«Рози. Фільм-кабаре»: історії Dakh Daughters

 

2012 рік. Сім акторок — Соломія Мельник, Наталка Галаневич (Біда), Руслана Хазіпова, Наталія Зозуль (Зo), Таня Гаврилюк, Ганна Нікітіна та Ніна Гаренецька — разом із гуртом ДахаБраха виступають на сцені фестивалю «Гогольfest–2012» із постановкою «Школа нетеатрального мистецтва». Після позитивного відгуку публіки мисткині утворюють власний проєкт — Dakh Daughters. Влітку 2013 року гурт виконує свій перший сольний номер «Rozy/Donbass», у якому переплітаються англійська класика (35 сонет Вільяма Шекспіра), український фольклор (дитяча пісенька «Диби-диби-диби-ди») та випадково добре заримоване із текстом сонету слово «Донбас». Здавалося би, тут поєднується непоєднуване, та зараз можна впевнено стверджувати, що такий мозаїчний підхід до створення композицій покладений в основу всієї творчості гурту.

Dakh Daughters
Верхній ряд зліва направо: Таня Гаврилюк, Ніна Гаренецька, Наталія Зозуль
Нижній ряд зліва направо: Руслана Хазіпова, Наталка Галаневич (Біда), Ганна Нікітіна, Соломія Мельник

Майже одночасно, у 2012 році, вийшла перша сольна програма Dakh Daughters із аналогічною назвою. З цього моменту почався і шлях створення документального кіно «Рози. Фільм-кабаре», який тривав до 2018 року, а пост-продакшн — до 2020. У 2021 році фільм було представлено на міжнародних фестивалях, а у листопаді 2022 року нарешті відбулася прем’єра в Україні.

За шість років режисерці Ірені Стеценко вдалося відзняти матеріалу стільки, що можна було би ще «змонтувати серіал» — це залаштунки концертів, тури Україною та Європою, інтерв’ю з учасницями, рефлексії кожної з виконавиць на глобальні зміни в житті України

Про кабаре

У середині ХІХ століття у Франції кабаре було місцем, де за келихом вина представники суспільної еліти обговорювали літературу, політику та мистецтво. Саме тому в кабаре часто виступали поети, есеїсти, перекладачі та письменники, які бажали знайти серед аудиторії прихильників своєї літературної творчості.

Dakh Daughters на сцені повертаються до витоків кабаре: поряд із авторськими текстами, вони цитують слова народних пісень, вірші українських та світових поетів, переплітаючи їх та утворюючи нові сенси.

Dakh Daughters на концерті у Львові, 2015 рік.
Фото: Олег Панов

Своїм зовнішнім виглядом на сцені музикантки поривають із викривленим голлівудськими фільмами образом жанру кабаре — напівоголеної жінки-танцівниці. Для своїх перформансів учасниці гурту одягають (часом — буквально під час виступу на сцені) різні костюми: від довгих плащів до коротких суконь-комбінацій та чорних балетних пачок чи навіть танцювальних купальників. Обличчя акторок завжди побілені, з яскравими рум’янами, що робить їх схожими на мімів, а зачіски часто спеціально розхристані.

Не менш епатажною є й сама музична складова творчості гурту. Окрім поєднання розмовного та вокального жанрів, використання в супроводі близько 15 різних інструментів, учасниці Dakh Daughters також експериментують із тембрами — від викривлення у деяких номерах іноземної вимови, використання криків, риків, шипіння та найрізноманітніших вокальних практик до нетрадиційних способів звуковидобування на музичних інструментах.

Поєднання візуальної складової, світлових ефектів, музичних експериментів, здавалось би, безладних стрибків та мотання головою неначе рок-музиканти, робить Dakh Daughters не просто кабаре, а підтверджує приставку «фрік» у назві гурту. При цьому смислове навантаження програми завжди має потужний інтелектуальний стрижень.

Така протилежність візуального та текстового дозволяє акторкам поєднувати різноманітні твори та «гратися» з глядачем — виконувати серйозні композиції в жартівливому ключі і навпаки.

Музичний калейдоскоп

В одному з інтерв’ю Ірена Стеценко назвала «Рози» документальним мюзиклом, адже фактично 90% фільму займає музика (здебільшого — з репертуару гурту). Кожен із використаних творів чітко характеризує те, що відбувається в кадрі. Наприклад, з перших хвилин, відчуваючи драйв композиції, що дала назву фільму, ми занурюємося у хаос театрального життя, а з наступним треком («Візьми» на вірші Сергія Жадана) вже поринаємо у нову реальність із нагадуванням про воєнні злочини Росії. 

Між кадрами з концертів і вистав, репетицій та мистецьких брейн-штормів, повсякденного життя артисток та подій Революції Гідності, що проходить наскрізною темою і займає центральне місце у формуванні та відображенні цінностей Dakh Daughters, у фільмі розкриваються ще й індивідуальності акторок, їхнє світосприйняття.

Наприклад, першою про гурт розповідає Ніна Гаренецька. Вона відзначає імпровізаційний характер їхнього кабаре, знайомить глядача з явищем театру ДАХ і його засновником — Владом Троїцьким. Другою дає інтерв’ю Таня Гаврилюк, наймолодша з учасниць. Вона відзначає сексуалізацію мисткинь не лише у кабаре і розповідає як самі учасниці гурту розкривають образ жінки через цей жанр — такої, що не боїться бути смішною та розкутою.

Усі інтерв’ю підкреслюються калейдоскопом різноманітних нарізок з повсякдення гурту й театру, а також супроводжуються музикою з їхнього репертуару — як у кадрі, так і поза ним. Після обговорення теми сексуальності та розкутості жінки-мисткині звучать іронічні композиції «Страсті» та «Ой Гад!». Незважаючи на мінорне соло віолончелі та серйозність декламації виконавиці Зо, слова композиції «Страсті» про те, що жінка робила своє — читала чи «горя не знала, мала спокій, мала щастя, а тут напали страсті» — мимоволі викликають усмішку.

Так само в  пісні «Ой Гад!» неможливо сприймати серйозність уривку з твору Чарльза Буковскі про вбивство чоловіком жінки через ревнощі завдяки декламації тексту англійською з потужним слов’янським акцентом та недбалим «скрипом» віолончелі. Більше іронії додає гра слів, адже в оригіналі твір Чарльза Буковскі має назву «Oh, God!» («О Боже»). Викривлюючи вимову на «Ой Гад», музикантки Dakh Daughters надають цьому першоджерелу зовсім іншого значення.

Наступне інтерв’ю Соломії Мельник розкриває педагогічну діяльність театру й виконавиці зокрема. Виховання та розвиток дітей на українських старовинних традиціях, на думку мисткині, є конче необхідним, адже і мистецтво вона усвідомлює як інструмент впливу, «мирну гранату». Це інтерв’ю поєднується з кадрами із репетицій дитячого музичного театру «Дай Боже» та виконанням твору «Святий Миколай».

Пасторальність композиції добре підкреслює висловлену далі думку Руслани Хазіпової щодо терапевтичності творчості гурту. А Ганна Нікітіна зазначає, що Dakh Daughters проговорюють зі сцени теми, про які часто людина не наважується думати у повсякденному житті і що саме це впливає на свідомість.

Це інтерв’ю «ілюструється» композицією «Папіроси», в якій музикантки перекомпоновують вірші Михайля Семенка — «Автопортрет», «Лелеки», «Чекання» та «Сьогодні», утворюючи при цьому цілісну логічну розповідь. Музика, яка розпочинається цілком мінімалістично, з кожною строфою «розкачується» і наприкінці «вибухає» екзальтованими криками та риками виконавиці — неначе від довгого паління.

Тож, за допомогою інтерв’ю глядач має змогу дізнатися більше про погляди учасниць на сутність мистецтва, а також глибше зрозуміти їхню творчість і «відчути» природу фрік-кабаре. Саме інтерв’ю стають з’єднувальною ланкою сюжетної лінії, а музика у фільмі безпосередньо знайомить глядача із мистецтвом Dakh Daughters.

Сирени Революції

Велику частину документального фільму «Рози» відведено висвітленню подій Революції Гідності, учасницями якої були музикантки, а також окупації Криму, Донецької та Луганської області та іншим злочинам Росії. Дуже потужно, підсилена кадрами Революції Гідності, виглядає постановка «Собача будка» керівника театру ДАХ Влада Троїцького. На екрані вона з’являється вже після перших документальних кадрів 2013 року з Майдану. Ця постановка театру ДАХ у співавторстві з KLIMом побудована на елементах античної п’єси Софокла «Цар Едіп» у перекладі Івана Франка, де народ, охоплений лихом, благає про допомогу, а також роману Василя Барки «Жовтий князь», що висвітлює трагедію Голодомору.

Руслана Хазіпова під час виступу Dakh Daughters на сцені Євромайдану

У фільмі використані кадри та музика лише першої дії. Глядачеві показано вид зверху, коли актори знаходяться у клітках, граючи роль мовчазної більшості. Віддалено на фоні говорить лише диктор зі старого телевізора. Надалі уривки з вистави перемежовуються з окремими композиціями з репертуару Dakh Daughters, новинами часів Майдану та документальними кадрами. Темп композицій пришвидшується, голоси акторок переходять у крик, а глядач розуміє, що бойові дії на Майдані наближаються. Наприкінці гуркіт від переміщення театральних декорацій поєднується з гуркотом боїв та криками акторок «Горе!».  

Закінчення дії висвітлює завершення Революції Гідності: залишається лише шум головної площі України та поодинокі співи, які там лунали, натякаючи глядачеві, що скоро розпочнеться друга дія. Та поки ми все ще чекаємо на продовження.

Уся музика фільму та трохи більше

У фільмі «Рози» використано 16 композицій, із яких 14 — з репертуару Dakh Daughters, не враховуючи коротких наспівів, імпровізацій на різних інструментах тощо.

Багато композицій у репертуарі гурту та тих, що були використані в кінострічці, містять у собі здобутки української культури. Наприклад, композиція «Ганнуся» вибудована з автобіографічних розповідей літньої гуцулки Ганнусі Словак. У перформансі солює Руслана Хазіпова, яка точно передає вимову та говір бабусі Ганнусі, а також копіює манеру подачі матеріалу. Декламування з неначе благальними інтонаціями згодом перетворюється на ствердження життя з викриками «Слава Ісусу Христу!».

Композиція «Панночка» містить уривки української весільної пісні, мотиви якої (новий статус молодиці) відзеркалюються образом Кероллівської Аліси, що шукає себе у Задзеркаллі.

З репертуаром західної музичної культури — від Shaggy до Nirvana — поєднуються вірші Павла Тичини та Редьярда Кіплінга («If») або ж навіть філософські тексти Софокла у перекладі Івана Франка та цитати із «Фауста» Гете («Німецька»).

Творчість Dakh Daughters спонукає слухача розгадувати текстові ребуси, вгадувати музичні цитати, грати з цими перформансами в інтелектуальні ігри. 

Такий мікс музики та текстів підкреслює ідею синтезу мистецтв. У фільмі це проілюстровано також на прикладі роботи скульптора П’єра Сассона над скульптурою «Новій Україні». До її створення була долучена  учасниця Dakh Daughters Зо. Скульптура пройшла разом із гуртом усю Революцію Гідності.

Цікаво, що процес створення скульптури у фільмі майже не ілюструється музикою, або ж вона звучить на фоні дуже віддалено. Та під час кадрів, де відреставроване творіння скульптора перемістили до музею, звучить композиція «Повітря», слова для якої взяті з Європейської конвенції з прав людини: «Усі люди народжуються вільними, рівними. Кожна людина має право на життя, людина має право на свободу!».

Документальний фільм Ірени Стеценко вкотре нагадує впродовж скількох років українці борються за свою ідентичність. Актуальними в контексті сучасної війни стають слова скульптора П’єра Сассона, сказані під час Революції Гідності: «все це (боротьба українського народу — Н. С.) продовжуватиметься довше, ніж повинно».

 


Читайте також:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *