київ вирує своїм столичним життям, поміж повітряних тривог — виставки, лекції та концерти, щоправда, завжди слід мати план «Б» на випадок блек-ауту. Друзі з оптимізмом розповідають, що жодна «Магія ранку» так не навчила їх тайм-менеджменту та організованості, як графіки відключень електроенергії від ДТЕК. Радію за них, допиваю свою каву та ледве не спізнююся до Львівського оперного театру на оперу «Страшна помста» Євгена Станковича.

«Сорок літ говорив їм пророк…»

По правді кажучи, це було б дуже іронічно — не встигнути вчасно на прем’єрний показ твору, на який українська мистецька спільнота чекала майже чотири десятиліття. Ідея написати оперу на сюжет однієї із найбільш фантасмагоричних повістей гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», яку в останні дні свого життя плекав ще Борис Лятошинський, захопила його учня Євгена Станковича на початку 1980-х.

Сорок років роботи, що то розгоралася, то завмирала, три варіанти лібрето, незліченні й від того все більш ефемерні анонси прем’єри, що раз у раз зринали в інформаційному просторі від 2007 року — шлях до сценічного втілення «Страшної помсти» був тернистим, навіть не враховуючи болісний фрейм війни, у якому вистава врешті-решт була представлена до уваги львівського глядача.


«…кожна із трьох дій дантівськими колами розходиться навколо фрагментів вироку суду людського та суду Божого, які Суддя то буденно зачитує, то мелодекламує у традиції богослужбового співу»


Страсті за Гоголем

Автором лібрето опери «Страшна помста» у його остаточному варіанті став сам Євген Станкович. Дбайливо скомпонована та «озвучена» композитором гоголівська проза поволі розгортає свій епічний поступ, на перший погляд — без суттєвих змін: ось на весь Київ справляє весілля свого сина осавул Горобець (Юрій Трицецький), ось повертаються зі святкування додому Данило Бурульбаш (Тарас Бережанський) та його дружина Катерина (Дар’я Литовченко), ось понад берегами Дніпра встають мерці (Василь Матвіїв, Ігор Знетиняк та Станіслав Боднар), свідки страшних діянь Відьмака (Роман Трохимук) — злодія, «якого ще і не було на світі».

Все, як у Гоголя, окрім постаті Судді (Василь Вовкун), відсутньої у літературному першоджерелі, із вуст якого звучить давня бувальщина про названих братів Петра та Івана, українських Каїна та Авеля. Проспіваною сліпцем-бандуристом історією про страшну зраду та не менш страшну помсту, які стали причиною драми, що розгортається в основній частині оповіді, гоголівська повість завершується. Опера ж Станковича із неї розпочинається: кожна із трьох дій дантівськими колами розходиться навколо фрагментів вироку суду людського та суду Божого, які Суддя то буденно зачитує, то мелодекламує у традиції богослужбового співу.

«Страшна помста» Євгена Станковича — вистава далеко не терапевтична, принаймні, для сьогоднішньої української публіки. Занадто влучно озвучена композитором «старовинна бувальщина» про братерську зраду, жагу до помсти та вічну розплату цілить у зранені війною серця. Експресивна музика з її яскравими оркестровими сонорами, тембровими мікстами та наелектризованими динамічними контрастами проводить слухача лабіринтами емоційних станів героїв опери, життя яких крок за кроком руйнує Відьмак, приречений на злодіяння карою родового прокляття.

Оркестр Львівської опери (диригент-постановник Володимир Сіренко) гнучко та переконливо розгортає симфонічне полотно вистави. Втім, «до вух» впадає певний динамічний дисбаланс із вокалістами (не на користь останніх), непідвладними якому виявляються лише два другорядні персонажі – бравий козак-ординарець Стецько (Юрій Шевчук) та витончена й емоційна Душа Катерини (Маріанна Цвєтінська), яка чи не єдина зірвала на фінальному поклоні заслужене «Brava!».


«…тут і чаша причастя, що ніби увібрала в себе весь Дніпро, і натяк на Вавилонську вежу, у якій моя харківська уява розгледіла обриси спалених багатоповерхівок Північної Салтівки…»


«Люлі, люлі, люлі»

Страшний сон, від якого неможливо прокинутися… Саме таким вже дев’ять місяців є наше життя, і саме через образ сновидіння режисеру Андреасу Вайріху та художниці-постановниці Анні Шеттль вдалося втілили моторошну ірреальність гоголівського сюжету. Зала зустрічає публіку оголеним проваллям сцени: жодної завіси, що мала б сором’язливо ховати сакральне нутро театру від пронирливих поглядів профанів. Втім, перед початком вистави тут, здається, нічого й приховувати: єдиний пронизливий промінь світла (художник світла Олександр Мезенцев) вириває із темряви лише коника — дитячу забавку, необережно покинуту на підлозі сином Катерини, що згодом промайне тінню Вершника, приреченого у пекельному безсмерті спостерігати за довічною карою свого кривдника.

У лаконічному візуальному оформленні вистави немає жодної випадкової деталі, а ось релігійного символізму, що химерно переплівся з прикметами сьогоднішніх реалій, вдосталь. Переважає християнська символіка: тут і чаша причастя, що ніби увібрала в себе весь Дніпро, і натяк на Вавилонську вежу, у якій моя харківська запалена уява розгледіла обриси спалених багатоповерхівок Північної Салтівки, і, звісно, нескінченні та багатофункціональні хрести. Хрестом осавул виганяє Відьмака з весілля, кожен свій хрест несуть задихані мерці, на човні з хрестів родина Данила Бурульбаша мандрує додому, і з цих самих хрестів козаки будують щось на кшталт протитанкових «їжаків», готуючись до прийому незваних гостей.

 

«Біжить візок кривавенький»

Чим ближче до фіналу, тим відчутніше зростає напруга. Смерть забирає до своєї колиски-труни вбитого Відьмаком Данила, за ним слідом йде Катерина, зведена з розуму усвідомленням своєї фатальної помилки. Вони були приречені від самого початку: недаремно у сцені весілля їх танець із фатою на тлі сомнамбулічного зціпеніння хору нагадує сповиття саваном.

Розплата чекає і на Відьмака. Втім, саме у фінальному епізоді полягає найсуттєвіша відмінність вистави від повісті Гоголя. Не моторошний та величний Вершник, що був колись звитяжним козаком Іваном, скидає останнього нащадка свого кривдника у бездонне провалля. Ні, Відьмаку протистоїть інший Іван — син Данила та Катерини, малий хлопчик, чий відчайдушний дитячий спротив раптово вщент розбиває непереможне, здавалося, зло. Якби ж у реальному житті все було б так просто, якби…


«…моторошна історія підступної зради та розплати рано чи пізно перетвориться на історію перемоги над ворогами, найстрашнішою помстою для яких буде забуття»


Епілог

Пропонований авторами варіант розв’язки міг би здатися невиправдано наївним, якби не її трагічний епілог. Пісня божевільної Катерини, якою завершується опера — це тихий, паралізуючий душу реквієм за всіма, кого забрала і продовжує забрати війна. Чи думав про помсту Іван Чередніченко, стоячи у ту мить за диригентським пультом? Чи думали про неї глядачі, майже за кожним із яких — історія непоправних втрат, написана «Градами» та «Іскандерами»? Чи міг уявити Станкович, сорок років назад плекаючи задум опери, що її прем’єра настільки влучно відіб’є контекст часу?

Опера Страшна помста
Диригент Іван Чередниченко після прем’єри опери “Страшна помста” у Львівській національній опері 13 листопада. Фото Євгена Кравса

У мене немає відповіді навіть ці запитання, та й чи потрібні вони? Головне, що я відчула під час перегляду опери — це віра, що моторошна історія підступної зради та розплати рано чи пізно перетвориться на історію перемоги над ворогами, найстрашнішою помстою для яких буде забуття. Забути про них – але до тієї межі, за якою ніхто більше не «зможе повторити» свої страшні злочини. Пам’ятати про нас – тих, ким ми були, тих, ким нас зробила ця війна, і тих, ким нам ще належить стати.

Відеозапис опери


Читайте також:

Про дві симфонічні п’ятниці у Національній філармонії України

«Шлях»: стежками сучасної української музики

Олексій Шмурак: «В музиці мені подобається парадоксальність, крихкість, багатошаровість»

Теги:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *