«Це був кайф…», або шлях Алли Загайкевич у фольклор Авторка: Надія Ханіс

Український фольклорний простір є неодмінною частиною життя і творчості Алли Загайкевич. Перед тим, як перейти до розмови щодо прояву фольклору у композиціях авторки («Nord/Ouest», «Disturbance Fields», «To Escape. To Breathe. To Keep Silence» та інших), ми поспілкувались з нею про початок шляху та знайомство із музичною традиційною культурою. Це перша частина інтерв’ю.

Олександр Мархель, Віталій Протасов, Світлана Копил, Євген Єфремов, Петро Товстуха, Алла Загайкевич

Алла Загайкевич: Це відбулось в училищі на лекціях з української народної творчості і тоді фольклор мені зовсім не «зайшов». Ми проходили цей предмет близько семестру. Я тоді взагалі не розуміла, яким чином якісь недолугі записи, старечі голоси, така нежива атмосфера могли зацікавити студентів. В основному враження були пов’язані з педагогом. Хоч він і ставив нам автентичні записи, та ніякого відгуку в мені вони не викликали. Я потім намагалась згадати, з яких регіонів вони походили — та все марно. Для мене тоді музичною культурою була культивована історія, нерозривно пов’язана з європейською спадщиною. І яким чином дотикається до неї ось це низьке, що воно робить у сучасній культурі — для мене не було зрозумілим. Абсолютно «не зайшло».

А «зайшло» вже в першій експедиції?

Спершу на заняттях фольклору в Києві, а тоді і в перших експедиціях, звичайно. В консерваторії вже були зовсім інші люди, зовсім інший підхід і я побачила, що ця культура по-справжньому жива. Євген Васильович Єфремов запропонував поїхати в експедицію у Поліський район (села Новий Мир, Вільшанка). Саме під час неї я зрозуміла, що таке фольклор. Повертатися не хотілося. Я й досі пам’ятаю відчуття: ми в’їжджаємо в Київ і я взагалі не розумію: як можна було сюди повертатися, що я буду зараз тут робити? Тоді я зрозуміла — оте було справжнє (село), а оце невідомо шо (місто). Відразу захотілося співати фольклор. Я намагалася видобувати вдома народний голос і паралельно брала уроки класичного вокалу. Мені тоді вчителька по фортепіано, Мєднікова Зоя Семенівна, сказала: «Ти композитор, маєш знати, що таке вокал», і порадила викладача, вокаліста з оперного театру. Якось я розспівувалась, пробувала і вийшло. Прийшла до Євгена Васильовича і сказала про те, що вже навчилась співати. Попросилась до «Древа». Далі зі мною займались Олена Шевчук і Валя Пономаренко. Мені страшенно подобався цей голос і відчуття, що я можу ним керувати. На той час це був перший курс консерваторії.

Хто викладав вам фольклор?

Олена Іванівна Мурзіна, але ансамбль був у Євгена Васильовича з тим курсом, на якому вчились Ірина Клименко, Галина Овчаренко і Ніна Керімова. Ми з ними жили в гуртожитку і могли постійно співати.

І саме з ними ви побували у першій експедиції?

Ні. Спершу була маленька, дуже локальна експедиція в середині першого курсу з Євгеном Васильовичем, на два чи на три дні. Була я і ще одна студентка — Люда Юріна (композиторка, педагогиня, співзасновниця Ukrainian Contemporary Music Festival, США — Н. Х.). А от влітку я вже побувала на великій, байдарковій експедиції по Ворсклі (Полтавська область — Н. Х.), тоді були вже всі — Євген Васильович, Ірина Віталіївна, Віктор Григорович Москаленко. Ця експедиція тривала більше ніж два тижні, повернулись на початку вересня і вийшло так, що ночували в консерваторії (адже дуже пізно приїхали і транспорт вже не ходив).

Які жанри вам найбільше запам’ятались в цих перших експедиціях?

Веснянки, напевно. З Чорнобильського Полісся одразу запам’ятала проводи русалок та інструментальну музику, яку ще тоді активно записував Євген Васильович. А от в Полтавській області найбільше запам’ятались не жанри, а тембри, манери співу, ось ці гетерофонні фактури, резонанси і дзвін голосу. Ось це був кайф і якийсь своєрідний наркотик! — я постійно засинала. Збоку виглядало, наче я сплю, але я все чула і пам’ятала. Ясна річ, я сиділа й писала тексти, але немов під гіпнозом. Такого злиття й ідеального тембрового наповнення у власних творах дуже важко досягнути, це акустична хвиля, яка тебе тримає.

І одразу після приїзду все пробували на голос з ансамблем?

Так, і в колективні, і вдома. В той час вже формувався перший вокальний гурт в Україні, що почав співати автентичний фольклор з власних експедиційних записів, без змін і корекцій. «Древо» поклало моду на виконавство народної музики і переймання сільської традиції з різних українських етнорегіонів (зокрема, Західного, Центрального та Східного Полісся, Лівобережної та Правобережної Наддніпрянщини). Саме на розкішну манеру співу цього гурту орієнтуються всі етноспіваки та етноспівачки кожного нового покоління традиційної спільноти і не тільки. Назву, здається, вигадала саме Іра Клименко вслід за піснею, яку часто тоді співали, з Крячківки (Полтавська обл. — Н. Х.) — «Ой у полі древо».

Який з почутих і побачених регіонів захопив вас найбільше тоді?

Після літа 86-го року, десь у листопаді була експедиція з Іриною Клименко, перша у Зарічненський район (Рівненська обл. — Н. Х.). В перший же вечір (навіть ніч) ми познайомились з легендарною Домінікою Чекун. Оскільки я з Рівного, ми з Ірою ночували в мене вдома, а потім сіли й приїхали пізно на Зарічне. Якось по карті йшли пішки 5 км від Зарічного до с. Старі Коні. Ми не знали, що в той час з якоїсь близької в’язниці втекли злочинці. І от ми так спокійно гуляли собі по нічній битій дорозі, через ліс. В якийсь момент нас підібрала фура і водій розказав всі ці новини — «Дівчата, в нас тут таке! Злочинці втікли! Ви шо, ви не боїтесь?». Ну, ми якось не боялися. І от ми в селі і перша хата, в яку ми потрапляємо, це хата де сидять чотири жіночки і одна з них — Даня Никифорівна Чекун. І з цього вечора було зрозуміло, що найбільше враження, яке я отримала за все своє життя — це Рівненщина. Далі пішло розкриття, десь з десяток експедицій на Поліссі з Іриною Клименко. Паралельно була Полтавщина, але найсильніші враження залишились і поновлювались саме на Західному Поліссі.

Алла Загайкевич, Ірина Клименко, Галина Овчаренко, Олена Шевчук, Тетяна Сопілка, Євген Єфремов, Віталій Протасов, Олександр Шпаковський, Роман Єненко, Ганна Коропніченко. Посередині Оксана Тищенко. Збоку — Сергій Ємельяненков.

З 1986 року ви перебували у складі фольклорного ансамблю «Древо». Чи пригадуються вам якісь кумедні, живі історії пов’язані з гуртом та експедиціями? Скільки я знаходжусь у цьому середовищі наших київських фольклористів, стільки я щоразу при зустрічі чую нові старі історії з експедицій. Хочеться іноді взяти це все, зібрати до купи і залишити наступним поколінням, адже ці історії неймовірні й захоплюючі, а головне — вони цілком реальні. Чи є у вас такі улюблені спогади?

В нас суцільні класні, смішні історії. Що вразило… Коли ти йдеш, а навколо темний-темний-темний ліс. Ти блукаєш, не розумієш де ти є і тут, раптом, орієнтиром виступає спів фольклористів на річці. Це в експедиціях по Ворсклі так було — пішов на сеанс, а повертаєшся пізно, нічого не видно і зв’язку ніякого (телефонів же не було).

Ще був такий випадок. Ходили селом, шукаючи респондентів, і тут чуємо — хтось співає. Заходимо в хату, лежить старенька і співає. «Бабусю, а шо це Ви співаєте? — А я оце чекаю, поки ви прийдете». І ти не розумієш, чи вона дійсно знала про це, чи в неї такий гумор.

Дуже часто нас за наркоманів приймали. Ну, студенти, вдягнені ж невідомо як. Для цього в нас були правила вигляду й одягання: без помади, в спідничках, ніяких шортів, ніяких відкритих рук, Голова зав’язана (в хустці — Н. Х.). Пам’ятаю, одна дівчинка обурилась: «В мене ж помада лікувально-гігієнічна! — Ні, витирай свої губи, не можна». Багато всього було, можна довго згадувати. (Детальніше про гурт тут — Н. Х.).

Розкажіть, хто був у «Древі» тоді, коли ви долучились?

Кістяк ансамблю був такий: Олена Шевчук, Євген Єфремов, Валя Пономаренко, Галя Овчаренко, ще були Сергій Каушан, Оля Суржа… Постійно з’являлися люди, серед яких були й не музиканти, які там якось «прибивалися». Пізніше прийшов Петро Товстуха та інші студенти.

Олександр Шпаковський, Сергій Каушан, Галина Овчаренко, Олена Шевчук, Валентина Пономаренко, Євген Єфремов

Як часто ви виступали закордоном і як воно було?

У Польщі часто були і це були не просто виступи, а участь у різноманітних варштатах («warsztat» з польської — «майстерня» — Н. Х.), зокрема в організаціях «Rozdroże» і «Музика Кресов», де ми навчали тамтешніх студентів. Перші варштати були у 1990-му році й з того часу українські фольклористи там завжди у числі запрошених викладачів. Але перші виступи за кордоном були у нас у Бельгії десь в 1988-1989 роках…

Знизу: Сергій Охрімчук, Михайло Хай. Стоять: Тетяна Сопілка, Євген Єфремов, Алла Загайкевич, Петро Товстуха, Оксана Тищенко, Олена Шевчук, Віталій Протасов, Ганна Коропніченко

А можете пригадати свої перші виступи? Як це було?

Багато було. Пам’ятаю, що один із перших виступів був у спілці письменників і ми співали пісень з Київського, Рівненського Полісся. Серед слів однієї пісні були всякі (діалектизми — Н. Х.) «да дєвчонка смієтца» / «да дєвчонка смійотца», щось типу цього. І от посеред виступу встає Іван Малкович: «Як ви смієте? Що це таке? В українській мові є прекрасне слово — дівчина. Маєте вивчити! Що ви нам тут показуєте?». Це був просто треш. Зараз, може, Малкович цього не пам’ятає, а я пам’ятаю… в мене хороша пам’ять на ось таке. Ну от ми поспівали, а потім нам почалось з боку письменників: «що з цим діалектом робити?». В той час багато хто вважав, що діалект ганьбить культуру: «Ви не маєте право це робити! Не піддавайтеся на це! Повинна бути нормальна українська мова. Ви не можете це нормально робити?». Після цього випадку Малкович заспокоївся, більше нічого такого не казав.

Алла Загайкевич, Галина Овчаренко, Роман Єненко, Тетяна Сопілка, Олександр Шпаковський, Ганна Коропніченко

Тобто ви одразу собі поставили за ціль співати точно так само, як це робили традиційні виконавці в селі?

Так, і це нікому не подобалось на початку. В нас ще був конфлікт й з Ніною Матвієнко. В той час Єфремова багато куди кликали, а він завжди брав нас з собою. Він не сприймав себе як керівника, але як звичайного учасника. І от пам’ятаю якесь Міністерство Культури, якесь засідання. Ми прийшли, студенти, повсідалися, а потім заходить гарно вдягнена зірка — Ніна Матвієнко — макіяж такий, ах! А ми студенти в джинсиках, светриках, окулярчиках… Ну таке, дуже все просте, на контрасті. І пані Матвієнко нам каже: «Що це за імітаторство? Це не є справжня культура!».

І про це «імітаторство» далі я вже теж чула від Софії Грици, що це не є розвиток: «Ну вивчаєте — вивчайте, а співать нема чого». Ось, то, в принципі, підтримки такої, щоб хтось сказав: «Дякуємо. Як здорово, що ви за це взялися» не було. Ніхто такого не казав. В принципі, було зрозуміло, що це був такий виклик того часу. Це було одразу видно. І з боку прогресивних поетів того часу, яким ми безумовно довіряли, і з боку учасників музичного процесу, як Ніна Матвієнко (яка сама це співає). Обробки — так, Лисенко — так, Леонтович — так, фольклор традиційний — ні! Це був шок, з однієї сторони, а з іншої — супер! В нас сформувалась позиція, що ми будемо робити тільки це і тільки так.

З того часу я дуже переосмислила роль Лисенка, Леонтовича… Євген Васильович нам показував принципи фактури народної музики і неможливість існування функційної гармонії в ній, адже там зовсім інші закони — інші типи фактурних функцій та інші типи організації всього. Ну зрозуміло, що ми екстраполюємо ці знання і до досвіду Леонтовича, і розуміємо, що він робив з цією музикою. Так він її прикрашав, так аранжував в абсолютно іншій гармонії, в абсолютно іншій культурі. Він дійсно брав отакий шматочок живої гілочки і прирощував її на коріння зовсім іншої культури. Таке «щеплення».

Барток робив щось зовсім інше, а Штокгаузен ще інше. Отак я зацікавилась такими речами — як з фольклором працювали сучасні композитори. Той же Лучано Беріо у «Coro», Штокгаузен у «Stimmung», Кейдж з його експериментами над екзотикою… У 60-ті роки фольклор накладався на естетику хіппі, по суті, на естетику пошуків вільного життя. Дуже цікаво, що цей екзотизм, ці розпущені коси, хустки, відкривали якісь мультикультурні практики. Особливо в Америці, безумовно. В Європі менше, адже там потужне відкриття кордонів відбулось дещо пізніше.

Але вже в 70-ті, 80-ті, 90-ті почалось і тут. Перший місяць в Парижі (під час навчання в IRCAM) я жила в готелі, поки не переїхала в гуртожиток, і в мене за дверима жив представник африканської культури. Я наслухалась стільки класного фольклору! Він весь час співав, не замовкав. Мені здається, що я і зараз повторю те, що він тоді співав. Це було дуже схоже на українську автентику, хоча Африка, Заїр мабуть. Мені пощастило, що на курсі (в київській академії) були композитори хлопці — Петро Товстуха, Микола Ковалінас

Ми й їздили в експедиції разом, і говорили, і у нас виникало спільне бачення місця автентичного фольклору і взагалі цієї ситуації, що він є, воно живе, є люди, які це співають і є ми, які хочемо робити щось нове і в той же час зберегти оцю первісність от саме того відчуття, яке нас тримало. Мене просто вразив цей тембр, ця яскравість, це проростання, відторгнення міського і сільського життя. Потужність цієї культури! Це відчуття мені хотілося передати далі, щоб воно було саме таким, а не обробкою Леонтовича, умовно кажучи…

Читайте також:

Антологія української електроакустичної музики в історії EM-visia від композиторки Алли Загайкевич

Етномузиколог Євген Єфремов про втрату та шляхи збереження українських традицій

У нас все свято: музичний фольклор у виставі «Morituri te salutant»

Про автора

Музикознавиця, етноспівачка, дослідниця музичного фольклору. Постійна учасниця фольклорного колективу «Михайлове Чудо» та співзасновниця гурту «Вільце»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *