Почну з того, що думка про цей текст зародилася давно. Першою статтею про музику в кіно у нашому медіа був текст про художні фільми Сергія Лозниці, на той час одного з найбільш «незручних» режисерів, якого Україна все ж не переставала називати «своїм» і пишалася перемогами його стрічок на міжнародних фестивалях. Логічним продовженням того тексту мав стати аналіз документальних фільмів Лозниці, в яких він завжди займає позицію спостерігача, хоча монтаж та звукова доріжка кожної документальної картини натякала на позицію автора. Замість логічної для репризної форми підбірки документальних стрічок Лозниці, був опублікований текст про його фільм «День перемоги», що складається із довгих планів фіксації «святкування» вихідцями з СРСР на братській могилі совєцьких солдатів у Трептовому парку в Берліні.
Монтажна робота «Державні похорони» видавалася вдалою римою до «Дня перемоги»: двогодинна хроніка похорону Іосіфа Сталіна великою мірою пояснювала причини існуючого дикунства із незмінними гаслами «можем повторить». Утім, торік я облишив ідею писати про цю стрічку, адже це переступало внутрішні етичні рамки. Поясню: попри абсолютну хворобливість зображеної ситуації — нескінченні маси людей, що крокують повз труну Сталіна та щиро горюють за втраченим вождем, — виведення назовні цього явища, на жаль, могло знайти своїх прихильників, котрі вбачали б у цьому втрачену велич.
Крім того, літнє інтерв’ю Лозниці Суспільному поставило під сумнів доречність обговорення його робіт в Україні, адже в наростаючій загрозі повномасштабної війни Росії проти нашої держави, режисер, коментуючи свою прем’єрну стрічку «Бабин Яр. Контекст», зайняв позицію споглядача, котрий «не стає на чийсь бік» і не збирається «заміняти одну пропаганду іншою».
Чому ж сьогодні я повертаюся до згадки фільму «Державні похорони»?
Росія розв’язала повномасштабну війну проти України, знищує українські міста та вбиває тисячі мирних жителів. Ця війна, здається, немає об’єктивних пояснень для психічно здорової людини, утім мозок нинішнього російського диктатора Путіна у годинному «уроці історії» шукав ці передумови саме у минулому. Він планомірно воскрешає радянський міф, діє за сценарієм «порятунку братського народу» (як Сталін у 1939-му році), застосовує інструменти пропаганди і вганяє свою країну в ізоляцію, таку ж, яка була у Совєцього Союзу.
Крім того, важливий фактор історичних дат. Вже згадане гасло «можем повторить» у діях Путіна проявляється щонайменше у двох фактах (впевнений, ви знайдете більше): прив’язка військової агресії проти України до 100-річчя від заснування Совєцького Союзу та початок війни без оголошення о 4:00. Зрештою, можна припустити, що Путін себе вбачає ніким іншим, як вождем, подібним Сталіну (згадаймо нещодавню ліквідацію «Меморіалу» — організації, що досліджувала та оприлюднювала дані про жертв сталінського терору), або ж Гітлеру (путінські воєнні методи дуже подібні до гітлерівських).
До того ж останки трьох найбільших тиранів XX ст. — Леніна, Сталіна і Гітлера — сьогодні знаходяться у Москві. Хіба не символічно?
І ще один символізм — сьогодні десятий день війни і 69 років з дня смерті Сталіна. Перегляд кадрів хроніки дозволить подивитися в очі людям, які, просякнуті пропагандою та страхом, безперервним потоком йдуть до тіла диктатора. Навряд така кількість людей ще колись виходила на вулиці Москви, наприклад, для захисту своїх прав. Крім того, можна прослідкувати розквіт культу, подібного християнському, із усіма варіаціями «він помер, але буде вічно жити». В цьому ж контексті особливо цікавим видається музична складова траурного дійства, котра мала замінити звучання християнської панахиди.
З якою музикою ховали Сталіна?
Звісно, аналіз причинно-наслідкових зв’язків появи того чи іншого музичного опусу на похороні Сталіна — тема окремого глибинного дослідження, в якому варто залучити спогади виконавців, архівні аудіозаписи та документи. Лозниця, створюючи фільм, залучав не тільки архівні відеоматеріали, зняті по всіх куточках Союзу, а й аудіозаписи похорону, в яких звучала класична музика.
Було сотворено шаблон заупокійного музичного супроводу в атеїстичному Совєцькому Союзі, при цьому зберігався увесь патос події.
Очевидним вибором для виконання є «Requiem» Моцарта та Траурні марші Мендельсона і Шопена. Всі вони увійшли у практичне використання задовго до смерті диктатора. І якщо два останні не викликають дисонансу, мабуть, наслідуючи традицію поховання ще з часів Наполеона, то «Requiem» ніби порушує матеріалістичний вимір, необхідний для процесії. Для аргументів його використання можна навести хіба чужорідність цієї музики для совєцького обивателя, а відповідно і втрата її сакрального значення, яке просто не зчитувалося.
Інші, зокрема, використані у стрічці музичні фрагменти часто виглядають підібрані за логікою «повільна частина у мінорі»: «Träumerei» Шумана, повільні частини П’ятої та Шостої симфонії Чайковського. До слова, п’єса Шумана, за настроєм швидше лірико-мрійлива, на довгі роки зафіксувалася у совєцькій і згодом російській ідеології як музика, що звучить після хвилини мовчання.
У фільмі Лозниця залучає ще один твір — «Колискову» Матвєя Блантера, в якій ще був присутній куплет про «доброго Сталіна, котрий вказує шлях своєю рукою». Звісно, на офіційній процесії ця пісня звучати не могла, але її існування пояснює глобальність совєцької пропаганди. Уроки політінформації в сучасних російських школах демонструють, що путінська пропаганда не відстає.
Яка музика незабаром звучатиме у Кремлі?
Звісно, плейлист, готовий зі сталінських часів, може безперешкодно доєднатися до величної православної панахиди під проводом усього кремлівського почету. Любителі класики за звичкою зможуть слухати «Лебедине озеро» Чайковського. Українці ж можуть обрати між ось цим чи цим треком.
Але, яка б музика там не звучала, сьогоднішня дата нагадує про найважливіше: помер той — помре і цей.
Читайте також:
• Українська музика лунає у світі в час війни
• Втрачені спогади: «Gruppo di famiglia in un intero» Лукіно Вісконті
• «Аннетт» Леоса Каракса. Штучний світ, що дихає музикою Sparks