15 жовтня о 19:00 у концертній залі Національної спілки композиторів України відбудеться прем’єра камерної опери українського композитора Антона Стука «День Радості». Постановка буде здійснена в межах Гранту Президента України молодим діячам у сфері культури.
В основу сюжету опери-фарсу лягли новинні репортажі із телебачення тоталітарних країн. Про те, чому для опери обрано саме таку тему, про деталі реалізації та специфіку виконання The Claquers розповів композитор та автор лібрето опери Антон Стук.
Опера називається «День Радості». До чого апеляція? Це про якийсь конкретний день чи щось антиутопічне?
Це історія на основі реальних подій. Є у світі багато країн, де присутні ці самі лідери націй. Вони самі себе так називають і цей свій нарцисизм підкреслюють. Вони лідери націй, правлять цією територією, можуть робити все, що завгодно.
Великою мірою це збірний образ, але поштовхом до опери був сюжет туркменського телебачення про те, як приїздив президент у нове село, в якому насправді ніхто не живе. Він заходить до якоїсь сім’ї додому. Вони сидять на диванчику, контролюють кожне своє слово, бо над ними охорона, і в будь-який момент їх можуть ліквідувати. І все це відбувається в один день. Треба ж радіти — он до них щастя привалило, приїхав їхній великоповажний президент. Подібні речі відбуваються в багатьох країнах.
Північна Корея, Росія? Росія проглядається у використаній в лібрето мові, щонайменше.
Як на мене, це та мова, якою, на жаль, користуються більшість наших громадян. На жаль, так і є. Одна із задач — показати відрив літературної мови від того, як ми всі говоримо поза цих нормативів. Опера — більш піднесений жанр, питання мови тут привертає увагу. Коли в драматичному театрі це не є проблемою, в оперному все ж…
Як ти окреслюєш жанр? Це псевдодокументальна опера?
Це фарс. Тут достатньо як комічного, так і трагічного.
А страх?
Страх — це не те, що має бути, його треба побороти.
Про музику. В заявці вказано, що це ані авангардова, ані псевдоромантична музика. Яка все ж таки музика?
Я, чесно, вже не можу бути об’єктивним. Після репетицій мені здається, що вона ближча до авангардової, хоч там і авангарду мало, але співати це трішки складно. В оркестрі є трохи штампів та помпезності — має ж бути пафос мітингів бюджетників тощо. Музика загалом підкреслює той стан, який є в лібрето, і який вималюється в акторській грі.
Диктатура — це дурість, глупота. Якщо дивитись збоку — це смішно. Це смішно тільки в театрі, але коли від цього страждають живі люди…
Виконавці — «Київська камерата» і запрошені солісти?
Виконавців підбирала режисерка вистави Марина Рижова. Вона має досвід роботи із соціально-політичними драматичними виставами у театрі «Золоті ворота».
Подія відбудеться у залі Спілки композиторів. Наскільки цей простір пристосований до виконання опери?
Там важко це робити, адже існує проблема із конструкцією сцени. Акторам там місця немає, адже на сцені буде оркестр. Актори будуть на авансцені, або ж перед сценою взагалі. Я б хотів повноцінну постановку із декораціями, хорошою акторською грою. Нехай це буде мінімалістична, але все ж сценічна версія.
Яка тривалість опери?
Разом з електронним вступом, зробленим із розмовних епізодів наших дорогих диктаторів, котрі реально досі живуть — близько 30 хвилин.
Це твоя перша опера?
До того була ще мікромоноопера. Але на дитячу тематику: віршик про пацюка в кишені. Тривала вона рівно хвилину. Тож, «День Радості» раз в тридцять більша.
Чому тема диктатури?
Диктатура — це дурість, глупота. Якщо дивитись збоку — це смішно. Але це смішно тільки в театрі, але коли від цього страждають живі люди…
Для кого ця опера?
Враховуючи текст і те, що там відбувається, — це не для дітей. А загалом — для широкого загалу. Не факт, що зрозуміють, але я хоча б спробую.
Персонажі — з сюжетів, чи ти їх брав з реального життя?
Це збірні середньостатистичні образи чоловіка, жінки, диктатора та образ «телебачення». Розмовляюча голова, яку ми побачимо хіба в епілозі.
Чому всі герої настільки відштовхують?
І диктатор і народ — це все погано. Тут нема конфлікту між владою і народом. Тут є конфлікт між людиною, яка це допускає і тією, яка це не терпить. Але другої немає в опері. Ми її маємо уявити.
Вирішення конфлікту дає надію? Чи все ж ми всі помремо?
В рамках цього сюжету — горбатого могила виправить.
Адаптація під онлайн формат очікувати?
Враховуючи нинішні умови — це потрібно робити. Щоб був запис та онлайн-трансляція. Планується дискусійний клуб опісля вистави, адже питання, яких торкається опера — болючі.
Ти займаєш позицію погляду збоку чи проводиш паралелі з нашою країною, певними соціумами?
Тут ще є ідея того, що влада і народ одне одного варті і по суті є одним цілим. Не можна казати «ось вони», а «ось ми». Все одне. І на це треба звернути увагу, бо ми за собою цього не помічаємо. Ми маємо усвідомити те, що не треба на когось кивати. А з іншого боку: треба головою думати. Головою, а не гузницею.
Олександр Островський: Чи вимагали в міністерстві лібрето? Опис, який був у заявці і те, що я побачив у лібрето — це дві різні речі.
Антон Стук: Та ти що? Не сходиться?
Олександр Островський: Все сходиться, але по опису, не скажеш, що зрештою буде отаке.
Антон Стук: Я не знаю, чому таке враження. Що не сходиться, не розумію.
Олександр Островський: Коли читаєш опис, здається, що буде щось соціально налаштоване.
Антон Стук: Так, воно налаштоване соціально.
Олександр Островський: І що воно буде чепурненьким.
Антон Стук: А з чого ти взяв, що воно буде чепурненьким?
Олександр Островський: Так здається.
Антон Стук: Через канцелярську мову?
Олександр Островський: Ага. А коли читаєш лібрето, розумієш, що воно зовсім не таке.
Антон Стук: Які вимоги, які питання — така й відповідь.
Читайте також:
• Вінсент Козловський: «Фестиваль нової музики для слухача — як Ватикан для вірянина»
• На Соколиних крилах львівського Алкіда
• Сьомі Дні української музики в Варшаві. Діалог на рівні високих матерій