«Усі ми колись літатимемо на інші планети і не кожен зможе взяти з собою улюблені книжки», — розповідає пророцтво головного Абабагаламага України. І раз за разом ми повертатимемось на квітучі пагорби дитинства, неспроможні навіки вхопити з собою найсокровенніше звідти, але. У найтоншій поетичній збірці Івана Малковича «Яксунині береги» можна «пробути до світання» і незчутись, як високо-високо — струнні! або гримотить оркестр… Або живий Леонтович.
Вірші із нового видання народились під час весняного карантину. Лунко і радісно у веселому натовпі 5-ї авеню, де беруть автограф у автора Carol of the Bells, гучно і трагічно у коридорі Івано-Франківського музучилища під час Шостої симфонії Чайковського — злотоцінний оберемок суничних свіжих та гірських далеких спогадів дарує Іван Малкович. Про свою музичну освіту, про «віру в колядку» та високу полицю української музики розповідає він сам — Шевченківський лауреат, скрипаль, поет, засновник і власник видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
мабуть так ніколи й не матим[емо]
багатшого дарунка
В одному з інтерв’ю про навчання в музучилищі Ви сказали таке: «В мені була внутрішня боротьба: потрібно вчитися грі на скрипці, а я хотів писати». Розкажіть більше про цей період. Музучилище — це особливе місце дорослішання, а зараз, мабуть, предмет спогадів.
Музучилище — це таке моє своєрідне чистилище. Чому внутрішня боротьба? Наприклад, я бачив, що тут є талановитіші за мене музиканти — вони краще, віртуозніше грають. І розумів, що десятимільйонний раз граючи «Партиту» Баха, я нічого особливо нового, мабуть, не зможу внести в це виконання. Звідси внутрішнє невдоволення. Однак училище подарувало мені незрівнянні скарби — змогу по-справжньому заглибитися в пізнання світової музики. Там мені пощастило на викладачів, — зокрема, тих, кому в новій поетичній збірці присвячую вірш «Катарсиси» — Олега Герету і Олександру Турянську.
Олександра Мар’янівна Турянська померла зовсім нещодавно. Вона була наскрізь українська людина, з якою ми їздили в фольклорні експедиції. Викладала нам зарубіжну музику. Якраз сьогодні, на МелАні (розмова відбулась 13 січня — Д. С.) , доречно буде згадати нашу з нею студентську фольклорну експедицію, коли ми поїхали в Печеніжин, на батьківщину Довбуша: ось там я бачив одну з найкращих «меланок». Ніде потім не зустрічав таких костюмів: у тих переодягнених вояків були пишні австрійські шоломи, що виблискували, наче сріблясте золото. Я, до речі, й досі щороку ходжу в «меланку» 13 січня. У Києві в нас чудові сусіди (зокрема Богдан Бенюк — перший сусід через хвірточку), то ми собі дуже непогано колядуємо і щедруємо.
Училище розширило, поглибило моє сприйняття музики… Уже в Київському університеті Шевченка моя дипломна робота була пов’язана з порівнянням пісень, які 100 років тому записав Франко, зокрема і в Березові (на Батьківщині Івана Малковича — Д. С.). Мене цікавили і тексти, і музика, — тут стали в пригоді можливості читати ноти і порівнювати їх.
Олег Петрович Герета — мій улюблений викладач, завідувач класу альтистів, але я в нього навчався як скрипаль. Він був чудовий, тонкий музикант і викладач. Дуже безпосередній і вимогливий, міг нагримати — і відійти за 5–10 хвилин. Я так само маю легкий характер, не можу довго тримати зла. Іноді, коли я грав щось не так, Олег Петрович погрожував: «Я тебе зараз уб’ю!», і я мусив захищатися пультом чи кріслом, але це власне були такі театралізовані вставки, бо Олег Петрович ставився до мене дуже приязно, підтримував мої поетичні писання.
А десь через 30 років потому, ще коли був живий кардинал Любомир Гузар, мене як поета запросили до великого мистецького проєкту для збору коштів на Греко-католицький собор у Києві. Були великі концерти класичної музики і поезії у п’яти містах, зокрема і в Національній опері. Участь брали зіркові українські музиканти. Пам’ятаю, що з Відня спеціально приїхала Вікторія Лук’янець. Серед учасників був і франківський оркестр Harmonia Nobile на чолі з музичним керівником Олегом Петровичем Ґеретою. Це мені дуже пам’ятне: я виступав на одній сцені зі своїм викладачем — і кожен у своїй іпостасі: він — керівник оркестру, а я як поет.
Пам’ятаю, до речі, муки Олександра Козаренка, який тоді виконував Перший концерт Баха для фортеп’яно з оркестром — на жахливих інструментах в залах обласних філармоній. Його вкривав пекучий піт сорому, адже то було ще те звучання, деякі клавіші іноді просто не відгукувалися. Я потім десь навіть привселюдно обурювався (то була епоха Януковича): «Яка ганьба, що в Україні, в областях, немає нормального рояля, не можна навіть настроїти його! Якщо в нас в Україні навіть у філармоніях такий фальшивий звук, то як Україна загалом може звучати?»
Гірко усвідомлювати, що майже за 30 років Незалежності в Україні не побудовано жодного сучасного концертного залу. А тим часом наш одвічний північний ворог одною рукою вбиває тисячі українців і людей в інших країнах, а другою — улещує світ своєю культурою. За кілька останніх років вони відбудували і збудували кілька унікальних багатомільярдних мультижанрових концертних залів, і в одному з них рік тому презентували, перепрошую, народну драму «Рождєственскій вертеп», де, здається, явно переплутано народи, адже московити — єдиний «слов’янський» народ, який не має своїх колядок. Тож вони вже й наш вертеп приписують собі (не виключено, що йдеться про той ще раніше спаплюжений ними вертеп Дмитра Туптала, якого вони називають Дмітрієм Ростовскім, але це лише мої здогади.) Бачите, московити на найсуперсучаснішій своїй сцені ставлять вертеп, тим часом як на наших сценах нічого подібного нема, бо — «какая разніца»? Пригадуєте, в Миколи Леонтовича є ще одна геніальна обробка з прекрасно-пронизливими словами, які характеризують наш час:
Діду мій, дударику, ти ж було селом ідеш,
ти ж було в дуду граєш.
Тепер тебе немає, твоя дуда гуляє.
Лиш пищики зосталися — казна-кому досталися…
Але, повертаючись до музучилища, похвалюся вам, що років з 15 тому отримав найбільший комплімент як музикант. У Франківську, на одному приватному святкуванні, до мене підійшла колишня викладачка музучилища, вже старенька, і сказала: «Ви знаєте, я пам’ятаю, як ви грали “Вокаліз” Рахманінова. Тепер, коли я чую цей “Вокаліз”, то завжди уявляю вас, бо так, як грали ви, ніхто не грав». Боже, думав я, чи це мені сниться? Невже мене хтось пам’ятає як музиканта?! Це був один з найпам’ятніших у моєму житті моментів. На державному екзамені я виконував «Вокаліз» як один з трьох чи чотирьох творів програми. А в мене була дуже смішна неконтрольована міміка, — я ж не бачив себе збоку, але всі розчулювались, коли бачили, як я грав. Кантилені речі в мене виходили найкраще, бо я не дуже любив займатися, тому з технічнішими речами було складніше. До речі, я всіх здивував, коли держіспит зі спеціальності склав на п’ятірку. Однак це, мабуть, великою мірою сталося тому, що голова державної комісії, який приїхав з Києва, не був скрипалем… Тепер я граю два рази на рік на абабагаламазьких презентаціях.
Скрипка зовсім відпливла від мене, нею потрібно займатися, щоб потрапляти в ноти. Але отой комплімент — одне з найкращих «виправдань», чому я навчався в музичному училищі.
Чи залишилися у вас відчуття тієї атмосфери? Як вплинула музика на вас тоді? У «Катарсисах» виникає відчуття, ніби від музики читачеві нікуди подітися, вона викликає поклоніння, вона така гучна, і я вже уявляю собі рідне музучилище, коридор другого поверху, кабінет фонотеки, і якусь самотність музиканта наодинці з її Величністю…
Справді, цей випадок я описав майже до точності. І той коридор, але тепер вже, мабуть, там інші двері… У розповіді про Шосту симфонію Турянська одразу ілюструвала її прикладами. Мене пройняло це наскрізь. Музика просто накрила мене всього, це було схоже радше на психологічний зрив. Олександра Мар’янівна зуміла розповісти про тему симфонії це дуже точно і трепетно, ілюструючи розповідь музикою з платівки. Дівчата сиділи в аудиторії — їм нічого. А мене просто трясло, я підняв руку і вибіг, не міг і слова мовити, бо відчував, що зараз голосно розридаюся й осоромлюся перед дівчатами.
Такий парадокс — 17 дівчат у групі і один хлопець…
Вісімнадцять дівчат! Власне згодом додався ще один хлопець…
Чудово, коли класична музика у різних поєднаннях звучить в літературі, і в нашому концертному житті все частіше. Ви, серед усього, є натхненником минулорічного проєкту української коляди, Різдвяної симфонії колядок, які спеціально створили Мирослав Скорик та Іван Небесний. Як все починалося?
Гадаю, що одним з початків могла бути ота студентська фольклорна експедиція в Печеніжині 1979 року, коли я записав там прекрасну щедрівку «Ой учора ізвечора пасла Меланка два качура», а в 1987-му підготував для видавництва «Веселка», у якому тоді працював, книжку колядок і щедрівок «Нова радість стала». Там, зокрема, була й ця щедрівка, яку тепер виконують Ніна Матвієнко та Марія Бурмака, а Іван Небесний «одягнув» її у симфонічну тканину для «Різдвяних симфоній». Ще кілька колядок з тієї моєї книжки співав колись Василь Жданкін. Я, власне, й забув би про ту першу «Нову радість», якби на київській прем’єрі «Різдвяних симфоній» мені не принесли її на автограф…
То виходить, що ваша цьогорічна збірка «Нова радість стала» — це продовження тієї першої?
Якоюсь мірою, але сьогоднішня «Нова радість» має ще й інші коляди, і вона — мультимистецька: тут не тільки слова, ноти і розкішні ілюстрації — її можна ще й слухати за допомогою QR-коду на будь-яких ґаджетах. Тут багато нових, спеціально для цієї книжки спродюсованих мною музичних записів, серед яких і формація «Нова Опера», і Dakh Daughters, і Оксана Муха, а також уривки з «Різдвяних симфоній» Мирослава Скорика та Івана Небесного. А ще — давнішні записи у виконанні Василя Жданкіна, Менестрелів, Марії Бурмаки та Чоловічої хорової капели імені Ревуцького…
Готуючи нотний матеріал для книжки, я співпрацював зі своїм другом — хоровим композитором Віктором Грицишиним, було важливо якнайточніше передати нюанси певних варіантів мелодій і голосоведення.
А Скорикові й Небесному ви показували ці напрацювання?
Звісно, адже я хотів, щоб ці мелодії увійшли в симфонії. Бачите, про симфонічні шати для наших найкращих колядок я мріяв віддавна, ловлячи в ефірах поодинокі «прояви» якихось колядкових квартетів та оркестровок, і чекав, що хтось нарешті додумається написати щось цільніше. Але нічого такого не відбувалось. Я довго вагався, до кого з провідних композиторів підійти з такою пропозицією.
І ось на початку 2019 року з великим внутрішнім трепетом наважився заговорити про це з паном Мирославом Скориком. І він дуже прихильно поставився до такої ідеї. Ми кілька разів зустрічалися, демонстрували один одному улюблені коляди, про все домовились, і робота почалася.
Тобто ви виступили як продюсер?
Виходить, що так. І розраховував тільки на власні ресурси. Та вже вкотре переконався, що коли робиш щось справжнє, то й обставини тобі благоволять. Коли робота вже почалася, я розповів про це своєму другові Миколі Княжицькому, і він запалився, щоб виконати симфонію на його фестивалі у Верховині, і вагомо доклався до фінансування. На радощах я замовив ще одну симфонію Іванові Небесному — найяскравішому композиторові молодшої генерації.
Маестро Скорика я прохав про музику з широким — «бетховенським» — звучанням оркестру (в часи Бетховена ми не мали своєї держави і наші композитори працювали на чужу, тож я просив, щоб пан Мирослав спробував подекуди зімітувати той бетховенський час). А річ Івана Небесного бачив легшою і співзвучнішою за настроєм до американської різдвяної музики, щоб це можна було вклинювати в передріздвяний музичний простір навіть у великих торгових центрах, бо ж треба якось впорскувати в душі українців своє, сокровенне.
Звісно, кожен з композиторів додав ще й свої улюблені колядки, і все вдалося понад усякі сподівання! Власне, не йшлося про класичні 4-частинні симфонії, а радше про симфонії-сюїти, а то й легкі обробки без особливих дисонансів, щоб коляда чи щедрівка прозвучала у її первозданному вигляді, щоб усі почули цю нашу красу. Бо різні варіації на теми колядок є і будуть…
Перше виконання першої редакції цих симфоній відбулося у Верховині. Княжицький зробив щось просто нереальне — привіз туди цілий львівський симфонічний оркестр Іnsо-Львів. Це було грандіозно – епічні симфонічні коляди серед зелених карпатських гір!
Після Верховини роботу над творами було продовжено, поступово симфонії стали ще кращими. До речі, велике моє щастя, що обидва наші уславлені маестро — люди з золотими характерами, і вони не послали мене під три чорти з моїми постійними «побажаннями», а Мирослав Скорик навіть присвятив мені свою «Симфонію колядок» — це пам’ять на все життя. Останні штрихи у творах було зроблено за день до прем’єри в Національній Опері. Власне, це, на жаль, була остання поява на сцені Опери Мирослава Скорика. Я вже не раз дякував Богові, що з «Різдвяними симфоніями» все склалося вчасно…
Але, настільки я знаю, цієї прем’єри могло й не бути.
Це правда. Адже за прем’єру в Національній Опері треба було заплатити сотні тисяч гривень. Але як відомий хвалько, я похвалився книжкою з музичним додатком «Нова радість стала», куди увійшли і деякі симфонічні записи з Верховини, своєму доброму другові Данилові Волинцю, і в Данила — ревного шанувальника мистецтва — загорілися очі, і велика київська прем’єра в Опері завдяки йому таки відбулася! А виконав симфонії найкращий колектив нашої країни — Національний симфонічний оркестр України під орудою мого давнього студентського приятеля Володимира Сіренка.
До речі, з генеральним директором цього оркестру Олександром Горностаєм ми робили разом першу «Червону руту» в Чернівцях. Так що, як бачите, музики є багато в моєму житті. Її не бракує і в нашій родині. Дружина закінчила Київську консерваторію як скрипалька, а її тато — Богдан Богданович Антків — 25 років очолював Хорову капелу імені Левка Ревуцького. Колядки у їхньому виконанні досконалі…
До речі, рідний брат Богдана Богдановича, Юрій Антків (1944–2014), блискучий хормейстер, був одним з організаторів фестивалю «Велика коляда» у Львові, де з’їжджаються хори зі всієї Галичини, України та зарубіжжя. Послухайте бодай одну його обробку віднайденої ним волинської коляди «Рай розвився». Це один з найдосконаліших хорових творів. Недавно його онучка виклала запис з Домініканського собору. Я кращого виконання не чув… Воно величне. Мовби ти переносишся на велику європейську сцену. І — уявіть — Юрій Антків почав цю коляду з п’ятірного розспівування слова «рай» — це щось неймовірне!
Хочу згадати тут Ваш вірш про Леонтовича з нової поетичної збірки «Яксунині береги», який дуже промовисто дає візію того, як усе могло б скластися. Як, на Вашу думку, музика впливає на українське культурне самоусвідомлення?
Вона впливає двояко. На низькому рівні впливає на типових малоросів, які люблять заспівати українську пісню до вареників. І їм цього достатньо, вони думають, що заявили про себе як великі українці-патріоти. Ця позірна залученість до українського через пісню насправді переважно дуже низька, але нехай хоч так…
На жаль, у нас і досі немає тяглої традиції, сказати б, високої полиці української музики. Я мрію про неї, але для цього треба мати еліту українську (не цю політичну псевдоеліту), її треба вирощувати і виховувати…
Знаєте, Дзвениславо, поговоривши з вами, зрозумів, що я тільки музикою й переймаюся. І дуже дивно, що ще й досі редагую, пишу і видаю книжки (сміється).
Іване Антоновичу, а яку музику найчастіше слухаєте зараз?
Найбільше часу, якщо увімкнений телевізор, дивлюся канал Mezzo. Власне дивлюся й слухаю разом з дружиною. Ми обидвоє скрипалі — яскраво виражені солісти (сміється).
А люблю слухати те, що сотні разів уже слухав. Переважно другі частини фортепіанних концертів…