Команда української археологічної опери Chornobyldorf готується до другої хвилі закордонних виступів. Після гучної прем’єри на великій сцені Роттердамського Шоубурга українців запросили зіграти оперу в найбільшому театрі Сан Пауло в Бразилії. Також восени очікуються виступи в Австрії та Англії. Наразі учасники колективу повернулись додому та продовжують репетиції.
Тим часом перформер та актор Євген Баль роздумує, як зручніше гастролювати з досить масивною постапокаліптичною ударною установкою. Витвір Євгена став музичним ноу-хау в опері. «Непростий, але дуже цікавий досвід», — говорить Євген про створення інструмента. І додає: невдовзі можна очікувати на видозмінену установку. Як створювався інструмент та які нові навички актор здобув за період повномасштабної війни — докладніше у розповіді Євгена.
Я завжди полюбляв щось майструвати
Мабуть, це сімейне. Мій дід працював на заводі, а у вільний час робив гарні латунні свічники, бра та інші речі. Тато теж справжній майстер. Так склалося, що і ми з братом вміємо працювати руками. Для мене це спосіб розважитись, відволіктись. А ще класно відчувати насолоду, коли сам можеш створювати щось гарне.
Коли я переїхав з рідної Одеси до Києва, років 10 тому, і почав працювати в театрі «Дах», під час підготовки до «Гогольфесту» в мене виникла ідея зробити скульптуру. Це мала бути величезна інсталяція — кінь на колесах. Уперше взявся за таку масивну річ. Переживав, чи вийде, але все-таки вдалося. Використовували цього коня як елемент рухомої сценографії. Відтоді кожен «Гогольфест» не обходився без нього. Але конем було важко керувати — він їхав лише взад і вперед. Тому у 2013 році я взявся робити віз із рулем, який дозволив би повертати під час руху. Через рік зробив інсталяцію «Натовп» — силуети людей з дроту.
І врешті прийшов до ідеї, що це має бути Струномобіль. Робота розтягнулася на кілька років, бо я ще паралельно виконував багато завдань як один із технічних керівників фестивалю. Фінальний варіант інсталяції презентував уже у 2016 році на Артзаводі «Платформа» в Києві. Тоді ж Струномобіль побачили композитори Ілля Разумейко та Роман Григорів і захотіли використати його у своїй опері «Вавилон». Я зрадів, немов батько, чию дитину взяли до консерваторії!
Згодом я повернувся до Одеси, але ми з хлопцями тримали зв’язок. На початку 2020-го вони запропонували мені розробити для їхньої нової опери «Чорнобильдорф» ударну установку, яка має виглядати й звучати не як ударна установка. Казали, ніхто не береться за таке завдання, лише я можу їх врятувати.
Це був ще той виклик. Я одразу погодився, але почався карантин, і все зависло. Однак у вересні 2020-го ми зустрілися на «Гогольфесті» в Херсоні, і хлопці сказали, що все в силі. І я почав міркувати, що ж це має бути…
Від дизайну до реалізації — на все був лише місяць
Ударна установка мала відповідати трьом параметрам. По-перше, виглядати вражаюче, бути повноцінною частиною сценографії. По-друге, всі елементи мають вкупі давати незвичне звучання. Втретє, інструмент повинен бути зручним для музиканта, який гратиме на ньому. З приводу останнього радився з ударником Андрієм Надольським, учасником команди «Чорнобильдорфу».
Основними елементами сценографії в опері є комп’ютерні плати, мікросхеми, конденсатори й т.п. Перше, що мені спало на думку — взяти фотографію Андрія, який грає на барабанах, і замість барабанів у фотошопі поставити конденсатори. Ідея Ромі та Іллі сподобалась, вирішили рухатись далі. Наступний етап роботи — зрозуміти розмір майбутньої ударної установки. Я почав ходити по Арсеналу, де мала гратися прем’єра, склав дерев’яні палети та повтикав у них рейки, щоб приблизно зрозуміти оптимальний розмір об’єкта. Так з’ясував, що це приблизно 5 метрів ширини, 3 метри висоти й 2 метри глибини.
У мене був місяць на все — від дизайну до реалізації. Десь близько тижня пішло на роботу лише з формою. Треба було уявити, як установка може виглядати в реальності. Для цього з одноразових паличок, якими мішають каву, зробив штук 20 маленьких макетів. Паралельно малював цю штуку з різних сторін: то проєкцію з одного боку робив, то з іншого, вид зверху — і врешті придумав, якою вона буде.
Дуже допоміг макет сценографії художниці Катерини Маркуш. Вона в опері над костюмами працювала і над кількома елементами на сцені. Міркував, якби гармонійно вписати інструмент у наявну сценографію. Після розмови з Катею виникла ідея надати своєму об’єкту гострої форми. Уявляв собі чи то вогонь, чи то зірку, чи храм. Всі ці символи стали відправною точкою, щоб почати майструвати.
Мій друг, архітектор, зробив 3D-модель, і я почав робити каркас. Паралельно ми зі звукорежисером опери Славою Соболевим з’їздили на базу металобрухту і знайшли там купу предметів, які нагадували конденсатори й видавали цікаві звуки: балони, диски від колес, барабан від пралки, бензобак від мотоцикла… Дещо я знайшов на барахолці, дещо — зробив власноруч, як то великий дерев’яний ковбел або циліндр з оцинкованої жерсті.
Працюючи над інструментом, я добре прокачав навички роботи з об’ємом. Зі зварюванням взагалі окрема історія. Для мене тут перше відкриття — що сталь товщиною 1,5 міліметра і менше не можна зварювати електричною зваркою. Соромно фахівцям показувати свої зварювальні шви (сміється). Але тоді я ні нюансів таких не знав, ні підходящого пристрою не мав. Лише розумів, якщо будемо гастролювати з цією установкою, треба постаратися зробити її легшою. Тому для каркаса обрав сталь у 1,5 міліметра. Пізніше знайомий пояснив, що для подібних матеріалів застосовується вуглеводне зварювання. Нехай я і намучився, але все ж таки довів справу до кінця.
У процесі роботи Рома з Іллею спитали в мене, чи не хотів би я долучитися до команди як перформер. Вони шукали танцівника, який погодиться грати оголеним. І я дуже зрадів, бо все ж таки передусім я — актор. Сценографія — це, скоріше, побічний ефект від акторства. До того ж досвід оголеності на сцені в мене вже був. Єдине, що танцюристом мене важко було назвати. Тож краще сказати, що я не стільки танцював, скільки грав танцюриста.
Мабуть, через досвід проведення численних фестивалів, у певний момент я втратив жодні сумніви, що в мене щось не вийде. Навіть якщо не знаю, скільки часу і зусиль це вартуватиме, впевнений: буде щось класне. У випадку з цим інструментом вперше у мене замовили таку роботу, ще й доволі складну. Раніше я просто собі щось придумував і майстрував. А тут вже з’явилась велика відповідальність за результат. Чесно, не очікував, що вдасться так круто.
Війна та нові навички
Після 24 лютого майже три місяці взагалі не міг думати про мистецтво. Яке взагалі може бути мистецтво, коли реальність навколо вимагає тотальної уваги? Треба було робити будь-що, аби наблизити нашу перемогу. Я б не назвав себе сміливою людиною, але сам здивувався, коли опинився наступного дня під дверима військкомату. А там сказали, що в них вже немає місць. Тоді ми поїхали з друзями в ТрО, там теж все було переповнено охочими. Тож ми почали волонтерити: возили мастило і бензин для коктейлів Молотова, мішки з піском із пляжу для блокпостів, облаштовували бомбосховище і таке інше.
Потім мені запропонували працювати фіксером — перекладачем для іноземних журналістів і координатором поїздок. Разом із Ґвендолін Дебоно з каналу France 24 ми робили інтерв’ю з різними людьми в Одесі. Спілкувались про їхнє ставлення до війни. Пізніше їздили до Миколаєва, знімали зруйновані будинки, морг, провели ніч у бомбосховищі пологового будинку… Потім були у Вознесенську, знімали там наслідки боїв. Бачив на власні очі, як трактор тягне танк. Наприкінці квітня побували у Києві, знімали евакуацію людей з Ірпеня…
Далі працював з журналістами з паризької газети Le Monde. Знімали Миколаївську ОДА після ракетного удару, притулки для переселенців у Дніпрі, госпіталь, реанімацію, лікарні, морги… Були в Краматорську, Слов’янську, Дружківці, Лимані, Бахмуті, Лисичанську, Сєвєродонецьку… Три рази їздили по нульовому кілометру. В певний момент, поки ми були на Донбасі, я став збирати гільзи, уламки снарядів, шматочки ракет. Не знав навіщо вони мені, але відчував інтуїтивно: ці речі можуть передати ситуацію краще, ніж будь-які слова. Розумів, що з цього можна буде створити якісь інсталяції, коли врешті вдасться повернутися до творчої роботи.
- Резиденція у Відні. Фото: Анна Сороколіт
Після Донбасу майже одразу відбулась запланована ще до повномасштабної війни подорож до Відня і Роттердаму з оперою «Чорнобильдорфу». Міністерство культури надало чоловікам дозвіл на виїзд за кордон на два тижні у межах програми «Культурний фронт». І коли ми всі зустрілися (а це неймовірна команда дуже талановитих людей, які скучили одне за одним і за роботою), то мене наче прорвало. Після гастролей я повернувся додому і почав майструвати об’єкти з тих артефактів, які привіз з моїх подорожей із журналістами. Нарешті настав момент трансформувати свій досвід у певну художню форму, бо неможливо це все утримувати в голові. Мені здається, це одне з основних завдань мистецтва — перетравити занадто інтенсивні, заплутані емоції, думки та почуття і надати їм більш ясної форми. Замінити складне чимось простим, щоб людині стало легше впоратися з тим об’ємом карколомного досвіду, який вдалося пережити.
Мені довелося навчитися паяти мідні труби, плавити алюміній, користуватися бормашинкою… Помітив, як підвищилась увага до найдрібніших деталей. Ще трошки, і займусь ювелірною справою (сміється). Та попри нові навички, все одно дуже хочеться грати на сцені, особливо з такою командою, як «Чорнобильдорф». Наші виступи за кордоном показали, наскільки важливо поширювати правду про війну на весь світ, бо люди там дуже слабо уявляють, що відбувається в Україні.
Читайте також:
• Перформанс «Колискова для Маріуполя»: очима творців та учасників
• Де шукати сучасну оперу? #9: Роман Григорів, Ілля Разумейко | Nova opera та «Чорнобильдорф»
• «Чорнобильдорф» — нова опера старого світу
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.