Етномузиколог Євген Єфремов про втрату та шляхи збереження українських традицій

Євген Єфремов — один з найдосвідченіших українських етномузикологів, який вивчає традиційну національну музику близько 45 років, він є засновником та керівником гурту автентичного фольклорного співу «Древо» та професором Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського.

Нещодавно пан Євген став хедлайнером серед лекторів освітнього онлайн-проєкту «Рись», що створює умови для вивчення та розповсюдження української традиційної музики. Це підштовхнуло редакцію The Claquers розпитати Євгена Єфремова про умови, в яких сьогодні зберігається та розвивається український фольклор, як на нього впливають популярні рухи (зокрема, гурт «ДахаБраха») та поміркувати щодо майбутнього етномузикології в Україні.

— Ваші лекції в консерваторії для музикознавців та композиторів відкрили очі на той фольклор, якого у школі чи училищі не вчили. Одним з пунктів в заліку було вивчення 60 автентичних пісень, і попри те, що народна творчість простіша за професійну і за музичною мовою вона із сучасною не перетинається, але мені й досі хочеться наспівувати ці пісні. Як гадаєте, що люди знаходять у фольклорі та чому люди приходять до нього?

Євген Єфремов: По-різному. Я навіть не скажу, що всі люди приходять до фольклору, і не скажу, що всім, хто почув народні пісні, вони подобаються. До того треба мати певний настрій в плані налаштування своєї емоційної сфери, свого розуму на певну хвилю, очікування. Для сприйняття будь-якої музики потрібна підготовка — умовно кажучи, теоретична підготовка і практичні навички.

Якщо людина ніколи не чула, скажемо, марсіанської музики, то потрапивши на Марс, вона ту музику абсолютно не зрозуміє, їй буде здаватись, що це какофонія. Але якщо вона вже буде приблизно знати, що почує, які там закономірності… Все ж таки знати закономірності — це дуже і дуже важливо. Тоді відчуваєш певну логіку в музиці й починаєш сприймати її, розуміючи, що це не просто хаос звуків, і в ній є певна система. Я думаю, що оці всі речі якраз сприяють тому, що хочеться слухати, тоді починаєш сприймати й відчувати музику більш-менш адекватно.

Певно, я ще хотіла сказати, що ти наче повертаєшся до того, що тобі було близьким, але його доти ти не знав. І ось чому воно здається таким близьким? Тобі хочеться прибирати, наприклад, і співати ті фольклорні пісні, тобто використовувати фольклор за функцією, за призначенням.

Євген Єфремов: Я думаю, ця функція фольклору не втрачена до нашого часу. Будь-яка людина щось там роблячи, навіть не усвідомлюючи це, починає мугикати, щось наспівувати (без слів чи зі словами). Співає для себе, а не для когось, не зі сцени. Тобто ось ця фольклорна функція безпосереднього виплеску емоцій — яскравих, потаємних, прихованих — через інтонування, вона існувала споконвіку й, очевидно, продовжує існувати зараз. Інша справа — що саме люди наспівують?

Це вже залежить від їхнього слухового і життєвого досвіду. Якщо людина ніколи не чула ніякої народної пісні, то вона її і не заспіває. Якщо вона слухала тільки народні пісні, то тему симфонії Чайковського — ніяк не заспіває. Тобто, все залежить від пам’яті й від соціального і культурного досвіду людини.

Євген Єфремов. Фото: Олена Ангелова
Євген Єфремов. Фото: Олена Ангелова

Але тут у вашому запитанні ще одне криється. Все ж таки людина як істота соціальна пройшла у своєму розвитку певні етапи, у тому числі етап дитинства. І я думаю, що в часи свого раннього дитинства кожна дитина чула ті дуже прості наспівування, які мама співала, заколисуючи. Я от давно помітив, що наші сучасні мами, якщо можливо,  й не знають колискових пісень, але все ж інтуїтивно звертаються до тих інтонацій, якими були насичені  справжні колискові терцієва інтонація низхідна повторювана чи секундова. Це вже є те інтонаційне зерно, яке кожна дитина чула.

Але з того зерна пізніше виникали й інші наспіви — більш складні, більш розпросторені — далі виникала інша музика, в тому числі та, яку ми зараз чуємо. Тобто такий зв’язок історичний, підспудний існує з пракультурною історією кожної людини. Я думаю, що оце якраз і грає свою роль у тому, що людина починає сприймати й народну музику (на певному етапі, особливо, коли є бажання, розкриті вуха, розум, серце) як таку, в якій вона чує якісь давно знайомі з дитинства елементи.

— Чи може людина без професійної музичної освіти почати займатися фольклором? Адже у більшості випадках знання про академічні тональність чи форму бувають навіть зайві.

Євген Єфремов: Фольклором можна займатися по-різному. Якщо вивчати музичний фольклор з достатньою глибиною, то без музичної освіти не обійтися. Якщо вивчати музичний фольклор як музичне явище, як такий об’єкт, який має свою певну форму, історію, елементи, то безумовно, без музичної освіти тут ніяк. Термінологією і поняттями треба оперувати і через них знаходити спільну мову з колегами, ділитися з ними своїми відкриттями, думками. Але фольклор можна вивчати і засобами інших наук і наукових галузей: культурології, етнографії, соціології тощо.

Є такі вчені, які взагалі навіть і нот не знають, але фольклором вони займаються, в тому числі музичним. Їм цього достатньо, бо вони розглядають такі сторони існування фольклору, які не потребують скрупульозного структурного аналізу всіх рівнів його музичної організації. Це якщо говорити про науку. Але ж, крім того, є практична сторона — виконання фольклорних творів. І тут зрозуміло, що можна взагалі не мати музичної освіти. Тим більше, що самі автентичні фольклорні виконавці і не мали такої освіти, вони все сприймали через слух. Саме пам’ять була тим механізмом, який допомагав їм зберігати та продовжувати життя традиції, конкретного фольклорного твору.

— Якщо вже казати про наукову частину. Ви кажете «фольклор», є ще «народна пісенна творчість», «етномузикологія» — яке з цих визначень ви вважаєте більш вдалим? Чи вони про різне?

Євген Єфремов: Ви зараз сказали про різні рівні визначення. Музичний фольклор і народна музика — це, можна сказати, синоніми. А етномузикологія — наука, яка вивчає цей предмет. Синонімів «народній музиці» є достатньо багато: музичний фольклор, традиційна музика, етнічна музика, архаїчна музика, ну, і так далі. Так само має синоніми й сама назва науки, хоча й з різними (часами значними) нюансами: етномузикологія — музичною фольклористикою вона називалась в радянські часи, порівняльне музикознавство (музична компаративістика), музична антропологія тощо.

Чому ви надаєте більшу перевагу?

Євген Єфремов: Тут є різниця, яку раніше не помічали, або раніше не хотіли помічати. Взагалі, про визначення фольклору (від нього вже залежить і визначення науки)… Здавалося б — це просто. Але існували й досі продовжують точитися цілі дискусії навколо цього терміну. Дехто обмежує поняття фольклор тільки культурою сільського середовища. Тобто, давня сільська традиція — це є фольклор, а все, що було пізніше — це не фольклор, і таким чином, відмежовують, відкидають, наприклад, усну творчість міських мешканців, робітничий фольклор, туристичний фольклор.

Тим більше твори, які прийшли з авторського середовища в народний побут — то вже, мовляють, не фольклор. А є протилежна точка зору: все це є фольклор, тобто традиція, яка усним шляхом розповсюджується і існує, хоча можливо у своїх джерелах вона мала інше походження (письмове, авторське). Це певною мірою і обумовлює різницю між різними напрямками науки.

Наприклад, в американській етномузикології одним з об’єктів етномузикологічного дослідження вважають, репертуар і стиль нашої «ДахаБрахи». Тобто, будь-які сучасні прояви «фольклоризму», для них теж є об’єктом вивчення в етномузикології. Наша наука — в Україні і в Східній Європі — як правило, звужує ці межі, вважаючи об’єктом науки таку музику, яка існує в народі, усним шляхом розповсюджується, переймається, змінюється і продовжує існувати в межах побуту. Те, що потім виплескується на сцену, то вже не зовсім фольклор. Хоча матеріал може бути фольклорним, автентичним, але способи побутування, способи виконання і функціонування тут інші, не фольклорні. Це — про різницю між фольклором і фольклоризмом, яку далеко не всі розуміють.

«Масовість губить саму сутність народної пісні»

Як ви ставитесь, в принципі, до таких ансамблів, як «ДахаБраха»? Чи вам до вподоби, що вони роблять з фольклором і чи є це «добре» чи «погане» для нього. Чи має позитивний вплив на вивчення і розповсюдження автентичного фольклору?

Євген Єфремов: Для мене це досить складне питання, з одного боку, а з другого — просте. «Просто» можу відповісти так: кожне культурне явище має право на існування, якщо є ті, кому це подобається, аби тільки воно не шкодило здоров’ю і життю людей, країни. В такому плані «ДахаБраха» є позитивним елементом нашої культури і нічого поганого тут немає. З іншого боку, моє власне ставлення.

Суб’єктивно я це сприймаю ніяк. Тобто, мені це не цікаво, можливо, тому, що я не знаходжуся в гущині найсучасніших попсових течій і не захоплююся ними. З точки зору фольклорності — тим більше не цікаво. Бо до фольклору це має дуже-дуже периферичне відношення, адже вони беруть справжній фольклорний матеріал і розбавляють його чимось іншим. В таких випадках, у мене відчуття, що фольклор фактично використовують для власного просування на сучасній сцені, в ефірі і так далі.

Тобто фольклор використаний як засіб власного артистичного зростання, власної популяризації. Якщо успішно, то можна привітати артиста, але що до того самій народній музиці? От чому, стосовно її, я сприймаю подібні випадки як чуже явище стосовно автентичної традиції, хоча повторюю: вони цілком мають право на існування.

Євген Єфремов. Фото: Олена Ангелова
Євген Єфремов. Фото: Олена Ангелова

Чи допомагає це популяризації фольклору, любові слухача до фольклорних явищ? Я думаю, що ні, не допомагає. Бо люди в тих творах, подібних до творів «ДахаБрахи», справжнього фольклору не чують. Просто його там немає, у всяких обробках — чи це хорові обробки типу народних хорів, чи естрадні, чи рокові, будь-які. В них береться голий матеріал — мелодія, чи окрема інтонація, чи ритм, чи навіть тембр — як ізольоване явище і вставляється зовсім в інше обрамлення, фактуру, стилістику.

Пропадає варіантність під час співу, відчуття узгодженості чи протиставності голосів, гра інтонаціями, варіантами між собою, проживання співаків пісні як єдиного виконавського організму зі спільними емоціями. А плинність мелодики, часом, ритмічна нерегулярність, притаманна селянській пісенній традиції, у сучасних обробках нерідко «гнуть і ламають» під себе модні танцювальні ритми якогось там африканського чи латиноамериканського походження.

А в результаті втрачається головне — внутрішня сила, величезна глибина народного досвіду, асоціативність, накопичена століттями, яку ніяк не у змозі відчути непідготовлені слухачі («споживачі») сучасної музичної продукції. Так, існують і танцювальні українські пісні з регулярною ритмікою, і вони, можливо, з меншими втратами лягають під сучасне стильове вбрання. Втім, далеко не всі з них потребують інструментального супроводу, а тим більше запозиченого із далекої чужої традиції. Все це стосується будь-яких обробок народних пісень. В них пісня наче перероджується, стає чимось зовсім іншим, подібним або до академічного музичного твору, наприклад в обробці для хору, або до явищ сучасної естрадної, рокової, попсової музики.

— Тобто це стосується також і класичної, академічної музики?

Євген Єфремов: В академічній музиці так само. Береться мелодія народної пісні і використовується композитором. Якщо ми знайомі з пісенним твором, то можемо сказати «так, він використав цю пісню», але контекст, в якому ця пісня використовується — вже зовсім інший. І тут, як правило, не має значення, якого це жанру пісня, яку роль вона виконує в традиції. Композитор її мислить як зовсім інший знак у своєму творі, як образ і символ чогось зовсім іншого, не пов’язаного з фольклором. Хоча він безумовно надає певних етнічних рис творові, вказує на національну приналежність автора. Але для самого фольклору цей факт існує як стороннє явище, котре його ніяк його не зачіпає.

— Чи я правильно я вас розумію, що популяризувати народну пісню в обробках, в цілому, для вас не прийнятно? Тобто лише в автентичному вигляді?

Євген Єфремов: Просто обробка народної пісні пропагує обробку народної пісні. Не саму пісню, бо її ми там не чуємо. Як я вже сказав, народна пісня це не тільки мелодія, ритм і текст. Це щось таке, що стоїть за тим, що ми безпосередньо чуємо. Зокрема, і те, яку функцію пісня виконувала в традиції, ким вона співалася. Наприклад, співати весільну пісню мужикам — не традиційно, але естрадний співак може запросто ігнорувати таке обмеження. Це ще одне викривлення традиції. Практично від традиційної пісні залишається лише пуста зовнішня оболонка без внутрішньої сутності.

Я вже мав досвід на зорі існування нашого фольклорного гурту («Древо»Л. С.), коли до нас зверталися диригенти народних хорів і казали: «Слухайте, а чого у вас так мало людей? Треба зробити хор, оце була б дійсно справжня пропаганда народної пісні, треба ж, щоб масовість була». Але ж я розумів, що масовість губить саму сутність народної пісні. Новий «клон» хору Верьовки на сцені буде «громогласно» і помпезно співати ­— під диригента, по нотах і масово — народну пісню?

Знов «вдаримо народним хором» по пропаганді фольклору? Так само й тепер іноді кажуть: «молодь прийде до традиційної музики через рок, через джаз…». Ні, нічого такого не буде. До фольклору можна прийти тільки «за власним бажанням», не спираючись на власні уявлення й очікування, а будучи відкритими до його сприйняття без упередженості.

— А навіщо на вашу думку взагалі знати українцю сучасному фольклор? І навіщо продовжувати оцю традицію?

Євген Єфремов: З кількох сторін можна підійти до цього питання. Спочатку таке. Як шаблонну фразу ми сприймаємо думку, що українці — то є співоча нація, що серед українців дуже багато співаків, і взагалі українська народна пісня — це, ну, прямо на одному рівні з італійською. І дійсно, вишуканий пісенний мелодизм, багаті тембри голосів, масовість першокласних співаків у традиційному середовищі — все це було донедавна. Можливо й сама мова сприяла; адже українська фольклорна мелодика нерідко дійсно м’яка і зручна для співу.

І тут я, може, якусь крамольну думку висловлю, але, мені здається, українська мова, подібно до італійської, має таку властивість, що більшість складів у словах української мови є відкритими, а не закритими (коли склад закінчується голосною літерою). Це сприяє тому, що склади можуть бути довше протягнутими, а не обрублені різким приголосним звуком. Від того зручно співати українською мовою; і одна з якостей української давньої пісні (принаймні, у Наддніпрянщині) є плинна мелодика, яка здатна довго тривати.

Але яка ситуація зараз у нас? Насправді молодь вже так не співає. Коли я слухаю сучасні пісні, то чую, що якраз ті найцінніші риси народнопісенного мелосу майже не використовуються у сучасних сценічних пісенних зразках. Такі підходи, мені здається, втискають українську музику у стильові рамки сучасних світових тенденцій, і тим самим  стирають виразну характерність нашої традиційної співочої культури, роблячи її безликим компонентом світової попси.

— Може таким чином традиція просто змінюється?

Євген Єфремов: Я кажу про те, що оцю властивість мови (протягувати звуки, співати на довгому диханні, насичуючи й емоційно-образний стан) майже не використовують у сучасній вокальній музиці. А це, своєю чергою, відбивається і на самому співі, на здатності співати. Бо зараз, за моїм спостереженням, більше створюється така музика, коли більше говорять, ніж співають.

Це така скоромовка, яка зовсім не сприяє тому, щоб розвивати довге дихання, щоби звук варіювати по силі, по тембру. Відійшла на задній план увага до якості самого вокального звуку. І ясно, що можна сприймати це, як збагачення музичної стилістики, як певний розвиток. Я усвідомлюю, що в культурі має бути різне. Але все ж таки для співацького мистецтва і вокальної культури — це є явище негативне.

І тут ми повертаємося до другої сторони вашого запитання. От є у світі музейна культура, у музеях зберігаються картини різних художників. Ми ходимо до музеїв, милуємося тими картинами, отримуємо естетичне задоволення. Так, нікому вже в голову не приходить писати так, як писав Рембрандт. Але ми цінуємо це мистецтво як таке, яке існувало і зараз має велику естетичну, художньо-історичну цінність. І для нас, для людства було б величезною втратою, якби раптом ми втратили це мистецтво. Це була б страшна культурна катастрофа.

Євген Єфремов. Фото: Олена Ангелова

Я думаю, що подібним же чином потрібно оцінювати і традиційну народну музику, нашу, в усякому разі. Якщо вона б раптом зникла, то це була б велика-велика втрата для української культури. Саме для того треба її підтримувати. Оскільки у сільському середовищі (це не для кого не є секретом) ця культура зникає або трансформується таким чином, що вона стає зовсім іншою, втрачає свої найцінніші якості, то треба це якимось чином продовжити, можливо, в інших формах.

Я думаю, цьому сприяє молодіжний сучасний рух вторинного виконавства — іншими словами, фольклорний науково-реконструктивний рух. Колективи і окремі музиканти-виконавці прагнуть так засвоїти автентичний фольклорний матеріал, щоб він якнайближче відображував його найглибиннішу специфіку.

— Чи це єдиний шлях промоції фольклору?

Євген Єфремов: Інші, вже випробувані форми — відео- й аудіозаписи, які можна демонструвати, якими можна користуватися в наукових працях і в доповідях, у тому числі в популярних лекціях, якими можна супроводжувати концертні виступи, зустрічі з фольклорними музикантами. На жаль, достойне технічне оснащення у фольклористів, етномузикологів з’явилося не так давно, багато що було втрачено, не записано, не зафіксовано на відео. Але все ж таки дещо є, і це є ще один шлях для пропаганди, для фольклористичної, етномузикологічної освіти людей.

— Одною з таких промоційних платформ є «Рись», що існує близько 6 років, але лише зараз у них з’являється сайт, вони стають різноспрямованою платформою розповсюдження фольклорної музики. Ви як людина, яка близько 45 років займається етномузикологією, чи чекали на появу такого ресурсу?

Євген Єфремов: Не зовсім такого, і мене радує, що це саме так в них виходить. Бо десь з 1993-1994 років і я, і інші члени мого ансамблю співаки та інструменталісти «Древа», інших гуртів долучалися до участі у майстер-класах за кордоном, особливо у Польщі. Вони вчили охочих співати у традиційній українській манері, грати на традиційних українських інструментах. У Польщі саме від нас розпочався цей фольклористичний рух. Вже потім організатори-поляки залучили до цього росіян, литовців, сербів, білорусів.

Крім того, була ще Німеччина, Франція, в Америці я проводив майстер-класи. І я все думав, невже у нас колись таке буде? І от з’явилася Рись. Дійсно, вони одними з перших організували такі майстер-класи, а потім розширили свою сферу діяльності, почали займатися і танцями, і інструментальною музикою. Вони почали робити експедиції, що теж дуже цінно, бо експедиція — це такий живий струмок, до якого можна припасти й освіжитися, чимось новим наповнитися, у чомусь впевнитися ще раз, надихнутися.

Вони й раніше запрошували мене, моїх колег прочитати лекції для зацікавлених. І було досить дивно й несподівано, коли приходило багато людей — дорослі, а сидять і уважно слухають різні «казочки». А потім запитання…

Нині «Рись» організувала цілий цикл таких лекцій — вже на серйозній платформі, більш систематичній, з намаганням охопити багато різних питань. Тому вони запросили різних лекторів — спеціалістів, кожний з яких має свій наукового, або практичного «коника». Ще одне незвичне — аудиторія… Я звик читати лекції для студентів консерваторії, музикантів-професіоналів.

Але аудиторія «Рисі» (і тепер вже і моя) — це аматори, котрі накопичили дуже багато запитань, відповіді на які вони б хотіли почути, дискусійні всякі питання. При тому у наших відповідях можуть бути певні розбіжності, бо кожен з нас, лекторів, по-різному розуміють те чи інше питання. І це теж по-своєму потрібно й цікаво: тоді кожне явище буде витлумачене з різних боків, постане не пласким, а об’ємним — дво- чи тривимірним.

— Тобто це лекції не лише для професіоналів? Без термінології, специфічної лексики, схем, ямбічних, хореїчних ритмів?

Євген Єфремов: Так, лекції розраховані не на професіоналів — науковців, музикантів. І все ж без деякої термінології не обійтися. Втім більша частина термінології загальновідома, як, наприклад, «ямб» «хорей», з якими усі знайомі зі школи. Або, ось, ви кажете, схеми. Без деяких схем обійтися було важко. Бо деякі з них просто б унаочнювали те, що словами важко описати. Схема або таблиця одразу показує, все розкладає по поличках. Я думаю, що слухачам обов’язково треба, щоб вони відчули в матеріалі, який подається, певну логіку, систему.

Це була перша спроба таких лекцій, і ми вже розуміємо, чого там не вистачає. Вчимося разом із організаторами «Рисі». І висловлюємо організаторам цих лекцій Андрію і Катерині (Андрій Левченко та Катерина Єфремова, засновники «Рисі» — Л. С.) — що треба було б зробити наступного разу, чого ще не вистачає.

— В одному з дописів «Рисі» у Facebook вас назвали «людиною, що фактично створила цю спільноту поціновувачів традиційної музики». Як ви ставитеся до цього статусу? Якою була і є ваша роль в існуванні та започаткуванні цієї платформи?

Євген Єфремов: Цієї платформи — не знаю. Але я був, мабуть, одним з перших, кого вони запросили для практичних занять, це були майстер-класи, потім кілька лекцій. Якщо я їм допоміг в їх роботі — то це дуже добре, я можу тим пишатися. Але в плані взагалі зародження цього руху, сприяння зацікавленості широкої публіки фольклором, то, мабуть, певну роль зіграв, ансамбль «Древо», який виник у 1979 році.

Але й до нас були люди, які намагалися просувати традиційну українську культуру, і це було важко у часи тиску радянської ідеології. Я згадую з вдячністю Леопольда Ященка. Так, він стояв на інших методологічних і організаційних позиціях. Його метою було заохотити якомога більшу кількість людей, щоб всі прийшли і співали народні пісні. До хору «Гомін» приходили співати всі, хто хоче, була масовість.

Євген Єфремов. Фото: Олена Ангелова
Євген Єфремов. Фото: Олена Ангелова

І головне, що це було неформальне об’єднання. Не сценічна форма, не офіціоз, а течія, що протистояла масовому народно-хоровому напрямку в музичній культурі, насиченому радянською ідеологією. Люди приходили не з метою професійного об’єднання і заробітку грошей. Їх єднала спільна національна ідея, спільна емоція, спільне прагнення співати разом улюблені українські народні пісні, прагнення просувати, розвивати українську культуру, витягти її з-під тиску ідеології Радянського союзу.

На той час це була дуже актуальна платформа. У нас (гурт «Древо» — Л. С.) від самого початку заперечувалася ідея масовості, багатолюдності в колективі. І в основу ми поклали музичний професіоналізм; так, впродовж першого десятиліття нашого існування майже всі учасники гурту були студентами чи випускниками консерваторії. Пізніше ситуацію можна було частково змінити.

— Як можна далі просувати фольклор? Оскільки ми бачимо кілька паралельних рухів: вивчення наукове, автентичні ансамблі, платформа «Рись», негативний вплив на автентику «ДахаБрахи» чи академічних композиторів, як ви сказали. Яке майбутнє в етномузикології?

Євген Єфремов: Це треба думати, але я хочу одразу не погодитися з вашою фразою, що «ДахаБраха», а також композитори, котрі використовують народну музику, негативно впливають на фольклор. Вони негативно не впливають. Це просто паралельний рух, який ніяк не торкається традиції. В усякому разі, з того часу, як традиція в селі (в автентичному середовищі) згасає і занепадає, більше вже її не зіпсувати.

Свою руку приклала і клубна самодіяльність, яка орієнтуючись на естетику народних хорів, прищеплювала співакам в традиційному сільському середовищі оті характерні народно-хорові елементи палітри і стилістики. Ми нерідко зустрічаємо зараз співаків, співачок, які співають народні пісні своєї традиції, але тембрами, наближеними до народно-хорових, трапляються й такі, котрі намагаються копіювати Ніну Матвієнко. Така одіозна роль народного хору проявилася ще й у тому, що самі сільські виконавці фольклорні часом почали ставитися до своєї місцевої творчості, до пісень, до свого репертуару, як до чогось такого, яке не варте уваги:  «Народні пісні… ви знаєте, ми їх не співаємо. Ми співаємо своїх. А народні — це Хор Верьовки».

Але головний чинник занепаду традиційної культури і зокрема музики — розрив зв’язків між поколіннями. Старі люди в селі, які ще хоч трохи пам’ятають традиції, відходять у небуття, не встигаючи і не маючи змоги передати свої знання молодшим. Але й та молодь, що залишилася у селі, переважно зневажливо ставляться до пісень своїх бабусь. Вони більше орієнтуються на сучасну музику; молодь прагне і тягнеться до модного і нового.

— То що ми можемо зробити, сучасна молодь? Як можна вкластися у збереження традицій?

Євген Єфремов: Якщо є бажання, то просто є такі осередки, куди можна приходити, слухати, прилучатися. Я розумію, що таких осередків ще мало. Одним з таких центрів є музей Гончара, який я дуже ціную за всебічну роботу. Це не лише власно музей, там проводиться ще й активна різноманітна фольклорна діяльність. От «Рись» зараз розгортає активну роботу, при Університеті Шевченка є подібний осередок. Той, хто шукає, зможе знаходити вихід своїм прагненням пізнати, спробувати долучитися до тої творчості. Крім того, зараз багато що можна знайти в Інтернеті, до речі «Рись» цьому теж сприяє. Зараз можливостей дізнатися про народну культуру і долучитися до неї значно більше, ніж 10 років тому.

Крім того, ще одне: давно назріла необхідність вивчати ази фольклору в школах. Навіть  в музичних школах ця справа поставлена дуже-дуже слабо. Наші випускники, які працюють в школах музичних, звертаються до мене: «А як це зробити? Може б, якусь хрестоматію? Можете якісь пісні дати, порадити?». Вони починають розуміти, що залучати дітей до фольклору треба якомога раніше — ще з дитячого садочку. Взагалі вся наша початкова освіта вона, на жаль, абсолютно ігнорує традиційний український фольклор.

Я пам’ятаю, що останні враження мої були, коли я був у внука на концертах в дитячому садочку. Найліпше, що там було, це коли музичний керівник барабанить по піаніно, а діти співають під нього, а найгірше — це коли діти скандують якусь пісню, не важливо на якій висоті, а вся музика йде через динамік. І весь цей музичний матеріал не має жодного стосунку до фольклору і української традиції. Тут такий величезний арсенал для дитячого виховання, такі духовні засіки! І вона, на жаль, майже не використовується нашою сучасною освітою.

У музичних і загальноосвітніх школах теж можна дуже багато чого дітям розповісти, зацікавити їх. Це ж міфологія — дітям можна так розповісти, так показати захоплено, щоб вони й самі в тому захотіли брали участь. Уроки викладання фольклору треба вивести за стіни школи і робити їх, якщо є можливість, у дворі, в парку, на лісовій галявині. Щоб діти могли покричати, перегукуватися, співати у перекличку, щоб вони могли розігрувати якісь сцени, імітувати голоси тварин, дражнити одне одного, грати у різні традиційні ігри, водити хороводи…

Подібні, наче, розваги одночасно будуть розвивати дихальний апарат, голос дитини, інтонаційний слух; діти будуть привчатися відчувати свої голоси в гармонії з простором, у якому живуть, з природою, небом, повітрям. Відома річ, що у традиції більшість фольклорних пісень виконувалися дуже голосно, бо співалися просто неба. Вони не були обмежені стінами. І це теж, до речі, ще один фактор розвитку голосів, голосового апарату, і взагалі української співочої манери — на повний голос, на повне дихання, з повною віддачею, в єднанні з природою і навколишнім простором.

Доки уроки з фольклору чи гуртки традиційного співу для дітей розробляються, пропонуємо дізнатися більше про українську народну пісенну творчість та свої пракультурні коріння «дорослим» у лекціях Євгена Єфремова на Facebook-сторінці Рись / Rys’ та YouTube-каналі Рись:

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *