Цей текст від самого його задуму обіцяв стати максимально суб’єктивним. Воно й не дивно, адже писати про рідне місто об’єктивно, дивитися на нього поглядом «пересічного туриста» майже неможливо: пам’ять щораз візуалізує дитячі та юнацькі спогади ледь не про кожен куточок Рівного. Утім, місто, як і належить будь-якому живому організму, змінюється та розвивається, тож кожен приїзд, яких останніми роками траплялося ну зовсім мало, стає знайомством із новим образом давнього друга. Образ міста-«тилу війни», особливо його музичний аспект, хочеться зафіксувати у цьому тексті.
Вулиці історій та історії вулиць
Рівне — місто досить компактне. Зазвичай тут живе менш як 250 тисяч людей, тож зустріти кількох знайомих протягом нетривалої прогулянки центральною частиною міста — звична справа. Основний архітектурний «каркас» Рівного сформувався протягом другої половини ХХ століття. Тож, симптоматично, тут багато типових «хрущівок» і «панельок», які складають більшість вулиць міста. Останніми роками забудова Рівного стрімко зросла. На місцях колишніх пустирів з’являються житлові комплекси, формуються нові вулиці та мікрорайони. Але це не рятувало місто від певної «типовості», подібності до інших населених пунктів та від розгубленості місцевих від питання «А що у вас тут цікавого можна подивитися?».
Так, Рівне часто програвало у туристичній привабливості сусіднім Луцьку, Тернополю і тим паче Львову. Утім, останніми роками, приїжджаючи сюди, можна було натрапити на все нові й нові варіанти цікавого проведення часу. Місто наповнили нові затишні кав’ярні, оновилися сквери та парки. Крім того, Рівне перетворюється у музей просто неба, у центрі задуму котрого постають локальні історії: ледь не на кожній історичній будівлі (для Рівного такими є споруди, що збереглися із часів, що передували совєцькій окупації 1939-го року) встановлені інформаційні таблички про їхнє значення, функційність чи визначних для міста мешканців. А ще доторкнутися до історії в буквальному сенсі можна, пройшовши маршрут, що охоплює десять понад столітніх дерев міста. Хіба не романтично?
Палац Любомирських- Костел святого Антонія
- Чоловіча гімназія
Значна частина історичних принад Рівного пов’язані із князями Любомирськими — власниками міста протягом ХVIII–XIX століть і одними із найвпливовіших тогочасних польських родів. Так, Рівненська гімназія (нині Краєзнавчий музей), палац «На гірці» та костел Святого Антонія (нині Зал камерної та органної музики) збудовані саме коштом Любомирських. До того ж недалеко від гімназії розташовувався княжий палац, який був знищений совєцькою владою у 1939 році, а на його місці був побудований стадіон.
Загалом, наявність в Рівному гімназії стимулювала візити до міста видатних українців: тут навчався Володимир Короленко, викладали Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, перебували з візитами Тарас Шевченко та Микола Лисенко. У цій же будівлі розташовувався Департамент освіти уряду Директорії УНР, очолюваний Іваном Огієнком, та, у часи німецької окупації, головна адмінбудівля Рейхскомісаріату «Україна» (про цю сторінку історії, до речі, нагадує бункер, що досі знаходиться поблизу музею).
Згадуючи історичний контекст культурно-мистецького життя Рівного, варто зазначити внесок князя Казимєжа Любомирського, котрий займався композицією та музикуванням на фортепіано, проводив камерні концерти у своєму родинному палаці. Дослідженням творчості князя активно займається рівненський піаніст Сергій Кульчинський. Це важлива деталь у подальшій розповіді про сучасність та майбутнє міста.
Музика в тилу війни
Як і більшість областей заходу України, Рівненщина стала місцем евакуації людей із регіонів, що зазнали найбільших атак російських окупантів. На сьогодні область прийняла понад 50 тисяч біженців, значна частина з яких зупинилася у самому Рівному. Звісно, різке збільшення населення міста помітне як у насиченішому, ніж зазвичай, трафіку, так і в незвично велелюдних вулицях і площах. Не покидає відчуття, що Рівне перетворилося на великий вулик, утім, цей рух повертає до життя: на вулицях можна зустріти волонтерів, військових, старих друзів, відомих постатей та вуличних музик, котрі співають українських пісень, водночас збираючи кошти на потреби ЗСУ.
Мистецьке життя міста в умовах війни зазнало суттєвих трансформацій: приміщення драмтеатру перетворилося у волонтерський штаб, підвал театру ляльок слугує студією для благодійних онлайн-заходів, а укриття у цокольному приміщенні Залу камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії, що раніше було усипальницею князів Любомирських, стало місцем камерних концертів для біженців та людей, яких сповіщення повітряної тривоги застало серед міста.
«Перші концерти у нашому підземеллі ми проводили для біженців, — коментує художня керівниця Рівненської обласної філармонії Руслана Варнава — ми співпрацюємо із волонтерськими організаціями, залучаємо відповідну публіку. На щастя, нас не обмежують повітряні тривоги, завдяки наявності підземелля». Пані Руслана зазначає суттєве зростання попиту на дитячі програми, зокрема, екскурсій органним залом з обов’язковим відвідуванням внутрішньої частини органу. Крім того, художня керівниця філармонії анонсувала проведення фестивалю, присвяченого Казимєжу Любомирському, утім, через активну фазу війни проєкт поставлено на паузу.
Наразі ж публіка активно долучається до концертів «легкої» класики. «Чи є сенс зараз у серйозних, складніших програмах?» — запитую. «Зможемо побачити це у травні на концертах відомих музикантів зі Львова: Йожефа Ерміня, Назарія Пилатюка, Олени Мацелюх. Ми скучили за такими програмами та музикантами».
«Ми є!»
Великодній мистецький проєкт «Ми є!» — зразок серйозної програми, що прозвучала у стінах органного залу напередодні Пасхи. Твори для хору, камерного оркестру та органу сучасних українських композиторів Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Ганни Гаврилець, Юрія Шевченка, Лідії Васіної звучали у Рівному вперше. Твір естонця Ерккí-Свен Тюйра «Ukrainale» став всеукраїнською прем’єрою. Концерт відбувся у форматі трансляції запису, адже наразі у Рівному масові заходи заборонені з міркувань безпеки місцевою владою.
Ініціатор та автор проєкту — Олександр Тарасенко, хормейстер Національної опери України, голова Всеукраїнського хорового товариства імені Миколи Леонтовича.
Ми зустрілися з паном Олександром у невеликій кав’ярні неподалік адміністративної будівлі Рівненської філармонії за кілька днів до телезапису концерту. Мої питання, звісно, були зосереджені навколо програми проєкту, її значення для міста в цілому та в умовах війни, зокрема. Також ми поговорили про залучених до проєкту співаків і хормейстерів, з яких, власне, і складався новостворений хоровий колектив. Далі — пряма мова Олександра Тарасенка:
«Хорове товариство ім. Миколи Леонтовича запропонувало хоровим асоціаціям Європи виконувати українську музику. Я склав своєрідну антологію українських хорових творів різних епох, із яких можна було утворити хорошу програму. Багато колективів, особливо естонських, латвійських, німецьких взяли звідти твори для виконання. Але вони обирають найвідоміше — «Щедрик», «Молитву за Україну» та Гімн України. Є одне виконання «Ой ходить сон» Кошиця. А всі інші шедеври, які є у цій збірці залишилися без уваги.
Я зідзвонився зі знайомими музикантами, які були в Рівному та запропонував тут підтримати мистецьку ініціативу «Free Sky». Музиканти (вдалося зібрати близько тридцяти осіб) сприймали процес репетицій дуже натхненно, для артистів це була навіть психологічна реабілітація. Тож, виконавши цю програму, артисти запропонували продовжувати працювати. Дирекція філармонії запропонувала стати співорганізатором, нам надали репетиційну базу, можливість залучення струнного оркестру та органу. Ми вирішили, що ця нова програма буде приурочена Великодню.
Як хормейстер я розумів, що буде важко зробити музично виразну подію, тому що хор за місяць мусить зіспіватися, має бути налагоджено дисциплінарний бік (варто враховувати паралельну зайнятість співаків на роботах, у волонтерських штабах). Саме в той час я почув твір Ерккí-Свен Тюйра «Ukrainale», котрий він написав у перші дні війни на біблійний текст із книги Ісаї. Ми з Назаром (хормейстер колективу Назарій Тарасенко — О. О.) сконтактувалися з ним і він поділився нотами. Цей твір дав початок ідеї скласти програму із творів сучасних українських композиторів. До того ж я вирішив залучити рівненських поетів Андрія Пермякова та Ірину Баковецьку-Рачковську.
Умови воєнного стану змушують нас виконувати програму у порожньому залі. Я сприйняв це як трагічну «декорацію»: там повинні сидіти люди — а їх там немає. Я не міг уявити, що ми будемо весь час на сцені, а зал стоятиме порожнім. Тому жіночий хор певний час співатиме з балкона, чоловічий — в партері, а оркестр — на сцені.
Для мене важливо було, щоб ця музика прозвучала в Рівному. В Києві її знають, а тут не виконувався жоден із творів програми. «Ukrainale» — взагалі всеукраїнська прем’єра. Це найважливіше для мене як для музиканта. Артисти сприймають цю подію як важливу місію. Ми не просто виконуємо музику, але й збиратимемо кошти для ЗСУ під час трансляції.
У Рівне приїхало багато людей з Києва: Максим Бережнюк — найкращий сопілкар України, соліст «Хореї Козацької»; Олена Грицюк — артистка хору «Київ», хормейстерка проєкту; Олександр Лось — артист капели «Думка», хормейстер проєкту. Також співаки з Одеси, Дніпра, Кривого Рогу. У цих найстрашніших умовах, що зараз є, я радий, що цей проєкт вдалося реалізувати й дякую Богові, що він подарував мені Рівне на місяць».
Post Scriptum
Після розмови з Олександром Тарасенком, я отримав запрошення на генеральну репетицію проєкту «Ми є!». Це була закрита подія для близьких друзів артистів. І, відверто кажучи, найменше хотілося вмикати критичну оптику до цього дійства. Щирість музикування, віра виконавців у кожне слово і звук були вирішальними. В залі, хоч і не багатолюдному, було чути схлипування між творами — так, ніби глядачі боялися своїм мимовільним сентиментом порушити музичну чи віршовану тканину.
На виході із залу хотілося вірити у колись формалізоване, утім знову живе сьогодні гасло українських повстанців в часи Великодніх свят: «Христос Воскрес! Воскресне Україна».