Слухати сучасну академічну музику. Сергій Зажитько: «Присвята Семюелу Бекету»

Яскраво, невимушено, з квінтесенційним гумором, але без обтяжливої сатири — до кого з українських композиторів можна застосувати такі провокаційні дефініції? У кого комічні конотації слів «епітафія» та «погребальні танці» тільки розпалюють зацікавлення некрофільними темами, хто автор психоделічної серенади «Ах ты, степь широкая», «Фалосипеда», «Орального  етюда» для  баяна,  «Декількох фрикцій»  для  контрабаса,  «Чорних лебедів Серафима Тігіпка» для дванадцяти виконавців та «Нестора Батюка»? 

Сергій Зажитько! Але спершу декілька інших імен, пов’язаних зі справою рук «феномена» та «вибуху бомби» (як називають композитора музичні журналісти) — пов’язаних і з твором циклу The Claquers «Слухати сучасну академічну музику». 

Хто такий Семюел Бекет

Один з найбільш популярних сучасних письменників, ірландець, песиміст, що зображав кризу духовності у культурі. Після Другої світової війни поет та драматург відмовився від «ерудовано-алюзивних» текстів. Нова якість не пов’язаних між собою начебто нелогічних абстракцій у його творчості сформувала особливу єдність абсурдної реальності. Гіркий сміх автора пронизує втрати на всіх рівнях: мінімум індивідуальних рис героїв, реалій, ознак та місць.

«Відновлювати тишу — ось призначення речей».

Семюел Бекет

Відома трилогія Бекета проходить власне під знаком театру абсурду — «Моллой», «Мелон помирає» і «Безіменний», а у найвідомішій з його п’єс — «Чекаючи на Ґодо» переважає статика трагічної екзистенції, насичена алегоріями. Кредо усього абсурду стає фраза однієї з дійових осіб: «нічого не відбувається, ніхто не приходить, ніхто не йде — жахливо». 

Про цей твір в одному з інтерв’ю Сергій Зажитько скаже: «У ньому багато смішного, але по суті — це трагедія. Через сміхову форму розкрито трагедію буття. Якщо за допомогою сміху я руйную деякі табу, то вже виходжу за рамки суто сміхової теми, розкриваючи у веселих акціях серйозні проблеми». 

Хто такий Маурісіо Каґель

З Аргентини прямісінько в європейський авангард, зі звичної органіки — в нову синтетику експериментального жанру: це про інструментальний театр Маурісіо Каґеля, започаткований у 1960-х роках. Вміщуючи у музику, слово, визначену диспозицію інструментів та сценарій пересування виконавців у просторі із залученням при цьому елементів акторської гри в їхній сценічній поведінці, традиційне інструментальне виконавство набувало незвичної «театралізації» та візуалізації. Партитури композитора рясніли безліччю «режисерських» вказівок, за якими музикантам-виконавцям пропоновано підійматися з місця, рухатись, наспівувати, взаємодіяти (часто в імпровізаційному дусі).

«Це помилка — мати правила чи рецепт».

Маурісіо Каґель

Цей принцип виявляє й перша велика робота Каґеля Staatstheater (1967–1970), що ламає стандарти музичного театру: солісти співають хором, учасники хору співають сольні номери, танцюють не танцюристи, все це накладається одне на одного.

Хто такий Сергій Зажитько

Композитор європейської культури, що цікавиться фольклором різних етносів, зокрема ескімосів, монгольським горловим співом, африканською музикою. Серед прочитаного ним — твори Кафки, Іонеско, Бекета, Мрожека, серед прослуханого та впливового — і Маурісіо Каґель. Зажитько — «фундатор акціонізму», за словами композиторки Людмили Юріної, один із піонерів радикальної зміни у формуванні, слуханні та сприйнятті аудиторією нової музичної культури. 80–90-ті роки ХХ століття в Україні — час розквіту перформативних течій. Епатажність, притаманна Зажитьку, крізь оптику гротеску розкриває соціальні викривлення суспільства. Мистецтво перформансу являється публіці в «Присвяті Семюелу Бекету» для німого читця та контрабасу (1998). Як і у Бекета, герой п’єси прагне «відновити» свою тишу.

«Сміх — річ досить серйозна»

Сергій Зажитько

Для прослуховування твору потрібно вивільнити свідомість від класичної аудіальної підготовки, згребти у мішок свій слуховий багаж та не втрапляти в оману. Розпізнати світлу тінь читця можна у його контрабасовому дзеркалі: музична мова, що не змовкає, справді відповідає людській мові, — так само заїкається, шепче, волає, співає. В той час мімічний персонаж, приміряючи на себе і поета, і політика, проповідника чи трибуна, йде за спланованою програмою сценариста Зажитька, що залишає право власних ремарок у діях перформерів. Читець переконує, екзальтує, лагіднішає, нудьгує, страждає, але залишається нечутним. Глядачі сміються.

«Він переконаний, що його чують, розуміють, але це не так. У тому й полягає проблема комунікації, яка часто порушується у творчості Бекета. Письменник наголошує, що люди абсолютно некомунікабельні, закриті, замкнені, зациклені на собі. І те, що наприкінці у німого персонажа проривається справжня мова, причому не з початку, а з середини речення, ситуацію не змінює: аудиторія так нічого і не розуміє, бо монолог не почуто».

Слухати сучасну музику. Слухати академічну музику — музику традиції і музику гнучкого мислення. Вслухатися в уявну музику. Дивуватися явному.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *