Костянтин Іоненко — важлива постать української джазової сцени, відомий як віртуозний басист, композитор та педагог. Його кар’єра демонструє успішну інтеграцію українського джазу у світовий музичний простір.
Іоненко зарекомендував себе як один із найбільш затребуваних сесійних музикантів країни, беручи активну участь у джазових проєктах, студійних сесіях, виступаючи сайдменом у популярних артистів та в TV-шоу. Він має і міжнародний досвід — гастролі в Європі та США, зокрема співпраця із «Bill Barron Quintet».
З 2009 року Костянтин ділиться своїм практичним досвідом, викладаючи гру на бас-гітарі та основи імпровізації в Київській муніципальний академії музики імені Глієра. Як композитор він здобув міжнародне визнання завдяки альбомам «Deep Immersion», «Flow» (2014), а також «Noema» (2015), що отримали високу оцінку світової джазової критики, зокрема у виданнях «All About Jazz» та «New York Jazz Record».
Підхід Костянтина до музики побудований на спостереженні й досвіді. Він не шукає у джазі пафосу чи «великої ідеї» — радше природності звучання, чесності у взаємодії з інструментом і людьми. Для нього навчання не теорія, а спільна практика, де студент і викладач ростуть разом, граючи. Такий спосіб мислення формує і середовище навколо: український джаз поступово стає простором реальної роботи, обміну, професійного рівня, а не лише ентузіазму.
Ви починали свій шлях як кларнетист. Як відбувся перехід від дерев’яного духового інструмента до контрабасу і джазу? Це був свідомий вибір напрямку, чи радше випадковість, що визначила ваш подальший музичний шлях?
Як зазвичай виявляється, коли люди починають займатися музикою ще в дитинстві, це пов’язано з якимись абсолютно випадковими речами: або сподобався інструмент, або хтось із друзів грав на такому ж. І так сталося, що кларнет був просто вибором дитинства, бо друг займався.
Потім, уже в міру зростання, приходить усвідомлення того, якої музики більше прагнеш. Коли знайомишся з абсолютно різними жанрами і течіями, з’являється якийсь внутрішній поштовх до чогось більшого. Закінчивши школу і вступивши до музичного училища, десь на екваторі між другим і третім курсом, я зрозумів, що мені вже не так цікаво цим усім займатися. Я чув естрадний оркестр і це мені було набагато ближче. У мене вже тоді була своя група, в якій я грав на гітарі, трішечки пробував на бас-гітарі. Ми грали різноманітний арт-рок і експериментували. Тож у мене був потяг до інших жанрів та інших музичних інструментів.
Чи був цей вибір інструмента продиктований виключно творчими амбіціями, чи ви вже тоді розуміли, що це відкриє більше можливостей для професійної зайнятості, на відміну від академічних духових?
Зі зміною інструмента мені пощастило знайти певну зайнятість у роботі. З кларнетом це було би складно. Багато моїх колег по училищу, які були дуже яскравими і набагато кращими за мене виконавцями, або викладають у дитячих музичних школах, або займають посади в якихось оркестрах. Варіантів не так багато. З джазом їх набагато більше.
Ви обрали джаз у Харкові наприкінці 1990-х. Наскільки це місто було готове до джазової інфраструктури, і чи реально було реалізувати ці навички, враховуючи, що джаз тоді не був мейнстримом?
Харків був одним із небагатьох міст України, де джазова кафедра була і в училищі, і в консерваторії. Наприклад, коли я вступав у консерваторію, у Києві взагалі не було вищої джазової освіти. Зате була в консерваторії у Донецьку.
У Харкові були шляхи до реалізації таких планів. По-перше, вища естрадна освіта, а по-друге, певні локації — клуби, будинки культури, які проводили концерти. Наприкінці 90-х було дуже багато груп, багато музикантів, а також ресторацій, які запроваджували джаз. Я пам’ятаю, ми грали різноманітними джазовими складами (квінтет, квартет, тріо) на презентаціях, у клубах, у кав’ярнях тощо.
Враховуючи історичний розвиток, чи можна стверджувати, що в Україні вже сформувалася власна джазова школа? Якщо так, то який заклад чи місто ви вважаєте її географічним серцем?
Звісно, існує таке поняття, і я вважаю, що в нас така школа є. Це інститут імені Глієра. Я думаю, що це центральна ланка ланцюга українського джазу. Причин кілька. По-перше, там найбільша кількість хороших педагогів — відносно молодих, які мають постійну виконавську практику. По-друге, сюди з’їжджаються музиканти з різних регіонів і великих міст: Харків, Дніпро, Херсон, Одеса, Миколаїв, Донецьк. Навіть якщо вони не навчалися тут, то співпрацювали з глієрівцями чи з педагогами у спільних проєктах.
Варто відзначити, що були дуже класні школи в Харкові, Донецьку та в Кривому Розі в училищі. Ці три міста постачали багато хороших музикантів, принаймні раніше. Але зараз вони концентруються передусім у Києві — тут більше можливостей, більше проєктів, як у сфері поп-індустрії та шоу-бізнесу, так і в сфері джазової музики.
Як змінилася джазова освіта в інституті Глієра від того моменту, коли ви почали викладати у 2009 році? Які ключові переваги має нинішній підхід до навчання, особливо порівняно з тенденціями минулого?
Я вважаю, що за останні декілька років рівень освіти підвищився кратно. По-перше, через залучення багатьох молодих фахівців (я вже згадував про це раніше). Це музиканти, які постійно перебувають у течії живого джазу. Вони можуть пояснити і показати що і як — не в теорії, а на практиці. Це головна перевага.
Раніше практикувалися такі собі «совкові» підходи: викладачі просто розповідали, давали вказівки, але нічого не показували самі. Вони не завжди були залучені до живої практики, тож їхні сухі ідеї не завжди доходили до адресата.
Тепер парадигма змінилась: викладачі самі грають, їх можна почути. Люди постійно живуть із цією музикою, а не просто викладають час від часу.
По-друге, з’явилося значно більше можливостей відвідувати різноманітні майстеркласи, долучатися до кемпінгів, стипендій — як за кордоном, так і в нас. Лейбл «Who Able», створений фанатами сучасного джазу в Києві, постійно привозив артистів, реалізовуючи такі проєкти. Ну і у вільному доступі з’явилося багато нової інформації, літератури, відео. Якщо це порівняти з роками, коли я навчався, то різниця неймовірна.
Така зміна в педагогіці — це подолання академічної стагнації, спричиненої ізоляцією постсовєтського простору. Нове покоління викладачів впровадило модель наставника-практика, яка відкриває студентам двері до реальної індустрії.
Досі, на жаль, ми відчуваємо наслідки «постсовка» у певних суміжних сферах, наприклад, у наших військових оркестрах, де керівники та музика є «м’яко кажучи, не дуже цікавими, не дуже натхненними» через довгі десятиліття совєтського строю. Це різко контрастує з культурою джазової музики, наприклад, у США, де джазові військові оркестри були якісними ще з часів Другої світової війни.
Ви наголошували на важливості практиків. Наскільки корисною для джазиста є академічна база, отримана в училищі — з його рамками? Чи можуть ці класичні знання, навпаки, стримувати імпровізаційний розвиток?
Це дуже гарне питання, мені складно відповісти на нього однозначно. Я не знаю, як би склалася моя доля і виконавська практика, якби я, припустімо, відразу пішов на бас-гітару, а не на кларнет.
Загальне розуміння музики, вивчення творів, аналіз класичної гармонії, усвідомлення музики як філософії буття, звісно, допомагають. Але саме кларнет у моєму випадку? Я не думаю, що він мені допоміг. Хіба що з диханням, якщо пірнатиму з маскою. Однак прямого зв’язку з бас-гітарою і джазовою музикою я не знаходжу.
Вплив академічної бази залежить від специфіки інструмента. Наприклад, я вважаю, що для джазових піаністів поліфонія — ледь не найважливіше. Класична база — це прекрасне підґрунтя для поліфонічного мислення, і це незамінна штука навіть для традиційного свінгу. У моєму ж випадку, було б набагато краще, якби я навчався на класичному контрабасі або віолончелі. Це б допомогло з постановкою рук, смичка, з інтонуванням.
В якому віці, на вашу думку, оптимально починати джазову освіту? Чи варто інтегрувати її в музичні школи, як це відбувається в деяких країнах, чи це музика, до якої краще приходити у свідомому віці?
Складно сказати, все дуже індивідуально. Хтось приходить у зрілому віці, а хтось обирає цей шлях із дитинства. Щодо освіти за кордоном, я не експерт, але знаю, що, наприклад, у Греції в школах чи коледжах є оркестри, у яких діти навчаються грати, взаємодіяти в музичному колективі. Це дає перший поштовх, розуміння ансамблевості — а це дуже важливо. Мені здається, така практика набагато краща, ніж уроки музики у нас у загальноосвітніх школах, де цей предмет існує для галочки — нікому не цікавий і викладається зазвичай не дуже добре.
Ви відомі і як виконавець, і як композитор. Який підхід домінує у вашій творчості: ви мислите класичними композиційними шаблонами чи створюєте гнучкий каркас для імпровізації, як джазовий практик?
У мене немає системного підходу до композиції. Можливо, через брак якогось розуміння класичних шаблонів, які я мав би знати краще. Я просто оперую тим, що мені подобається. У мене немає кліше, я абсолютно по-різному можу робити твори, відштовхуючись від різних відчуттів та настроїв. Це просто питання смаку: чи подобається мені атмосфера, яку я відчуваю, чи ні.
Якщо ви питаєте про шлях написання, то він різний. Це може бути риф на контрабасі, від якого я відштовхуюсь у мелодії та гармонії. Може бути гармонія, яку я десь відчув, а з неї вже з’являється розуміння мелодичної лінії. Може бути якась ритмічна фігура. Головне для мене — саме відчуття і уява, як це має звучати. Я намагаюся передати атмосферу. Іноді цей шлях швидкий, іноді дуже довгий. У мене є композиції, які по 10 років лежать недописані.
Як ви опишете жанр своєї музики, якщо це не традиційний джаз? Чи робить ця специфіка її складною для виконання іншими музичними колективами?
Вона індивідуальна, специфічна, адже це зовсім не традиційний джаз, скажімо так. Те, що музика імпровізаційна… вона імпровізаційна настільки, наскільки має бути. Є все одно внутрішній кістяк: форма, гармонія, мелодія, ритм. Це імпровізація на якійсь основі. Такій музиці ще далеко до авангарду, це просто сучасна імпровізаційна музика, яка має таке ж підґрунтя, як і традиційний джаз, але певною мірою складніша.
Чи часто академічні композитори, які експериментують із джазовими елементами, досягають успіху? З погляду джазового музиканта, як часто ці композиції звучать органічно і якісно?
Складно сказати, бо, знову ж таки: що ми вважаємо джазом? Це може бути такий типу «а-ля свінговий» традиційний прийом, який зазвичай звучить погано. Але може бути й по-іншому. Наприклад, гармонія на кшталт такої, як у Дебюссі.
Усе пов’язано. Багато джазменів слухали класичну музику, і навпаки — класичні музиканти надихаються джазом. У музиці сучасних композиторів часто трапляються акорди на кшталт джазових.
Можливо, це не елементи джазу в класиці, а навпаки — елементи сучасної класичної музики в джазі.
От, до прикладу, візьмемо піаністів, таких як Джейсон Моран, Мет Мітчелл чи Джон Ескрід — слухаєш їх і чуєш наче модерну класичну музику — щось від Мійо, щось від Берга, щось від Мессіана, щось від Дебюссі. Це не традиційний джаз, а сучасна імпровізаційна музика, яка багато в чому спирається саме на класичну.
Наскільки сучасний авторський джаз пристосований до великих, консервативних майданчиків, як-от філармонії? Де проходить межа між комерційним і художнім виконанням?
Джаз — це дуже широке поняття. У філармонії зазвичай джаз — це якийсь оркестр, що грає якісь аранжування, якісь блюзи, якісь чачі — це от філармонійний джаз.
Джаз може бути будь-який і звучати будь-де — від якихось андеграундних клубів до дахів чи торговельних центрів. Але він різний відповідно до локації. На великих майданчиках ви навряд чи послухаєте якийсь сучасний авторський джаз. Для великих локацій, де продаються квитки, скоріш за все, буде більш зрозумілий формат. Організатори не продадуть 500 чи 1000 квитків, якщо це буде незрозумілий артист із наполовину авангардним авторським джазом.
Тому у таких випадках часто навіть не вказують, хто грає, або вказують маленькими літерами. Бо головне — це подія: «Джаз при свічках», «Світові хіти джазу», «Вічна класика». Продають не артиста, а подію, просто товар, коштовну річ, загорнуту у назву. Винятком можуть бути деякі фестивалі, де музиканти виконували свою авторську музику.
Чи є у комерційного джазу просвітницька місія? Чи може такий «джаз при свічках» стати першим кроком для глядача до більш глибоких авторських галузей джазу, чи він зазвичай зупиняється на зрозумілому форматі?
Ні, може, звісно. Це питання індивідуального смаку та особистості кожної людини, всі ж різні. Хтось приходить свідомо, йому цікаво. Хтось інший, умовно офісний клерк, хоче вигуляти свою родину, випити келих вина, послухати зрозумілу музику — і це також непогано.
Все ж, такі люди теж дають поштовх індустрії, поштовх економіці, особливо в такі важкі часи. Вони дають змогу працювати музикантам та агенціям. А хтось після такого концерту може дійсно зацікавитись і відвідати андеграундний концерт. Я впевнений, що людина, яка вперше прийшла на концерт «для людей», потім може зацікавитись взагалі джазовою музикою і стежити за клубами та подіями.
Хотів би торкнутися теми національної ідентичності. На жаль, часто джазові виконавці використовують найпопулярніші народні мелодії. Наскільки це поверхнево, і чи існує шлях до якісної, неклішованої інтеграції українського фольклору в джаз?
Я з вами цілком погоджуюсь. У нас останніми роками взагалі, я сказав би, зловживають цим.
З’являється ідея: «Давайте щось зробимо». — «Давайте зробимо українську пісню з джазовою обробкою». — «Яку?» — «Та яку-небудь, там “Чий то кінь стоїть” або “Верше, верше”» . Це поверхнево і нецікаво. Таких прикладів можна знайти безліч, і вони дійсно загалом не дуже якісні. Свого часу була навіть така програма в інституті Глієра, що вокалісти мали зробити одну українську пісню в аранжуванні. Але є сотні пісень — невідомих і цікавих, які не використовуються, а натомість використовується безперервно те саме. Запорука справжньої інтеграції фольклору, яка сформує унікальну українську джазову мову — дослідження архівних матеріалів, що вимагає свідомого культурного пошуку та художньої сміливості, а не використання найпростіших кліше.
Читайте також:
- Джаз і класика: точки перетину
- Gondwana Records: новий мінімалізм, або як джаз продовжує свою трансформацію крізь часопростір
- Зірка європейського джазу Кетрін Віндфелд слухає українську класичну музику