Київські Музичні Прем’єри 25 листопада: діалог традиції та модерну Автор: Іван Матлаєв

Національний симфонічний оркестр України. Диригент: Юрій Літун

 

25 листопада в рамках фестивалю «Київські музичні прем’єри» відбулися два концерти, які продемонстрували різні сторони сучасності української культури. Класика і авангард, неокласика і неоавангард, — більшість тем концертів таким чином будувалося на жанровому конфлікті різних епох та світоглядів. При цьому виконавці творів змогли вийти за межі бінарної опозиції традиції та (пост)модерну, та продемонструвати, як саме може виглядати сучасна українська академічна музика.

Концерт до 275-річчя Максима Березовського має важливе ідеологічне значення. Нині ж забутий (чи, вірніше, вже згаданий) класик української академічної музики, Березовський вчився в Києво-Могилянській академії. Саме це місце було осередком культурної апропріації західного досвіду: західної музики, західної літератури та західної технологічної бази. При великих українських академіях виникало книгодрукування (а отже, можливість поширення певних ідей), розвивалася наука і мистецтво.

XVIII століття багато в чому було схожим на теперішнє XXI: великий прошарок культурної молоді, цікавість до національної культури видатних науковців, та… музика, — музика інтелектуальна та одночасно народна, музика рідна, зрозуміла, — в культурному плані Україна була чи не найпасіонарнішою державою Східної Європи.

Завдяки Муніципальному камерному хору «Київ» під керівництвом Миколи Гобдича, 25 листопада слухачі змогли цю історичну гордість почути — хто наживо, а хто прям з дому, за допомогою фейсбук-трансляції події в реальному часі. Музика лунала концертним приміщенням Будинку звукозапису, сповнювала його і намагалася витіснитись назовні, щоб незримим духом епохи пролетіти над сучасною Україною.

Хор «Київ»

Хори Максима Березовського поєднують одночасно західноєвропейську та українську пісенні традиції. Від західних європейців тут — ритмічна точність, мелодійна передбачуваність та естетична лаконічність. Будь—які напружені гармонії врешті—решт знаходять заспокоєння, домінанта гарцює традиційні півтакта перед завершенням, і тріумфально «влітає» в тоніку. Кожна нота налаштована на своє, єдино можливе місце, кожен голос вступає тільки там, де потрібно. Неначе робітники на заводі, ноти хорів утворюють злагоджену та складну музичну машину: таким є європейський класичний порядок.

Хори (переважно релігійної тематики: «Внемліте, людіє мої», «Тебе, Бога хвалим» та «Господи, силою Твоєю») мають яскраві відзнаки української музичної культури. По-перше, особлива мелодичність музичних фраз — суто українські народні. По-друге, атмосфера пісень — пронизливо широка, неначе ті славетні українські краєвиди. «Українськість» хорів відчувається крізь західноєвропейські шати так ясно, як крізь оригінальний сюжет «Енеїди» відчувається ясно письменницький талант Котляревського. Музика Максима Березовського таким чином стала для багатьох справжнім відкриттям зі сфери поєднання української та західної традицій музичного мовлення.

Як вже йшлося на початку рецензії, концерти 25 листопада запропонували слухачам чимало культурних дилем стосовно модерну та традиції. І якщо концерт до 275-річчя  Максима Березовського скоріше просто інтригував слухачів цією можливістю «вписати» українську класику в контекст сучасності, то концерт симфонічної музики молодих композиторів ставив питання руба. Перший твір Марічки Чабан — «Сліди» для симфонічного оркестру — гордо презентував неокласичні тенденції в сучасній українській академічній музиці.

Повільне та атмосферне музичне полотно розгорталося так, що від мотиву до мотиву перед очима встигали промайнути цілі всесвіти. Глибока, широка музична палітра, приємні (хоч і достатньо складні) гармонії — музика Марічки Чабан найбільше нагадувала саундтрек до якогось документального фільму. Ось промайнув вид лісового краєвиду, знятий з висоти польоту дрону, ось – видніється озеро…Естетика кінофільму об’єднувала кожен музичний мотив «Слідів», — і дозволяла поринути у візуальні фантазії.

Як вважав англійський актор (…письменник, драматург і т.п.) Стівен Фрай, саме музика для кінофільмів являється новою класикою. Вона достатньо «академічна» та традиційна, щоб бути високо оціненою професійним суспільством, з одного боку, і достатньо традиційна для глядача, щоби він зміг насолодитися її появою у фільмі. Так, «Сліди» Марічки Чабан не являються кіно музикою – але і жанрово, і мелодійно, її твір виявився напрочуд близьким до цього популярного неокласичного руху в сучасній академічній музиці.

Наступні два твори, що прозвучали на концерті, запам’яталися мені найбільше. І річ не в тім, що строкатість «Паперових птахів» Сергія Леонтьєва чи мініатюрна довершеність Pentethronicus Владислава Кузнецова сподобалися менше, ніж твори Барсова чи Стука — ні, і Сергій Леонтьєв, і Владислав Кузнецов, і Андрій Барсов, і Антон Стук і Рената Сокачик зі своїм Incontri і Всеволод Сіренко з Концертом для флейти, — кожен музичний твір відкривав окремий сегмент сучасної української культури, кожен твір був окремою зіркою у всесвіті української музики.

Ігор Єрмак під час виконання Концерту для флейти з оркестром Всеволода Сіренко

Втім, в «Київському метрополітені для симфонічного оркестру і електроніки» (маршрут руху: ст. Арсенальна – ст. Площа Льва Толстого) Антона Стука та в Combination 2 Андрія Барсова я побачив певні історично-культурні особливості сучасного українського академу. Барсов використовує весь свій культурний бекграунд, перенасичуючи свою музику як технічними виконавськими засобами, так і композиторськими техніками. «Граючись» зі стилістикою попередніх поколінь, молодий композитор вправно проводить свою мелодійну лінію. Навіть зависаючи у відверто атональних пасажах, він не губить основи власного твору – мелодії та контрапункту – а терпляче прямує свою ідею вперед.

Інколи видається, що Барсов знущається над власною ж музикою: різкі, неприємні гармонії витримуються підкреслено довго, так, щоб набриднути і виконавцям, і слухачам, і самій музиці. Вчорашній учень немовби демонструє все, чому його навчило мистецтво постмодерну: копіювати та комбінувати. Саме тому твір, мабуть, і називається Combination 2 — по суті, музика тут саме і є компіляцією різних стильових течій сучасної академічної музики. Абсорбуючи західноєвропейський досвід експериментування, автор синтезує твір, де між технологічно-інтелектуальних викрутасів все одно знаходиться місце музичним мотивам, що «протягують» музичну ідею з початку і до самого кінця твору. Наповнюючись «традицією» та «пост-традицією» по самий верх, композитор немовби питає слухачів: «Я вмію, я можу, я знаю, — що ж далі?»

Величезний та неповороткий Левіафан сучасної культури суне у вигляді Combination 2 прямо на свою публіку. Туга, нудьга і відчай змішуються в одному флаконі. Якби можна було б описати відчай від неможливості експериментувати над експериментом, це була б музика Барсова. Пост-авангардні тенденції сучасної музики композитор вміло перетворив у філософську реконструкцію самої суті культурного буття. В цій музиці ще відчувається композитор, він, на відміну від автора, не помер, — але його доля вже є зіграною, а роль – прописаною в Сценарії. «Розвиток» музики видається фікцією багаторазового повторення постмодерністської жуйки. Combination 2 має другий номер, оскільки «першість» сучасної музики вже є неможливою.

Ідея музики Антона Стука – більш позитивна. На цій ноті хочеться завершувати рецензію: проста та технічно бездоганна музика зображує концептуальну ідею: київський метрополітен. Композитор не переобтяжує музику симфонічністю, скоріше, дає можливість кожному інструменту виконати сольну партію. Імітування шумів метрополітену супроводжуються field recordings. Такі дорогі кожному киянину слова дикторів метрополітену наповнюються особливим змістом в часи прийдешнього локдауну. Так, перш за все композитор планував зобразити певний культурний феномен, але через час виконання твору, його контекст став більш історичним. Метро – як лакмусовий папірчик рівня тривоги в постпандемічному світі – збурює всередині цілу гаму почуттів. Інструментальні перекиди, живі записи та тріумфальність музичних гармоній наситило мене всім тим, чого я давно чекав від сучасного українського академу: модних концептуальних та цікавих симфонічних творів, цікавих як з інтелектуально-елітарної, так і з масово-культурної точок зору.

Зліва направо: Максим Грінченко, Юрій Літун, Антон Стук

Київські музичні прем’єри 25 листопада зацікавили мене саме з обох підходів до музикування. Твори були цікаві, незвичні та різноманітні, як для вибагливого слухача, так і для «новачка» у сфері академічної музики. Традиційна музика Березовського вигідно відтінила сучасні спроби «відродити» українську музичну традицію. Молоді композитори, поставлені поряд з композиторами-класиками, утворили щось схоже на змагання в контексті як філософської, так і жанрового трактування стану сучасної української культури.

Результатами цього тлумачення стала презентація української молодіжної музичної культури, що одночасно відчуває зв’язок із традицією, і відчуває необхідність йти далі, до нових обріїв музичного експериментування. Втім, я настирливо рекомендую і вам переглянути цей концерт саме як знакову, принаймі, для композиторів, подію: подію культурного діалогу між традиційною і сучасною українськими культурами, діалогу, в результаті котрого і народжується те культурне поле, в якому живемо ми з вами.

Фото: Аліна Гармаш

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *