18 і 22 травня у Відні та Роттердамі пройшли виступи українського ансамблю «Opera Aperta». Благодійні концерти були присвячені всім жертвам російсько-української війни.
Твір, що виконувався на концертах, — «Колискова для Маріуполя». Як розповідає один з творців, Ілля Разумейко, «на початку ми створили мінімалістичну інструментальну п’єсу, а потім розширили її до мультимедіального перформансу. Наша роль як композиторів у цьому творі полягала в загальній організації форми, адже це не класична західноєвропейська композиція із детальною партитурою, а колективний медитативно-поминальний ритуал, який поєднує традиційний вокал, імпровізації нашого мікротонального квартету та відеоряд».
Інший автор, Роман Григорів, розповів про історію виникнення твору:
22 лютого ми, разом з моїм колегою, Іллею Разумейком працювали у звичному режимі у своїй студії в Національній спілці композиторів України, і думали над апгрейдом нашої археологічної опери «Чорнобильдорф». У травні була запланована прем’єра її оновленої версії в Національному театрі оперети, а згодом і нідерландська прем’єра в Роттердамі. Але граючи музику, яка для нас набувала нових сенсів і явно мала ознаки безкомпромісності у своїй щільній фактурі ми зрозуміли, що це окремий твір, і в «Чорнобильдорфі» йому буде замало місця. Тож Ілля запропонував назвати саме цей, вже окремий, твір «Маріуполь». Чому? Бо до початку повномасштабної війни вже була певна увага до цього міста.
На той момент ми створили перші 15 хвилин перформансу і взагалі не знали, як будемо його використовувати. В його основі безперервний перкусійний рух (патерн) який хвилеподібно рухається від максимальної тиші до максимальної гучності, яка у піковій зоні триває близько 12 хвилин. Сама фактура є перманентним тремоло, що виконується паличками для ударних по струнах бандури й цимбал, це такий собі нойз. Але у цій музичній тканині відбуваються такі зміни, за якими мимоволі спостерігаєш, пірнаючи в океан мікротональних сфер, де народжується нова якість. У цій якості вся суть «Маріуполя».
У перші години, дні, а згодом й тижні війни, ми з Іллею перестали бути композиторами, перестали бути митцями… ми були просто людьми, і наш фах не мав значення. Йшов, мабуть, третій тиждень, коли, перебуваючи в Івано-Франківському театрі, ми почали думати про створення цілої композиції, перформативної звукової інсталяції. Обдумуючи формат виступу в онлайні на ТРК «Вежа» ми зійшлись на тривалості «Маріуполя» у 7 годин. І саме під час нашого виступу не було повітряних тривог в Івано-Франківську. Проте, як ми дізнались вже після нього, на третій годині нашого перформансу прилетіла надпотужна бомба, вагою у 500 кг саме в Маріупольський драматичний театр. Ось таке жахливе співпадіння. Під час перформансу ми не знали, ми тільки бачили, як змінювались обличчя наших звукорежисерів, які періодично могли читати новини.
Ми безперервно грали, забивши собі руки. Знаєте, що надихало нас, коли ми втомлювались? (Якщо можна взагалі вживати слово «втомлювались»). Ми згадували, наскільки важко батальйону «Азов», ну як нам втомлюватись грати?! Це тримало нас в тонусі. Далі до створення «Маріуполя» долучились наші прекрасні, геніальні, на мою думку, музиканти — Ігор Завгородній, Марічка Штирбулова, Ігор Бойчук, Аня Руденко і Назгуль Шукаєва. Інтернаціональна «команда Маріуполя».
Як відомо, Маріуполь — це портове місто, там проживають різні етнічні спільноти. В нас прекрасні спогади звідти, в рамках фестивалю «Gogolfest» ми виконували нашу оперу-реквієм «Йов», оперу «Nero» на судноремонтному заводі… Ми були там щонайменше тричі, і кожен раз місто вражало своєю безпосередністю. Люди там доброзичливі, Маріуполь ставав новим і прогресивним містом, і я досі не можу повірити, що він перетворився на суцільну руїну. Окремих районів, де ми гуляли, більше не існують.
Одну з вирішальних ролей оновленого твору під назвою «Колискові Маріуполя» зіграв відеоряд (він був створений нашим медіа артистом — Дмитром Тинтюком). Ми не дали жодного шансу публіці залишитись байдужою. У кульмінації ми показували відео, де дрон літає над зруйнованим Маріуполем, показували страждання і смерті. Звучав тільки один голос, і ми всі поступово долучались як такий собі метроном, як годинник. Це звучав голос Маріуполя, кругом якого вибухи. Хай це ілюстративно, але дуже сильно. Після перформансу до нас підходили музиканти, директори фестивалів зі сльозами на очах, і хоч, звісно, увага європейців поступово зменшується, вони знають, що підірвали пологовий будинок там, скинули бомбу на драмтеатр, вони ідентифікують Бучу тощо. Чого вони не знають, то це інсайду: вони не знають глибини цього злочину. Я вважаю це абсолютним геноцидом українців з боку росіян.
Ми поставили кожному з музикантів, що виступали у «Колисковій для Маріуполя», три питання:
- Чим «Колискова для Маріуполя» була для вас?
- В чому полягала ваша роль у перформансі? Як проходив репетиційний процес в нових умовах?
- Чому, на вашу думку, українським музикантам важливо продовжувати артистичну діяльність? З вашого досвіду: чи вдається розповідати світові про жахи війни в Україні мовою мистецтва та бути почутими?
Ігор Бойчук (флейта)
Мій досвід з «Маріуполем», а також з оперою «Чорнобильдорф» показує,
що нас безсумнівно чують
З початку війни я два місяці не торкався жодного музичного інструменту. Всі ці дні у мені накопичувалися різні та дуже сильні емоції, відчуття, почуття. Потім почалися репетиції опери. До «Маріуполя» не торкалися. Рома та Ілля лише посвятили в ідею виконання твору. Перед виїздом з України ми просто сіли разом на годину, щоб відчути звучання кожного, і це ще не був «Маріуполь», а лише зібрання палітри звуків. У Відні на сцені театру Wuk ми вперше всі разом зіграли, заспівали та показали «Маріуполь» цілісно. Вдруге — у Роттердам-театрі. Це був меседж, самовираз, ритуал, мистецький твір — для кожного по-різному і з різними ролями. Але з однією ціллю і метою — розповісти про трагедію світового масштабу. Особисто я знову заговорив на інструменті після мовчання. І ми отримали, без перебільшення, дуже сильну віддачу публіки, співпереживання та зворотні емоції. У цьому і полягає зараз місія кожного українця, незалежно від того, хто чим займається.
Назгуль Шукаєва (вокал)
Моє весілля було в Маріуполі
Для мене багато композиторів — як медіуми, що зчитують інформацію в просторі та точно передають події. «Колискова для Маріуполя» була створена 22 лютого, за кілька днів до війни. На репетиціях я була вражена тим, як точно передали її жахливі звуки. Мене кілька разів «накривало» перед виступом і неймовірним зусиллям доводилось концентруватись перед виходом на сцену. Було складно. Це було виспівуванням нашого болю, співчуттям та єднанням зі страшним горем, що вразило країну і місто.
Я бачила себе молоду, юну, у весільному платті, чудових родичів мого чоловіка (моє весілля було в Маріуполі), море… І раптом моя свідомість відносила мене в лабіринти «Азовсталі», в темряву крізь притлумлений біль та надію, у зруйновані будинки тітки Клави та діда Колі. Це була наша глибока молитва через звук.
На репетиціях періодично стискало горло. Але як тільки починався виступ, все припинялось, подумки я з’єднувалась із землею та простором Маріуполя. Багато моментів важко описати словами. Це і наша передача любові та енергії через музику, та разом з тим біль та крик наших сердець і живої матері Землі, що втомилась від воєн та злоби.
Співати та грати дуже важко, але необхідно. Творчість — це життя. Потрібно жити та народжувати життя всупереч. Музиканти є оповідачами, що можуть достукатись до глибин душі, до сердець інших. Виступаючи у Відні та Роттердамі через перформанс, і під час наших розмов з глядачами ми розповідали про геноцид українського народу, про страшну війну в Україні. Головне не мовчати.
Ігор Завгородній (гусла, дудук, вокал)
Світ має чітко знати за кого і за що бореться
- Згоден із визначенням твору від Іллі. Щодо мого особистого бачення та враження — давно собі порозмивав межі “мистецтва”. Крім того, війна це поняття «добила», тепер ми наче не митці. Отже, для мене — якщо згрубша і стисло — «Колискова для Маріуполя» була невербальним повідомленням.
- Репетиційний процес проходив складно, нервово, зле. Частково через обставини — паралельно робили оперу, тож усі ми були перевантажені шаленим обсягом роботи. Умови були цілком непогані — цікава місцина та зручний простір.
- Уявіть собі територію, де живуть якісь люди, невідомо які; щось роблять — невідомо що; хтось щось там загарбав (чи не загарбав?), треба їм допомогти (чи не треба?), яким це чином стосується мене? (ніяким?) і т. д. Звучить максимально абсурдно, та, на жаль, таких випадків в історії повно. Тож нам треба працювати так, щоб мати кардинально протилежну ситуацію. Власне українська музика та митці, як ніщо інше, може для цього відіграти основну роль: кричати про нас, «підіймати в ціні» на культурній мапі світу, доносити світові надважливі наративи від першої особи. Світ має знати проти кого і чого боротися. Світ має чітко знати за кого і за що бореться. Для цього потрібні артисти: і якісно, і кількісно, як ціла злагоджена армія.
Чи вдається розповідати світові про жахи війни в Україні мовою мистецтва? Не дуже. Розповідати = естетизувати, як не крути, але намагатися треба. Чи вдається бути почутим? Теж не зовсім. Це ж неприємна інформація, некомфортна. А люди хочуть протилежного — lol, fun, cute. Але треба намагатися. Мусимо.
Анна Руденко (вокал)
Все, що ми творимо на цей час — можливо завдяки ЗСУ
- Для мене це було молитвою за місто Маріуполь, за героїв, що боронять Азовсталь, за кожну душу, яка постраждала від цієї війни. Це була одна спільна молитва людей, які не говорять однією мовою, проте всією душею відчувають і проживають біль твоєї країни. Це була молитва мовою мистецтва.
- Моя роль в перфомансі — вокальна. Ми з Марічкою виконуємо автентичні українські колискові. Репетиції почали ще в Києві, продовжили у Відні. Репетиційний процес був легким та натхненним, у мене було відчуття, що я вже багато років співпрацюю з цією командою, — настільки тонко ми відчували одне одного. Хоча з Марічкою ми вже й справді понад 5 років співаємо разом у виставі «Буна».
Але найголовнішими почуттями, які супроводжували мене протягом усього репетиційного процесу — це відповідальність і вдячність, оскільки кожен з нас розумів, настільки важлива і важка тема перфомансу, і що все, що ми творимо на цей час — можливо завдяки ЗСУ.
- На початку війни я не вірила, що мистецтво «на часі». Після трагічних подій в моїй родині, я не вірила в те, що взагалі зможу займатись творчістю. Проте, коли ти усвідомлюєш, заради чого ти це робиш, коли усвідомлюєш, що мистецтво — це також зброя, з’являються сили й віра, що робиш ти це не дарма. Твоя віра підкріплюється впевненістю, коли після закінчення перфомансу в залі близько 7 хвилин триває мовчання, і чути лише, як люди витирають сльози. За всі роки роботи в театрі, я жодного разу не чула в залі такої “гучної тиші”, такої потужності мовчання.
Ми були почуті, і нам вдалося достукатися, я в цьому впевнена. В очах глядачів я бачила розуміння і співчуття, біль і захват, а очі не брешуть. Я впевнена, що європейці будуть говорити про цей перфоманс одне з одним, переказувати знайомим, адже в цьому і полягала наша мета — щоб про Україну говорили, і щоб наш голос був почутим. Пишаюсь тим, що беру участь у цьому перфомансі.
Марічка Штирбулова (етномузикологічне дослідження, вокал)
Нам дуже важливо, щоб світ залишався гучним, обізнаним, небайдужим. Щоб ця війна не ставала звичною
Цей перформанс геть відрізнявся від всієї сценічної діяльності, яку ми здійснювали все життя. Тому що виступ, вистава, концерт передбачають створення артистами художньої реальності. Але в «Колисковій для Маріуполя» не зовсім про це — тут реальність справжня, яку ми лише намагаємося відчути й поділитися нею зі світом.
Перебування закордоном давалось мені складно. Навіть на фізичному рівні: ти перетинаєш кордон і здається, що вже не там, де маєш бути. Хочеться все скасувати, повернутись додому, і віриться, що навіть перебування в Україні вже є кориснішим. Але, звісно, доводиться знаходити сили, віру, мотивацію робити те, що вмієш.
Виступ у Роттердамі дуже вразив, в моєму досвіді такого не було. Весь перформанс закінчується колисковою, яку ми співаємо і там нерозв’язаний акорд, ми просто на пів фрази зупиняємо її. Коли ми завершили, дуже довго — хвилин п’ять або сім — була просто тиша у залі. Гучна, усвідомлена тиша. Не було оплесків, ніхто не рухався. Це було дуже сильно, але сумно, важко, зворушливо. Це єдино можлива реакція на цей виступ, мені здається.
Цю композицію Ілля та Роман одразу при написанні назвали «Маріуполь» — просто так відчувалося. Звісно, цей контекст і згадка про це місто для нас ставали дедалі глибшою раною і перед виїздом закордон ми вирішили зробити інший формат, додати туди колискову, спів. Я довгий час займалась дослідженням фольклорного матеріалу, тому відкрила свої архіви й ми обрали звідти те, що потім вплелось в це музичне полотно.
Не можу сказати, що музика твору є дуже приємною для прослуховування. Це не та музика, що дарує естетичне задоволення. І одночасно на контрасті із такими гучними хаотичними звуками лунає колискова. Доля дітей на цій війні, в Маріуполі зокрема — це окрема рана. Зараз в ній відкривається нові грані усвідомлення того, що коїться, нові відтінки болю , хоча здається що вже далі нікуди. І ми мандруємо в цьому мистецькому реально-нереальному світі ось так, так це відчуваємо і в це віримо.
Ці два виступи були зовсім різними. Не те що публіка, а взагалі суспільний контекст у Відні та Роттердамі відрізнявся. Для мене це абсолютно новий досвід взаємодії з твором і залом. Було дуже гучно — у творі є різні струнні інструменти, по яких одночасно вдаряють паличками, в різних ритмах. В якийсь момент на сцені у Відні я дивлюся в зал, і розумію, що більшість людей закривають вуха. Моя перша думка «ой, людям голосно, некомфортно» — змінюється на почуття злості, завзяття… Мене починає дуже злити, що це не максимально гучно, — це навіть і найменшою мірою не передає того, якими насправді є звуки війни й Маріуполя.
В залі були діти. І я знов подумала «їм голосно» — але у нас війна, Росія, росіяни, не рахуються з дітьми. Вони не думають про те, як це переживають діти, старі чи хворі люди. Це гучно і страшно. Деякі люди вставали й виходили з залу, була така можливість. І це розривало серце. Тому що у Відні люди можуть встати і вийти, покинути залу, покинути неприємні звуки та змінити реальність. А на війні, в Маріуполі, ти не можеш просто затулити вуха або кудись вийти.
Ще тижні два до поїздки в мене було чітке переконання, що я не хочу грати, і не буду більше ніколи в житті виступати на сцені. Коли почалась повномасштабна війна, відчуття світу і власного життя змінилось кардинально. З одного боку, я присвятила цьому все своє життя і завжди вірила в силу мистецького висловлювання та його дієвість. Але ця картина світу змінилася, настало відчуття повної безсенсовості того, що я роблю. Коли ти зустрічаєш в житті справжню жорстокість, концентроване, тотальне зло, не йдеться ні про яке мистецтво. Я вперше зрозуміла, що хоч мистецьке висловлювання й передбачає діалог, інтелігентну розмову чи щось таке, але коли ти бачиш таке жахливе насилля, не йдеться ні про який діалог, ти просто хочеш це зупинити. Відчуття, що жодне мистецтво і виступи не мають значення, має значення тільки зброя. Хочеться взяти зброю і зупинити. Але діалог важливий з усім світом.
«Функція «Маріуполя» — не тільки вузькомистецька. «Маріуполь» — це культурно-дипломатична місія як мінімум, і як максимум — це доказ того, що ми існуємо. Має величезне значення наша присутність з будь-яким мистецьким продуктом, що є релевантним європейським новітнім процесам. Звісно, йдеться не про шаровари. А про самобутнє — Лятошинський, Сильвестров…, — підсумував Роман Григорів.
Ілля Разумейко відзначив, що «європейське суспільство (як і наше) — поступово втомлюється читати негативні новини про війну та повертається до звичного життя. Наша участь в артистичних подіях в Європі на тлі цього процесу — важлива, оскільки вона нагадує як про українську трагедію, що розгортається зараз, так і просто про той факт, що Україна існує як держава, незалежна країна із власною історією, культурою та неповторним мистецьким обличчям».
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.
Читайте також:
• У Бучі росіяни замінували фортепіано 10-річної дівчинки
• Web-talk з музичною спільнотою України: культурна дипломатія під час війни
• «Це був кайф…», або шлях Алли Загайкевич у фольклор