Щорічно закриття «Київ Музик Фесту» стає моментом переосмислення стану сучасної музичної культури: як української, так і світової — не забуваймо про міжнародний статус події. Принаймні, така ідея мусила б виникати у безпосередніх керівників та учасників фестивалю, громадськості та просто любителів академічної музики. Але чи справді це так? Чи усвідомлений наразі вектор подальшого розвитку академічної музики в Україні та яким має бути ХХХІІ сезон «Київ Музик Фесту» у, сподіваємося, постпандемічному 2021 році? Подібні питання, але, звісно, без припущень епідеміологічних обмежень, обговорювалися торік під час круглого столу учасників по завершенню ювілейного фестивалю. Важко стверджувати, що однозначні відповіді тоді було знайдено.
Але, як бачимо, позитивне зрушення, хоч і не очевидне, але сталося — ХХХІ «Київ Музик Фест» таки відбувся. «Додатковий» онлайн-формат, про який вже неодноразово згадували, став не цікавою новинкою, а просто таки необхідністю, якій ми завдячуємо пандемії (як би це дивно не звучало). І для декого, хто міг, наприклад, перебувати у вимушеній ізоляції, такий «запасний» варіант присутності був єдиним можливим. Та й із текстами рецензій тепер можна вести дискусії (наприклад у The Claquers Talk), подивившись та послухавши збережені записи концертів.
То яким же було цьогорічне закриття? Чи вдалося здивувати або ж вселити віру в краще? А може, концертна зала стала прихистком традиції та стабільності у нашому мінливому світі? На обидва запитання може бути ствердна відповідь.
По-перше, у процесуальному вітальному слові міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко запевнив, що держава сприятиме фінансуванню подальших «Київ Музик Фестів». Це важливе твердження для найстаршого в Україні фестивалю академічної музики, котрий довгий час існував на засадах ентузіазму Спілки композиторів України. По-друге, програма концерту-закриття тішила прем’єрами українських композиторів, які чомусь опинилися наприкінці другого відділу, замість анонсованого першого. Традиційно-незмінним виконавцем фіналу фестивалю став Національний заслужений академічний оркестр України під керівництвом Володимира Сіренка та, власне, простір Національної філармонії України.
Програму розпочав Концерт №1 для скрипки з оркестром «Ностальгічні марення» Євгена Станковича. Твір анонсувався як заключення вечора, але його лаконічна форма та напружена драматургія змушували до активного слухання буквально з перших звуків (а це ще й були звуки литавр!), що дуже пасувало відкриттю вечора. Фактура твору сприяє виграшній позиції соліста: оркестр стає своєрідним тлом для насиченої технічними труднощами партії скрипки. Виконання Дмитра Ткаченка було справді майстерним з точки зору як техніки, так і емоційного наповнення. Оркестровий супровід, у звуках якого і проявлялися «ностальгічні марення», був рельєфним. Вдавалося розчути арпеджіо арфи та пасажі металофону і маримби, мотиви валторни, котрі раз по разу вривалися у звукову тканину твору та, звісно ж литаври: грізні на початку та примирені в кінці.
Естафетну паличку соліста прийняв Тарас Осадчий, виконавши Концерт для фагота з оркестром Левка Колодуба. Твір дозволяє сповна усвідомити багатство звучань фагота: по-перше, у цього духового інструмента тут немає конкурентів — оркестр складається лише зі струнної групи та фортепіано; по-друге, концерт насичений сольними епізодами фагота, у котрих проявляються різні грані та можливості інструмента. У мозаїчній структурі твору раз по разу зустрічаються активні, майже прокоф’євські епізоди, теми неокласичного характеру, лірично-кантиленні фрагменти, фанфарні інтонації, елементи сонористики. А іноді у звучанні фагота навіть траплялися стилізації до тембрів саксофона або ж засурдиненої труби, що додавало концерту трішки джазових спецій.
Про ідею Симфонії №1 «Паралелі» її авторка Кармела Цепколенко розповідала в інтерв’ю the Claquers. На жаль, описана композиторкою перформативна частина твору не була втілена на концерті-закритті, тож зрозуміти посилання до фільму Фелліні «Репетиція оркестру» можна було лише з авторського коментаря. Єдність у цілковитій розрідженості — мабуть, так можна описати основний драматургійний конфлікт «Паралелі». Інструментам майже завжди не вдається зіграти одну тему разом через постійну появу в тій чи іншій партії окремого соліста. Чи не найбрутальніше соло звучить у фортепіано — зі стрімкими пасажами, вигадливим ритмом та гучними кластерами в усьому діапазоні інструмента. Цілком переконливо це соло звучало у виконанні Тетяни Андрієвської. Возз’єднання відокремлених одне від одного музикантів відбувається наприкінці твору, де з’являється примарний натяк на єдину гармонічну вертикаль.
Завершувався концерт-закриття фестивалю двома прем’єрами: «Світлої музики» Івана Тараненка та «Коли вітер заговорив» Сергія Пілютикова.
«Світла музика», що складається із трьох розділів («Світло», «Вознесіння» та «На крилах янголів»), позначилася цілком логічним для своєї назви прозоро-світлим оркеструванням та двома голосами сопрано: Соломії Павленко, яка виступила замість анонсованої у програмі Мар’яни Головко, та Оксани Нікітюк. У першій та другій частині твору звучало соло кожної зі співачок, а, зрештою, в третій лунав дует. Ліричне сопрано Соломії Павленко поєднувалося з обраною майже джазовою манерою співу Оксани Нікітюк, що створювало відчуття яскравого контрасту між подібними за діапазоном голосами. У світлі власної музики на сцені перебував і автор твору — Іван Тараненко виконував партію фортепіано.
«Коли вітер заговорив…» Сергія Пілютикова став справді яскравим знаком оклику концерту-закриття. Твір розпочинався із соло флейти, мотиви якого згодом «мігрували» і до інших дерев’яних духових. Вибір тембрів, постійна присутність дзвонів, ніби далекої луни, створювали відчуття спокійної пасторалі, а «східні» мотиви натякали на просторове походження вітру, котрий заговорив. Другий розділ твору — контрастний. Мабуть, вітер став майже штормовим. Утім, йдеться не про жорстоку стихію, а про вітер змін, котрий несе оптимістичні образи. Доказом того стає нарочита «качова» танцювальність, що досягається остинатним мотивом у метрі ⅞. Крім того, у флейти-пікколо вчуваються ледь не гуцульські наспіви. Але активного фіналу, який би передбачав зрив овацій за ним (хоча вони все ж були), не сталося: всього на кілька останніх тактів повернувся мотив солюючої флейти.
У світі, що стрімко змінюється, найстаршому українському фестивалю академічної музики важко залишатися оплотом традиційної стабільності — цьогоріч завдяки зовнішнім обставинам він зазнав відчутних і можна впевнено сказати, що позитивних змін. Концерт-закриття «Київ Музик Фесту» не став підсумком усього музичного тижня, який встиг вразити своєю багатогранністю, але точно ствердив рівень якості як пропонованої програми, так і її виконання.
Відеозапис концерту:
Фото: Аліна Гармаш