Напередодні закриття свого двадцять дев’ятого сезону фестиваль «Контрасти» дав змогу слухачам набутися з музикою сповна: вечір 7 жовтня перетворився у музичний маратон із чотирьох концертів. Це була подорож лабіринтами нової музики: світова й українська класика другої половини ХХ століття, прем’єри сучасних авторів, відродження несправедливо забутих композицій. Неофольклоризм і поставангард, серійність і мінімалізм, драматична подієвість і філософське вслухання в шум – крізь це сплетіння стилів, композиторських технік, (і — ширше — світоглядів) проступав багатоликий профіль нинішньої мистецької доби.
У музиці, що звучала того вечора, за ширмою стильової різноманітності вдалося вгледіти те неочевидне, що поєднувало усі ці твори, — гру з часом. Вона виявлялася по різному: то у більш широкому розумінні, змістоутворюючому, як інтертекстуальний діалог епох і стилів; то у вужчому, суто технічному — як індивідуальне встановлення пропорцій між статикою і динамікою, авторське трактування ролі метроритму та пов’язаних із часом чинників у творі. Так чи інакше, у новій музиці відбувається деконструкція часу. З цього ракурсу і поглянемо на наші концерти.
Концерт перший
«Обнімітесь, міліони»?
Музичний маратон розпочався твором сучасного французького композитора Арно Фільона “Kune” для хору та симфонічного оркестру. Назва композиції походить із мови есперанто. У перекладі слово “Kune” означає «разом»; у ньому — ключ до розуміння концепції твору. Зі слів композитора, цей опус народився з його утопічної ідеї зібрати на одній сцені музикантів з усього світу та доручити кожному співати своєю мовою — як символ миру і людяності у світі. Так постав твір із одинадцяти частин, де задіяно понад 50 мов.
Хоч міжнародний колектив, як це задумав автор, зібрати не вдалося, та Львівський камерний хор Gloria разом із Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії під орудою Сергія Хоровця впоралися із виконанням блискуче.
Сама ж музика, що з перших тактів може видатись дещо наївною, з кожною хвилиною все більше переконує у глибині концепції та майстерності її втілення. Видається, автор прагнув об’єднати людство не лише в етнічному вимірі — представників різних народів, а й в історичному — людей різних епох, подібно до Шевченкових «мертвих, живих і ненароджених».
Наскільки вправно композитор поєднує десятки вербальних мов, настільки органічно він використовує і музичну мову, притаманну різним епохам. Від частини до частини з’являються і переплітаються між собою алюзії на середньовічну поліфонію, відверта стилізація під типово барокову музику афектів, ствердне звучання гармонічних зворотів у дусі класицизму, емоційні фрагменти з елементами театральності, котрі би добре пасували романтичній опері. З ними чергуються пісенно-танцювальні епізоди із щоразу інакшим народним колоритом, як, наприклад, екзотичні наспіви, що асоціюються з арабським світом…
Не забуваймо при цьому і про постійні зміни вербальної мови! А поміж цими мандрами епохами і світами час від часу виринає консонантна музика «наших днів», подібна до кінематографічної за своєю ефектністю у змалюванні різних образів і станів — чи то картинність, чи то лірика, чи то патетика. Так у творі виник новий часопросторовий континуум, діалог культур, епох, стилів. Діалог століть.
Концерт другий
«Спинися, мить, прекрасна ти»!
За канонами чотиричастинного циклу, друга частина зазвичай виконує роль ліричного центру. Так трапилось і у вечір «Пульсу-маратону», де у програмі другого концерту прозвучали фортепіанні твори Валентина Бібіка. Його музика — тонка і вишукана, часто афористична, мінімалістична за виразовими засобами і лаконічна за способом висловлювання, — подібна до мистецтва графіки у живописі, де окрема лінія вже містить у собі і задум, і втілення художнього твору.
Крихка делікатність циклу «Шість інтермецо» у чуттєвому виконанні Максима Шадька спонукала вслухатися у кожен звук, занурюватися у вібрацію обертонів, стежити за тим, як гасне їхнє відлуння. Подібною атмосферою була пройнята і Соната для фортепіано №5. Лінійний час тут згортається у миттєвість, варту вигуку Фауста: у мелодійній, консонантній, здавалось би, простій музичній матерії, стає важливим кожен порух, красу якого автор розглядає наче під збільшувальним склом.
У Сонаті для фортепіано №7, що прозвучала на завершення концерту, дещо змінився емоційний модус: філософсько-сконцентровані вслухання у звучність тут із часом поступалися драматичним сплескам. Та щоразу після спаду напруги звучність знову зависала в повітрі: час динамічних подій перетворювався на час статичного перебування.
Чи не ці часові метаморфози мав на увазі Роман Кофман, коли говорив про творчість Валентина Бібіка:
«Ця музика змушує слухати себе, забувши про приналежність до музичного цеху. Тому я буваю щасливий, коли можу слухати музику, як слухають музику природи — не вникаючи в хімічний аналіз крапель дощу чи в секрети переломлення сонячного променя».
Концерт третій
«Весь час ми далі йдем, але вперед ніколи»?
Цими словами свого часу іронізував Гійом Аполлінер, фактично перефразовуючи біблійну істину — «немає нічого нового під сонцем». Поет свою думку стверджував, ми ж, посилаючись на ті самі слова, задамося питанням і спробуємо з такої оптики подивитись на концерт, у якому музиканти зібрали найбільшу в межах фестивалю кількість світових прем’єр та й загалом прагнули якомога рельєфніше представити багатогранність сучасної музики.
У програмі концерту поєднались твори принципово різних спрямувань: мова музичного авангарду у «Секвенції» №1 для флейти соло Лючано Беріо та пристрасність і театральна ефектність п’єси для акордеона соло “Fragilissimo” іспанського композитора Горки Хермози; спонтанність, фрагментарність звучності в електроакустичній «Трансгресії 6» Остапа Мануляка або ж «Пасторалі» для скрипки соло Анастасії Лозової та циклічна репетитивність у творах Богдана Сегіна і китайського автора Ман-Чінга Дональда Юя.
Музика, написана в різний час, і музика різного сприйняття часу. Наприклад, у «Секвенції» (1958) Лючано Беріо часопростір подібний до пружини, що нерегулярно стискається і вивільняється. Флейтистка Наталія Максимів-Кожушко майстерно відтворила цю гру ущільнення-розрідження фактури. А, приміром, у творі Ман-Чінга Дональда Юя “Circle of life” для альта і фортепіано (2022), світова прем’єра якого відбулася того вечора на сцені фестивалю «Контрасти», протиставляється час циклічний (у крайніх розділах, із репетитивним остинато в основі, чітким регулярним поділом тривалостей) та час застиглий (у середній частині, побудованій із послідовності довгих протягнутих звучностей). Окремо хочеться відзначити тандем альтиста Устима Жука та піаніста Мирослава Драгана, у творчій синергії яких ці часові розлами були вималювані дуже рельєфно.
Чи не найцікавішою прем’єрою концерту став твір Остапа Мануляка «Трансгресія 6» для флейти, фортепіано, акордеона та фіксованого запису, що прозвучав у виконанні Наталії Кожушко-Максимів, Богдана Кожушка та Мирослава Драгана. У широкому розумінні, трансгресія — це вихід за межі; у філософії – це перетин кордону між можливим і неможливим, у геології — затоплення суші внаслідок підняття рівня моря.
У музиці Остапа Мануляка межа стирається між звуком і шумом: на фоні шуму в електронному записі голоси акустичних інструментів переплітаються у спонтанних діалогах, щоразу змінюючи інтонацію, рухаються наче у невагомості — неконтрольовані часом і простором. Коли ж інструментальні голоси стихають, залишається тільки звучання електроніки, бо, як відомо, «далі — шум».
Не вдаючись до філософських категорій що таке «далі», а що таке «вперед» у тлумаченні Гійома Аполлінера, зауважимо лише один нюанс. У новій музиці час набуває нового розуміння: то стискається, то розтікається неконтрольовано, як годинник на полотні Сальвадора Далі. З’являється стан перебування, безкінечного розгортання, розсуваються звичні межі звукового часопростору. Чи йдемо ми з такою музикою далі, а чи вперед — Час покаже.
Концерт четвертий
«Не час минає, а минаєм ми»
Під звучання дуету Duo Sonoro у складі скрипаля Андрія Павлова та піаністки Валерії Шульги фестивальний вечір плавно перейшов у ніч. Та плинність часу, так добре помітна за вікном, у концертній програмі наче нівелювалась. Так, у “Hommage á J.S.B.” Валентина Сильвестрова на сцені відбувався діалог епох і стилів, а між творами, написаними різними авторами у різні десятиліття, виникали абсолютно несподівані, та, як виявилось, цілком виправдані паралелі.
Така, на позір, неочевидна паралель пролягла між раннім опусом Володимира Загорцева — Сонатою для скрипки та фортепіано, написаною ним ще у студентські роки (1964), та пізнім, одним із останніх творів Вітольда Лютославського — “Subito” для скрипки та фортепіано (1992). Здавалось би, настільки різні твори, написані в різний час та у різних контекстах. Та й творчий досвід авторів на час написання цих творів —двадцятилітнього українського студента та майже вісімдесятилітнього всесвітньо визнаного майстра — не співмірний. А все ж їх об’єднує спільне відчуття пульсації часу: максимальна насиченість музики подіями, інтенсивний розвиток, співставлення контрастних образів у постійному русі та оновленні. Це музика експресії та витонченої лірики, музика руху, музика дії, музика лінійного часу.
Абсолютна протилежність — цикл “Tre pezzi” Дьордя Куртаґа. Це музика, у якій нерв експресії огорнутий в аскетичні, часом афористичні фрази. Усі події тут відбуваються наче не назовні, а всередині; звідси –така лаконічність висловлювання, інтелектуальна рафінованість лірики. Тут особливо хочеться відзначити гру Андрія Павлова та Валерії Шульги, їхнє, сказати б, інтровертне прочитання твору, де, як вдається, кожен звук, перш, ніж відбутися наяву, детально, до найменших нюансів вивіряється в уяві.
З-поміж інших, таких різнопланових творів, що прозвучали в концерті, а це медитативно-відсторонений опус Тору Такеміцу «З далекого краю хризантем і листопадового туману», витриманий у естетиці мінімалізму консонантний твір “Conversio” Ерккі-Свен Тююра, неофольклорні “П’ять п’єс” для скрипки соло Юрія Іщенка, уважніше сконцентруємось на тому, де часова деконструкція постала повною мірою — “Hommage á J.S.B.” («Присвята Баху») Валентина Сильвестрова. Тут композитор немовби створює портал між двома світами – бароковою музикою афектів і риторичних фігур по один бік і власним «тихим», «слабким» стилем – по інший.
Ступивши крок назустріч у цей портал, ті, хто були по різні боки, вже не залишаються попередніми, а починають віддзеркалюватись один в одному. Ось — типовий бахівський мелодичний зворот exclamatio, риторична фігура вигуку, яка, прозвучавши, не знаходить свого природнього барокового продовження, натомість — по-сильвестрівськи тихо зависає у повітрі. Афект і тендітна крихкість, конгломерат стилів, діалог століть, що доводить, озвучену Ліною Костенко істину: «не час минає, а минаєм ми».
Намагання зупинити час чи, навпаки, — розсунути його межі, вихопити одну миттєвість чи перетворити усе звучання в єдиний мета-стан, конструювати власний неповторний часопростір, чи об’єднувати в ньому символи різних епох — у нових роздумах про час на наших очах народжується нова музика.
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.
