Український фольклорний простір є неодмінною частиною життя і творчості Алли Загайкевич. Перед тим, як перейти до розмови щодо прояву фольклору у композиціях авторки («Nord/Ouest», «Disturbance Fields», «To Escape. To Breathe. To Keep Silence» та інших), ми поспілкувались з нею про початок шляху та знайомство із музичною традиційною культурою. Це перша частина інтерв’ю.
![](https://theclaquers.com/wp-content/plugins/lazy-load/images/1x1.trans.gif)
Алла Загайкевич: Це відбулось в училищі на лекціях з української народної творчості і тоді фольклор мені зовсім не «зайшов». Ми проходили цей предмет близько семестру. Я тоді взагалі не розуміла, яким чином якісь недолугі записи, старечі голоси, така нежива атмосфера могли зацікавити студентів. В основному враження були пов’язані з педагогом. Хоч він і ставив нам автентичні записи, та ніякого відгуку в мені вони не викликали. Я потім намагалась згадати, з яких регіонів вони походили — та все марно. Для мене тоді музичною культурою була культивована історія, нерозривно пов’язана з європейською спадщиною. І яким чином дотикається до неї ось це низьке, що воно робить у сучасній культурі — для мене не було зрозумілим. Абсолютно «не зайшло».
А «зайшло» вже в першій експедиції?
Спершу на заняттях фольклору в Києві, а тоді і в перших експедиціях, звичайно. В консерваторії вже були зовсім інші люди, зовсім інший підхід і я побачила, що ця культура по-справжньому жива. Євген Васильович Єфремов запропонував поїхати в експедицію у Поліський район (села Новий Мир, Вільшанка). Саме під час неї я зрозуміла, що таке фольклор. Повертатися не хотілося. Я й досі пам’ятаю відчуття: ми в’їжджаємо в Київ і я взагалі не розумію: як можна було сюди повертатися, що я буду зараз тут робити? Тоді я зрозуміла — оте було справжнє (село), а оце невідомо шо (місто). Відразу захотілося співати фольклор. Я намагалася видобувати вдома народний голос і паралельно брала уроки класичного вокалу. Мені тоді вчителька по фортепіано, Мєднікова Зоя Семенівна, сказала: «Ти композитор, маєш знати, що таке вокал», і порадила викладача, вокаліста з оперного театру. Якось я розспівувалась, пробувала і вийшло. Прийшла до Євгена Васильовича і сказала про те, що вже навчилась співати. Попросилась до «Древа». Далі зі мною займались Олена Шевчук і Валя Пономаренко. Мені страшенно подобався цей голос і відчуття, що я можу ним керувати. На той час це був перший курс консерваторії.
Хто викладав вам фольклор?
Олена Іванівна Мурзіна, але ансамбль був у Євгена Васильовича з тим курсом, на якому вчились Ірина Клименко, Галина Овчаренко і Ніна Керімова. Ми з ними жили в гуртожитку і могли постійно співати.
І саме з ними ви побували у першій експедиції?
Ні. Спершу була маленька, дуже локальна експедиція в середині першого курсу з Євгеном Васильовичем, на два чи на три дні. Була я і ще одна студентка — Люда Юріна (композиторка, педагогиня, співзасновниця Ukrainian Contemporary Music Festival, США — Н. Х.). А от влітку я вже побувала на великій, байдарковій експедиції по Ворсклі (Полтавська область — Н. Х.), тоді були вже всі — Євген Васильович, Ірина Віталіївна, Віктор Григорович Москаленко. Ця експедиція тривала більше ніж два тижні, повернулись на початку вересня і вийшло так, що ночували в консерваторії (адже дуже пізно приїхали і транспорт вже не ходив).
Які жанри вам найбільше запам’ятались в цих перших експедиціях?
Веснянки, напевно. З Чорнобильського Полісся одразу запам’ятала проводи русалок та інструментальну музику, яку ще тоді активно записував Євген Васильович. А от в Полтавській області найбільше запам’ятались не жанри, а тембри, манери співу, ось ці гетерофонні фактури, резонанси і дзвін голосу. Ось це був кайф і якийсь своєрідний наркотик! — я постійно засинала. Збоку виглядало, наче я сплю, але я все чула і пам’ятала. Ясна річ, я сиділа й писала тексти, але немов під гіпнозом. Такого злиття й ідеального тембрового наповнення у власних творах дуже важко досягнути, це акустична хвиля, яка тебе тримає.
І одразу після приїзду все пробували на голос з ансамблем?
Так, і в колективні, і вдома. В той час вже формувався перший вокальний гурт в Україні, що почав співати автентичний фольклор з власних експедиційних записів, без змін і корекцій. «Древо» поклало моду на виконавство народної музики і переймання сільської традиції з різних українських етнорегіонів (зокрема, Західного, Центрального та Східного Полісся, Лівобережної та Правобережної Наддніпрянщини). Саме на розкішну манеру співу цього гурту орієнтуються всі етноспіваки та етноспівачки кожного нового покоління традиційної спільноти і не тільки. Назву, здається, вигадала саме Іра Клименко вслід за піснею, яку часто тоді співали, з Крячківки (Полтавська обл. — Н. Х.) — «Ой у полі древо».
Який з почутих і побачених регіонів захопив вас найбільше тоді?
Після літа 86-го року, десь у листопаді була експедиція з Іриною Клименко, перша у Зарічненський район (Рівненська обл. — Н. Х.). В перший же вечір (навіть ніч) ми познайомились з легендарною Домінікою Чекун. Оскільки я з Рівного, ми з Ірою ночували в мене вдома, а потім сіли й приїхали пізно на Зарічне. Якось по карті йшли пішки 5 км від Зарічного до с. Старі Коні. Ми не знали, що в той час з якоїсь близької в’язниці втекли злочинці. І от ми так спокійно гуляли собі по нічній битій дорозі, через ліс. В якийсь момент нас підібрала фура і водій розказав всі ці новини — «Дівчата, в нас тут таке! Злочинці втікли! Ви шо, ви не боїтесь?». Ну, ми якось не боялися. І от ми в селі і перша хата, в яку ми потрапляємо, це хата де сидять чотири жіночки і одна з них — Даня Никифорівна Чекун. І з цього вечора було зрозуміло, що найбільше враження, яке я отримала за все своє життя — це Рівненщина. Далі пішло розкриття, десь з десяток експедицій на Поліссі з Іриною Клименко. Паралельно була Полтавщина, але найсильніші враження залишились і поновлювались саме на Західному Поліссі.
![](https://theclaquers.com/wp-content/plugins/lazy-load/images/1x1.trans.gif)
З 1986 року ви перебували у складі фольклорного ансамблю «Древо». Чи пригадуються вам якісь кумедні, живі історії пов’язані з гуртом та експедиціями? Скільки я знаходжусь у цьому середовищі наших київських фольклористів, стільки я щоразу при зустрічі чую нові старі історії з експедицій. Хочеться іноді взяти це все, зібрати до купи і залишити наступним поколінням, адже ці історії неймовірні й захоплюючі, а головне — вони цілком реальні. Чи є у вас такі улюблені спогади?
В нас суцільні класні, смішні історії. Що вразило… Коли ти йдеш, а навколо темний-темний-темний ліс. Ти блукаєш, не розумієш де ти є і тут, раптом, орієнтиром виступає спів фольклористів на річці. Це в експедиціях по Ворсклі так було — пішов на сеанс, а повертаєшся пізно, нічого не видно і зв’язку ніякого (телефонів же не було).
Ще був такий випадок. Ходили селом, шукаючи респондентів, і тут чуємо — хтось співає. Заходимо в хату, лежить старенька і співає. «Бабусю, а шо це Ви співаєте? — А я оце чекаю, поки ви прийдете». І ти не розумієш, чи вона дійсно знала про це, чи в неї такий гумор.
Дуже часто нас за наркоманів приймали. Ну, студенти, вдягнені ж невідомо як. Для цього в нас були правила вигляду й одягання: без помади, в спідничках, ніяких шортів, ніяких відкритих рук, Голова зав’язана (в хустці — Н. Х.). Пам’ятаю, одна дівчинка обурилась: «В мене ж помада лікувально-гігієнічна! — Ні, витирай свої губи, не можна». Багато всього було, можна довго згадувати. (Детальніше про гурт тут — Н. Х.).
Розкажіть, хто був у «Древі» тоді, коли ви долучились?
Кістяк ансамблю був такий: Олена Шевчук, Євген Єфремов, Валя Пономаренко, Галя Овчаренко, ще були Сергій Каушан, Оля Суржа… Постійно з’являлися люди, серед яких були й не музиканти, які там якось «прибивалися». Пізніше прийшов Петро Товстуха та інші студенти.
![](https://theclaquers.com/wp-content/plugins/lazy-load/images/1x1.trans.gif)
Як часто ви виступали закордоном і як воно було?
У Польщі часто були і це були не просто виступи, а участь у різноманітних варштатах («warsztat» з польської — «майстерня» — Н. Х.), зокрема в організаціях «Rozdroże» і «Музика Кресов», де ми навчали тамтешніх студентів. Перші варштати були у 1990-му році й з того часу українські фольклористи там завжди у числі запрошених викладачів. Але перші виступи за кордоном були у нас у Бельгії десь в 1988-1989 роках…
![](https://theclaquers.com/wp-content/plugins/lazy-load/images/1x1.trans.gif)
А можете пригадати свої перші виступи? Як це було?
Багато було. Пам’ятаю, що один із перших виступів був у спілці письменників і ми співали пісень з Київського, Рівненського Полісся. Серед слів однієї пісні були всякі (діалектизми — Н. Х.) «да дєвчонка смієтца» / «да дєвчонка смійотца», щось типу цього. І от посеред виступу встає Іван Малкович: «Як ви смієте? Що це таке? В українській мові є прекрасне слово — дівчина. Маєте вивчити! Що ви нам тут показуєте?». Це був просто треш. Зараз, може, Малкович цього не пам’ятає, а я пам’ятаю… в мене хороша пам’ять на ось таке. Ну от ми поспівали, а потім нам почалось з боку письменників: «що з цим діалектом робити?». В той час багато хто вважав, що діалект ганьбить культуру: «Ви не маєте право це робити! Не піддавайтеся на це! Повинна бути нормальна українська мова. Ви не можете це нормально робити?». Після цього випадку Малкович заспокоївся, більше нічого такого не казав.
![](https://theclaquers.com/wp-content/plugins/lazy-load/images/1x1.trans.gif)
Тобто ви одразу собі поставили за ціль співати точно так само, як це робили традиційні виконавці в селі?
Так, і це нікому не подобалось на початку. В нас ще був конфлікт й з Ніною Матвієнко. В той час Єфремова багато куди кликали, а він завжди брав нас з собою. Він не сприймав себе як керівника, але як звичайного учасника. І от пам’ятаю якесь Міністерство Культури, якесь засідання. Ми прийшли, студенти, повсідалися, а потім заходить гарно вдягнена зірка — Ніна Матвієнко — макіяж такий, ах! А ми студенти в джинсиках, светриках, окулярчиках… Ну таке, дуже все просте, на контрасті. І пані Матвієнко нам каже: «Що це за імітаторство? Це не є справжня культура!».
І про це «імітаторство» далі я вже теж чула від Софії Грици, що це не є розвиток: «Ну вивчаєте — вивчайте, а співать нема чого». Ось, то, в принципі, підтримки такої, щоб хтось сказав: «Дякуємо. Як здорово, що ви за це взялися» не було. Ніхто такого не казав. В принципі, було зрозуміло, що це був такий виклик того часу. Це було одразу видно. І з боку прогресивних поетів того часу, яким ми безумовно довіряли, і з боку учасників музичного процесу, як Ніна Матвієнко (яка сама це співає). Обробки — так, Лисенко — так, Леонтович — так, фольклор традиційний — ні! Це був шок, з однієї сторони, а з іншої — супер! В нас сформувалась позиція, що ми будемо робити тільки це і тільки так.
З того часу я дуже переосмислила роль Лисенка, Леонтовича… Євген Васильович нам показував принципи фактури народної музики і неможливість існування функційної гармонії в ній, адже там зовсім інші закони — інші типи фактурних функцій та інші типи організації всього. Ну зрозуміло, що ми екстраполюємо ці знання і до досвіду Леонтовича, і розуміємо, що він робив з цією музикою. Так він її прикрашав, так аранжував в абсолютно іншій гармонії, в абсолютно іншій культурі. Він дійсно брав отакий шматочок живої гілочки і прирощував її на коріння зовсім іншої культури. Таке «щеплення».
Барток робив щось зовсім інше, а Штокгаузен ще інше. Отак я зацікавилась такими речами — як з фольклором працювали сучасні композитори. Той же Лучано Беріо у «Coro», Штокгаузен у «Stimmung», Кейдж з його експериментами над екзотикою… У 60-ті роки фольклор накладався на естетику хіппі, по суті, на естетику пошуків вільного життя. Дуже цікаво, що цей екзотизм, ці розпущені коси, хустки, відкривали якісь мультикультурні практики. Особливо в Америці, безумовно. В Європі менше, адже там потужне відкриття кордонів відбулось дещо пізніше.
Але вже в 70-ті, 80-ті, 90-ті почалось і тут. Перший місяць в Парижі (під час навчання в IRCAM) я жила в готелі, поки не переїхала в гуртожиток, і в мене за дверима жив представник африканської культури. Я наслухалась стільки класного фольклору! Він весь час співав, не замовкав. Мені здається, що я і зараз повторю те, що він тоді співав. Це було дуже схоже на українську автентику, хоча Африка, Заїр мабуть. Мені пощастило, що на курсі (в київській академії) були композитори хлопці — Петро Товстуха, Микола Ковалінас…
Ми й їздили в експедиції разом, і говорили, і у нас виникало спільне бачення місця автентичного фольклору і взагалі цієї ситуації, що він є, воно живе, є люди, які це співають і є ми, які хочемо робити щось нове і в той же час зберегти оцю первісність от саме того відчуття, яке нас тримало. Мене просто вразив цей тембр, ця яскравість, це проростання, відторгнення міського і сільського життя. Потужність цієї культури! Це відчуття мені хотілося передати далі, щоб воно було саме таким, а не обробкою Леонтовича, умовно кажучи…
Читайте також:
• Антологія української електроакустичної музики в історії EM-visia від композиторки Алли Загайкевич
• Етномузиколог Євген Єфремов про втрату та шляхи збереження українських традицій
• У нас все свято: музичний фольклор у виставі «Morituri te salutant»