Цей текст міг бути опублікований ще кілька років тому, адже думка про те, аби в якомусь форматі написати про «Криницю для спраглих» Юрія Іллєнка зародилася ще після першого перегляду цієї стрічки в якості домашнього завдання із курсу історії української музики. Як поєднати таке завдання із таким предметом? Річ у тім, що цей фільм — перший зразок використання конкретної музики в українському кіно. А композитор стрічки — Леонід Грабовський.
Коли трапилася нагода поспілкуватися із Леонідом Олександровичем, я в нього таки запитав про цей фільм і про те, що ж таке «конкретна музика». Утім, оскільки розмова все ж була зосереджена на творчій біографії композитора, про фільм було згадано лиш побіжно.
На початку травня цього року я повернувся до думок про стрічку, навіть вигадав формат: спільний перегляд із композитором із можливістю коментування та зупинок там, де видається необхідним. Така собі аналогія «повільного читання» за Еко, тільки залучена у кіно. Зрештою, в моїй уяві підсумком розмови мав стати «звуковий гід» фільмом.
Але сталося трішки інакше. При живій розмові коментування за таймкодами зовсім не працює, адже це виглядає щонайменше штучно. Деталі, помічені в одному епізоді, можуть впливати на висновки щодо іншого і виглядають незрозуміло у строгому обрамленні чисел таймкоду. Та й, відверто кажучи, коли ми разом із Леонідом Олександровичем переглядали спільно фільм, деякі епізоди, які потребували б коментаря, не хотілося переривати й подивитися підряд, в інших — композитор, окрім звукової доріжки, звертав увагу на деталі робочого процесу тощо.
Зрештою, на білому екрані-аркуші був розшифрований текст розмови під час перегляду фільму, але він зовсім не був схожий на ту ідею, яка передбачалася від початку. Та й інфопривід — річниця з дня народження Юрія Іллєнка — минув раніше, аніж відеоверсія стала текстом. Тож, нередагований текст «завис» у збережених на два місяці.
Але у перший тиждень липня кінотеатр «Жовтень» анонсував ретроспективу українського поетичного кіно, яку 14 липня о 19:10 відкриє саме «Криниця для спраглих». І, звісно, це чудова нагода, аби оприлюднити спогади композитора про роботу над цією стрічкою.
В цьому тексті-розмові ви, можливо, не знайдете загальних фактів про «Криницю для спраглих» і одразу поринете у деталі робочого процесу, тож рекомендую слідувати за посиланнями в тексті для розуміння контексту. Іноді коментарі з’являтимуться у дужках та курсивом.
Олександр Островський: Тож, я буду демонструвати екран (зустріч відбувалася в Zoom). Якщо у вас будуть коментарі — зупиняйте мене, я натискатиму на паузу і будемо спілкуватися про той чи інший звук. Найменше, що я знаходив — це коментарі про звук і музику у фільмі. Читав коментарі Іллєнка про сам фільм, коментарі критиків, є спогад про діалог Іллєнка з журналістом, який його звинувачував у плагіаті Тарковського — досить відома історія.
Леонід Грабовський: А хто був той журналіст, не пригадаєте?
О. О.: У прізвищі точно була «к». Здається, Качін (насправді Кічін).
Л. Г.: Не Чекатілов часом? (сміється)
О. О.: Це була газета «Ізвєстія». Журналіст звинувачував Іллєнка у тому, що той зробив плагіат на кадр із «Дзеркала» Тарковського у моменті, коли молода жінка у монтажній склейці стає старою.
Л. Г.: Але ви ж зважте, коли був знятий фільм Іллєнка. Чи той йолоп розумів дати випуску одного й іншого?
О. О.: Очевидно, не розумів, і Іллєнко це ж і коментував.
Я завантажив монтажні листи фільму на сайті Довженко-центру. Редактор Коснічук в анотації до цього сценарію пише, що «это реалистический фильм, в котором каждый кадр, и каждый эпизод насыщен тревожными раздумьями о смысле человеческого бытия». Як ви ставитися до того, що цю стрічку назвали реалістичним фільмом?
Л. Г.: Дуже реалістичний фільм. Майже соціалістичний реалізм. Просто «Вєсьолиє рєбята».
О. О.: Який був ваш процес співпраці з Іллєнком і Драчем (Іван Драч — сценарист стрічки)? Чи це була кооперація, а чи кожен з вас працював окремо?
Л. Г.: В основному була кооперація. Іллєнко від початку відмовився від будь-якого традиційного запису з оркестром чи з інструментами, щоб робити усе «на природі». Я подумав, що йому потрібна конкретна музика. Річ у тім, що найперші думки з цього приводу виникли тоді, коли звукооператор фільму під час зйомок влаштував запис звуків навколишнього простору: голоси дітей, бабців і так далі. Бабця, яка лає того діда і копає могилу. Я б на місці Іллєнка ввів би ту бабу як акторку, тому що це видатна роль, я вважаю. Вона говорить від себе, цей текст не був прописаний. Також там є співи всілякі, крики дітей — це все він записував то՛нами. З того ми все відібрали. Коли була стадія звукового оформлення, я зробив монтаж із різних моментів, особливо під титрами.
Ми не мали тоді нічогісінько із техніки, яку в ті часи мала студія П’єра Шеффера в Парижі. Ми не мали можливостей пускати магнітофонний запис удвічі довше, повільніше чи швидше — все можна було робити тільки руками. Здається, щось подібне в ті самі роки робив Андрєй Волконський, роблячи музику до якоїсь вистави в Москві в театрі. Він взяв платівку «Весни священної» Стравінського і рукою уповільнював рух, зробивши це удвічі повільніше. Таким чином утворювалися страшні звуки, які він додав до фонограми тієї вистави.
А в нас і того не було. Практично тільки канали, які зводилися докупи. Не можна було щось додавати, якихось фокусів: реверберацій, фленджерів, міксів — про це не було й мови.
Наскільки мені відомо, такого більше ніхто не робив, тому це залишається єдиним прикладом української конкретної музики у кіно. Далі прийшла комп’ютерна музика, і Алла Леонідівна Загайкевич — то вже інша доба. А ми жили в тій добі, докомп’ютерній, коли були примітивні звукові стандарти в кіно.
Від 1968-го року почалися певні зрушення. До того часу навіть не усвідомлювали, що повинен бути окремий звукооператор для музики. І ось тоді вперше у фільмі «Мріяти і жити» запросили Юрія Винника як звукооператора для музики — і це був зовсім інший результат.
Та загалом в Іллєнка звукооператорами були не дуже творчі люди, і це відбилося на фільмах, особливо на записі «Вечора на Івана Купала».
О. О.: Коли ви працювали, ви вже отримали готову монтажну стрічку чи все ж це був паралельний процес?
Л. Г.: Окремі сцени перероблялися, Іллєнко знову переставляв щось. Він завжди міняв усе аж до останнього моменту. В нинішній остаточній версії «Вечора на Івана Купала», де на початку біжать дітки по селу і щось співають, я зробив музику, де сопілка грала і щось іще. А потім він це зняв і залишив лиш голос, при чому записали окремо голос і повільну мелодію. Він викликав окремо співачку і без мене вже записав цей епізод. Він втручався в роботу, хоча мене називає своїм першим учителем музики в якійсь зі своїх книжок.
О. О.: Ви ж були першим композитором, з яким він співпрацював як режисер.
Л. Г.: Фактично так.
О. О.: Я хочу умовно поділити звуковий простір на титрах, який можливо розчути без партитури: пісня «Ой горе, горе»*, голосіння, крики дітей і дзвони.
Л. Г.: Так, тобто разом чотири доріжки: кільце з тією піснею, невеликий її фрагмент, який повторюється кілька разів, — а інше вже окремо.
О. О.: Щодо пісні. Вона записана на зйомках у тому ж селі?
Л. Г.: Це все записував без мене звукооператор. Я приїхав туди на тиждень десь у жовтні 1965-го року. Вони ж знімали від початку літа. І він записував усе, що бачив. Може, й приводив тих бабусь і дітей для запису. Я вже приїхав, коли частина цього була, я трохи переслухав у них, занурився у життя цього села на Черкащині.
О. О.: Хочу запитати щодо контекстів, адже, як на мене, тут є два паралельні контексти, які накладаються. Важко зрозуміти жанр пісні, адже текст не нагадує колискову, утім, є постійне звернення до дитини, протиставляється цій пісні голосіння. Так само ми чуємо дитячі голоси та дзвони. Чи була ідея поділу на два «світи» — дитинства та смертного одра — які поєднуються у єдиній композиції?
Л. Г.: Я думаю, що це скоріше Іллєнка ідея. І дзвони він додав після того, як ми зробили основну фонограму з трьох каналів.
Це теж шматочок, який ми зробили — дитячі вигуки.
О. О.: Тут, до речі, чути реверберацію.
Л. Г.: А! Я ж мушу вам ось що сказати: у нас не було тоді на студії жодного приладу для реверберації. Там був сходовий проліт у тому будинку, де ми працювали, туди пускали звук, який звідти повертався з ехо, і ось його ми записували.
О. О.: А як щодо звуків ланцюга? Та й загалом усіх синхронних звуків у стрічці?
Л. Г.: Це вже робили шумовики. І ланцюг, і пісок пересипали… Вони відчувають екран і все синхронно роблять. Іллєнко хотів зробити «симфонію піску», «симфонію бляшанок», «симфонію вітру» і «симфонію глечиків». Ми цілою групою грали на тих горщиках. Партитура не створювалася, це чиста алеаторика. А шум поховальних вінків, наприклад, робився шумовиками з допомогою різних бляшанок та листів металу.
У записі, який привозить невістка — це голос Драча.
Не кожен сантиметр звуку тут контрольований мною, бо там були чисто технічні речі з реальними шумами, в які ми не втручалися.
Два скульптори, котрі грають синів — Сіліс і Лємпорт. Лємпорт навіть пробує в кадрі грати якусь п’єсу Баха на гітарі (Буре із Сюїти BWV 996 мі-мінор).
О. О.: Як гадаєте, що не влаштовувало цензуру у фільмі?
Л. Г.: Антирадянщина. Все антирадянщина. Бідність, наслідки Голодоморів, у чому одягнені селяни, яка хата!
Я думаю, чи знають цей фільм кінолюбителі на Заході? Боюся, що ні…
* Ой горе, горе з такою годиною
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати як пелюшечки прала,
Бодай ти, доню, щастя-долі не мала.
Діточки мої, горенько мені з вами.
Що не маю я хазяїна над вами.
Матінко наша, не журися ти нами,
Як поростеми розійдемося-а-а.
Буде нам, мати, по горах, по долинах.
Буде нам, мати, по чужій, по хмарі.
Будеш ти, мати, як зозуля кувати.
Що мала діток і поздував вітер.
Будеш ти, мати, як та орлиця биться
Що мала діток і на хатині.
Читайте також:
• «Державний похорон». З якою музикою ховати диктатора
• Алла Загайкевич про фольклор у своїй творчості: «Ми живемо в часі забування»
• Слухати сучасну українську музику: Тріо для скрипки, контрабаса і фортепіано Леоніда Грабовського
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.