«Останнього року я зіграла більше 70 концертів по всій Німеччині, в Італії, Люксембурзі. Майже усі були з українською музикою»: піаністка Віоліна Петриченко є однією із найактивніших амбасадорок української академічної музики за кордоном.
Отримавши освіту в Запоріжжі та Києві й переїхавши вдосконалювати майстерність до Німеччини понад 15 років тому, вона вже поза батьківщиною почала виконувати твори українських композиторів та здійснювати їх записи. Зізнається, що за стільки років пропагування української культури, лише після повномасштабного вторгнення вперше отримала пропозицію від організаторів виконати концерт виключно з українською програмою.
В інтерв’ю розповідає про необхідність підтримки національного мистецтва за кордоном з боку влади; новий диск, виданий у Німеччині, із творами Лисенка, Єдлічки, Степового і Ревуцького, що викликають сльози у європейської публіки, та мрії про «ідеальну» Україну, про яку відчитує у музиці цих композиторів.
З Віоліною Петриченко зідзвонюємося по відеозв’язку. Концертний графік піаністки розписаний на кілька місяців, включаючи виступи у містах по всій Німеччині з програмою української музики. 24 та 27 травня вона гратиме у Львові, в рамках 42 Міжнародного фестивалю музичного мистецтва «Віртуози» у Львівській національній філармонії імені М. Скорика. Віоліна виступає як сольно, акомпанує оперним виконавцям, а також у дуеті зі скрипкою чи кларнетом або ж у тріо. Каже, що для будь-якого складу добирає твори українських композиторів, хоч такі часом важко знайти — музиканти деколи самі здійснюють аранжування для потрібного складу інструментів: «Ми дуже цікаво зробили “Карпатську рапсодію” Мирослава Скорика. Класно звучить!».
Запитую Віоліну, чому вона обрала набагато складніший кар’єрний шлях — пропагування української музики, яка мало відома закордонному слухачеві? Адже потрібно шукати ноти, робити обробки чи аранжування, розповідати слухачам на концертах про невідомі імена, зрештою, ризикувати тим, що публіка взагалі не купить квиток на незнану їм музику. Набагато простіше розвивати свою кар’єру у Європі, як це роблять багато українських музикантів, виконуючи відомі твори популярних композиторів — німецьких, австрійських, російських…
Віоліна Петриченко: «Чому я це роблю? Бо вважаю, що це дуже важливо для України. Я дійсно переконана, що без мови, історії та культури нації не можуть існувати. Окрім того, коли знаходишся за кордоном, дуже хочеться мати зв’язок з Україною.
Мені було дуже прикро ще багато років тому усвідомити, що тут ніхто не знає української музики, а гарний запис важко знайти. Саме тоді я і стала грати на концертах, розповідати, а тоді – записувати.
Рік тому я не могла очікувати листа від організатора, який пропонує провести концерт виключно з українською програмою! Вона містила завжди певну частину на моїх концертах. Бо слухач в Європі все-таки консервативний, і якщо ти виконуватимеш тільки незнайомі імена — це завжди ризик. Але з початком повномасштабної війни я сама почала робити концерти лише з українськими творами, а потім і надійшли запити».
Особливістю концертних програм Віоліни є те, що вона багато розповідає слухачам про Україну — її митців, їхнє життя в умовах цькувань та переслідувань, унікальні музичні жанри, відмінні від світової традиції, чи не вперше відкриваючи європейській публіці багатовікову історію музичної культури, протиставляючи це наративу російської пропаганди, що України начебто не існувало.
Віоліна Петриченко: «З березня минулого року я роблю концерти, де намагаюся розповідати всю історію української фортепіанної музики чи української камерної музики. Зробила сольну програму, яка починається з творів 18-19 століть Березовського чи Єдлічки — і до нашого сучасника Сильвестрова. Це масштабна програма, масштабна історія! Вона отримала резонанс та відгук у слухачів.
Від лейблу, де я видавала мої перші диски, надійшла пропозиція записати ще один диск. Я зрозуміла, що це важливо здійснити саме зараз — знову видавати музику й знайомити слухача з українською класикою».
За останнє десятиліття піаністка видала чотири сольні диски. Перший “Slavic Nobility” («Слов’янська шляхетність»), був присвячений творчості відомого російського митця Олександра Скрябіна та його сучаснику, малознаному закордонному слухачеві, українцю Вікторові Косенку. Обидвох можна назвати «останніми романтиками», творчість яких у своєрідному авторському стилі здійснювала перехід від Романтизму до модерної музичної мови ХХ століття.
Надалі Віоліна Петриченко записувала диски виключно з творами для фортепіано українських авторів. Альбом «Ukrainian Moods» («Українські настрої»), виданий у 2015 році, за слова піаністки “втілював різноманіття української музики”, містивши композиції Левка Ревуцького, Віктора Косенка, Миколи Колесси та Ігоря Шамо.
Наступний диск вона записала 2017-го із фортепіанними композиціями Василя Барвінського, творчість якого, зокрема, унікально втілює риси імпресіонізму в історії української музики та на теренах східної Європи. Неповторний авторський стиль Барвінського, його проукраїнська позиція та вагомі досягнення у сфері національної музичної освіти спричинили переслідування митця радянською владою, і як наслідок – арешт, заслання на 10 років таборів й привселюдне знищення усіх його рукописів.
Від кінця минулого століття до сьогодні твори Барвінського відновлюють та шукають по всьому світі: його фортепіанний концерт, наприклад, був віднайдений у Аргентині. Віоліна не раз виконувала цей твір зі симфонічним оркестром, зокрема, в минулому році вперше презентувала його у Лондоні. «Я народилася на сході країни і не була знайома з біографією й музикою Барвінського, але коли я відкрила його для себе, зрозуміла, що хочу присвятити його творчості більше часу».
Новий сольний диск піаністки має назву “Mrii. Ukrainian Hope” (Мрії. Українська надія).
«Для мене головним є меседж, що в наших мріях — надія. Бо якщо ми зараз перестанемо мріяти, перестанемо уявляти, що переможемо, відбудуємо наші міста та країну, і все буде добре – то ми можемо загубити нашу силу і нашу надію».
Назва, концепція диску та вибір творів не лише втілюють мрії української нації після початку повномасштабної війни. Піаністка наголошує, що сподівання на незалежну, свобідну, ідеальну Україну є наскрізною темою творчості композиторів минулих епох. І про це виразно «розповідає» їх музика.
Говоримо про життя українських композиторів, музика яких увійшла до диску — Миколу Лисенка, Алоїса Єдлічку, Якова Степового, Левка Ревуцького. Віоліна обрала твори цих митців, бо їх об’єднує те, що вони працювали на теренах центральної чи східної України, звідки піаністка родом.
«Саме ці регіони на думку Росії завжди були її частиною. Біографії і, найголовніше, музика композиторів, представлених на диску, доводить протилежне — кожен з них був патріотом України, прагнув розвивати саме українську музику, всі вони захоплювалися українським фольклором і писали свою вокальну музику українською мовою».
Зі 17-и творів, записаних на диску, за спостереженнями піаністки, 11 із них отримали перший у світі запис!
Не лише для слухачів, але й для українських музикантів відкриттям цього альбому є ім’я Алоїса Єдлічки (1821-1894), чеха за походженням, який майже пів століття працював у Полтаві. “Він збирав українські пісні, публікував їх та мріяв, що вони будуть далі існувати та нащадки зможуть їх віднайти”. Фантазія для фортепіано – яскравий концертний твір містить варіації на мелодії, які співалися з текстами «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. Вже згодом Микола Лисенко (1842-1912) використав їх, здійснюючи опрацювання однойменної опери. “Лисенко творив в ті часи, коли українське було заборонене: він писав українською мовою, збирав пісні, знаючи, що за ним стежили. Він ризикував, але від своєї мрії, що українська держава та мова будуть існувати, не відмовився”, — продовжує розповідати Віоліна. Вона глибоко розуміє і втілює не лише музику композиторів, але й занурюються в психологію їх творчості.
Харківчанин Яків Степовий (справжня прізвище — Якименко, 1883-1921) навчався в Петербурзі.
«Довелося прізвище змінити на русифіковане Акіменко. Однак, незважаючи на заборони всі романси Яків писав на українські тексти. І замість прізвища Акіменко він обрав псевдонім Степовий. Він все життя також мріяв, що українська музика буде вільною. Після Першої світової війни Яків Степовий переїхав до Києва: безупинно працював і лише передчасна смерть перервала його яскравий творчий зліт. Більшість фортепіанних творів Степового – мініатюри, які втілюють певний ліричний настрій, є своєрідним ескізом, що тонко передає внутрішній світ людини».
Левко Ревуцький (1889-1977) не зрадив власним переконанням, і обрав внутрішню еміграцію й творчу «тишу», не пристосовуючись до ідеологічних вказівок радянської влади.
«Він відмовився писати те, що від нього очікували. Окрім правди, думок, мрій, які були на початку його кар’єри, ми більш нічого не маємо».
Запитую, яка реакція закордонної публіки на виконання цих творів і які з них викликають найемоційніший відгук.
Віоліна Петриченко: «Кожного разу виконання “Фантазії” Єдлічки на теми з “Наталки Полтавки” — це браво і овації! Вона містить три пісні: жартівливу “Дід рудий, баба руда”, коли я перекладаю контекст, публіці дуже смішно. Середня частина, пісня “Віють вітри” — це українська душа. І фінал — пісня “А я дівчина Полтавка” до кінця твору втілює веселий та завзятий характер. Ця фантазія Єдлічки сприймається дуже класно!
Також дуже подобається “Прелюд пам’яті Шевченка” Якова Степового, бо це дуже глибокий твір і майже завжди бачу когось в сльозах. Я розповідаю на концертах історію життя Шевченка і те, що він для нас є символом свободи. Це дуже діє.
І звичайно “Думка-Шумка” Миколи Лисенка — насправді цей твір, і ще “Пісня” Ревуцького, чи не єдині композиції, які українські музиканти добре знають. Всі інші твори – навіть для них раритет».
Допитливість музикантки до пошуку незнаних творів, вміння фахово про них розповісти Віоліна Петриченко демонструє завдяки своєму «подвійному» фаху — вона паралельно навчалася як музикознавиця і піаністка у Запорізькому музичному коледжі, а вже згодом обрала таки клас фортепіано у Національній музичній академії України у Києві. Однак інтерес до національної спадщини не зародився в неї внаслідок навчання в українських профільних музичних закладах; центральне місце в педагогічному і концертному репертуарі там займала російська музика.
Віоліна Петриченко: «Я не можу сказати, що в Запоріжжі не виконували українську музику: на іспитах звучали твори Ревуцького, Лятошинського, але дуже рідко. Я не пам’ятаю за час мого навчання, щоб на концерті у філармонії виконувалися виключно українські твори. Те, що Запоріжжя було російськомовним містом і російська культура мала там багато уваги – це факт.
Коли я поїхала до Києва, мушу сказати, що це не змінилося. Бо також українське займало лише маленьку частинку. І відкрила я її для себе, вже знаходячись тут, у Німеччині, коли відчула бажання пограти, познайомитися з українською музикою. Я почала шукати. Зараз все ще дуже нелегко знайти ноти, інформацію. За ноти, які мені час від часу присилають, я дякую батькам та колегам».
Брак нотних видань творів академічної музики — кричуща проблема української культури: після початку повномасштабного вторгнення було майже нічого запропонувати на запит світових оркестрів та колективів, які прагнули виконувати українське — не через відсутність композицій, а саме друкованих видань чи оцифрованих архівів. Піаністка вважає, що хорошою «рекламою» фортепіанних творів українських композиторів для світових музикантів могли б бути конкурси виконавської майстерності, коли б твір українського митця стояв би поруч зі світовим надбанням класичної музики в обов’язковій програмі конкурсів.
«Ситуація вже трошки покращилася вже цього року, більше музикантів стали грати українську музику. Але часто грають тільки найвідоміші твори, дуже рідко, коли я бачу, що хтось виконує те, що я раніше не чула. Зазвичай, це “Мелодія” Скорика – гарний твір, але їх в нас є трохи більше! На жаль, ще наша гірка правда.
А на конкурсах є вимоги, що повинен піаніст зіграти: і там завжди є концерти Чайковського чи Рахманінова, але немає ні Людкевича, ні Барвінського чи Косенка. Це б знайшло відгук, бо Концерт для фортепіано Косенка – треба гарно позайматися, щоб вивчити. І гарантовано отримати перше місце» (сміється. – С.О.).
Українська прем’єра сольного диску «Мрії» відбулася у квітні цього року у рідному місті піаністки — Запоріжжі. Віоліна емоційно ділиться враженнями про концерт — вперше тут за останні 5 років, та зустріч з батьками, які залишаються в Україні за будь-яких обставин.
Віоліна Петриченко: «Щодо життя в прифронтовому місті я пишаюся оптимізмом, внутрішньою силою та впевненістю в перемозі запоріжців. Життя триває! Звичайно, місто більш порожнє, обличчя у людей без посмішки і спосіб спілкування контрастує з Європою.
З незрозумілого для мене було багато «русского языка» і великий портрет Чайковського у філармонії. Також здивував один слухач, який був розчарований програмою концерту: не було “хітів” і тільки незнайома українська музика. Для мене як для людини, яка всі ці роки і особливо після повномасштабного вторгнення бореться за українську культуру, було дуже неприємно побачити, що Запоріжжя залишається на позиції “какая разница”. Я вірю, що це позиція не всіх і що є багато свідомих людей. Але дивує не тільки Глінка та Чайковський в філармонії, а й такий дефіцит українських програм. Дуже сподіваюся, що це зміниться!
Однак я тішуся, що не дивлячись на таку небезпеку і близькість війни, культурне життя є і концерти проводяться, театри працюють і люди намагаються жити нормальним життям!».
Говоримо про найбільш наболілу тему — питання фандрайзингу. Цікавлюся у Віоліни, яким чином їй вдалося реалізувати видання нового диску і чи відчуває підтримку української держави у пропагуванні національної культури за кордоном.
Віоліна Петриченко: «Фінансування я отримала від Німецького культурного фонду. Дуже вдячна фірмі Kawai, яка мені надала рояль для запису безкоштовно. Важливою була психологічна підтримка людей, які були поблизу. Все інше – це моя ініціатива, гроші: знаємо, що робити диски є дуже недешевою справою, але для культури непотрібно зараз заощаджувати.
Я би хотіла, щоб українська влада закордоном більше підтримувала українське мистецтво, як це ми бачимо на прикладі Польщі. Вони завжди підтримують своє мистецтво, організовують фонди, які сприяють популяризації мистецтва. Цього мені як українській піаністці в Німеччині не вистачає. Зрозуміло, що зараз інші часи, інші пріоритети, але все ж таки, я думаю, що музика — це душа народу, тому треба її підтримувати.
Дуже шкода, коли я проводжу концерти і бачу там тільки німців. Був мій концерт в Дюссельдорфі, де за 10 хв пішки знаходиться українське консульство, і ніхто із їх представників не прийшов.
Але я дуже сподіваюся та вірю, що коли ми переможемо, будемо інвестувати в нашу культуру і просуватимемо її за межами України!»
Читайте також:
• Олена Бєлкіна в інтерв’ю Opern News: Чайковський для українців — це музика пропаганди
• «Наш культурний продукт має цікавити світ незалежно від війни», — продюсерка Ольга Дятел
• Олена Ільницька: Я не люблю повторюватись. У кожному творі має бути якийсь винахід