Якою ми уявляємо собі сучасну українську музику? Де пролягає межа її сучасності — у хронологічних вимірах, у новизні музичної мови, у незвичності концепції? Чи змінюється відчуття сучасності в музиці вітчизняних митців різних поколінь? А якщо так, то який він — молодий сучасний український композитор? Що його хвилює і як він це висловлює?
На ці роздуми наштовхнув концерт прем’єр молодих українських митців, що днями відбувся у Львові в рамках двадцять дев’ятого міжнародного фестивалю сучасної музики «Контрасти». У програмі — твори митців молодої генерації, лауреатів Всеукраїнського композиторського конкурсу імені Мирослава Скорика. Серед них — як ті, хто вже набув певного статусу в українському музичному просторі, як, наприклад, Рената Сокачик (друга премія), так і молоді дебютанти, як дев’ятнадцятирічний Нікіта Іванченко (третя премія). Першовідкривачем їхніх опусів став Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії під орудою відомого польського диригента, одного із членів журі конкурсу, Вінсента Козловського.
Назва концерту, «Діалог зі Скориком», як видається, є не просто знаком шани патрону конкурсу, але й промовисто засвідчує концепт події, співставляючи постать одного із символів українського музичного модернізму другої половини ХХ століття та молодих авторів, чий стиль формується вже у зовсім інакших реаліях та контекстах.
У цьому «діалозі» музиці Мирослава Скорика завбачливо було відведено «вступне слово», де за канонами ораторського мистецтва, балансували офіційний тон та тонкий гумор. Концерт відкривала його «Урочиста увертюра», у якій після короткої святково-піднесеної, «при краватці і в смокінгу», музичної теми почалася вервечка танцювальних епізодів із фірмовими скориківськими алюзіями на український фольклор. Хоч ця увертюра й написана незадовго до смерті композитора, у 2018 році, та в ній, хай і дещо спрощено, втілена емблема стилю молодого Скорика — того, що стояв біля витоків українського неофольклоризму. Далі ж у «діалог» вступили молоді — кожен із самобутньою манерою висловлювання.
Окрім творів цьогорічних переможців конкурсу, написаних, згідно з вимогами, для соліста з оркестром, до програми увійшов опус лауреатки другої премії Конкурсу-2021 Надії Курінної. Її оркестрова композиція «Emanatio» відкривала основну частину концерту. У філософії еманацією називають концепцію створення Всесвіту шляхом його витікання із першопочатку. У музиці Надії Курінної ця ідея втілилась дуже живописно: з-поміж хаосу шерехів, звукових плям тут поступово народжуються короткі ліричні інтонації, що наприкінці твору виливаються у просвітлену кантилену. Увесь оркестр постає як цілісний організм, велика сонорна маса, в якій пульсує життя — мерехтять короткі лінії, плями, переливаючись у постійному русі.
Не даремно й звукову матерію твору авторка означила як «торнадо скупчень енергії». Композиторка майстерно міксує барви оркестрових тембрів у епізодах сонорних спалахів, де голоси усього оркестру поєднуються в спільній пульсуючій звучності, а також створює рельєфні контрапункти оркестрових груп, граючись балансуванням переднього і заднього планів звучання. Опус “Emanatio”, з його безконфліктністю, консонантністю, замилуванням звучністю як такою, викликає алюзії до символістських музичних полотен.
У наступному опусі програми — Концерті для віолончелі з оркестром №1 «Картини війни» Нікіти Іванченка, який цьогоріч здобув бронзу у композиторському конкурсі, тон «діалогу» змінився кардинально. Цей твір — рефлексія композитора, вихідця з Маріуполя, над трагедією, спричиненою російським вторгненням. Три частини концерту — «Травма», «Безумство», «Смерть» — витримані у філософсько-трагедійному тоні. Твір зітканий із протиставлень, найочевиднішим прикладом яких є характер тематизму у партії соліста та оркестру. Так, наприклад, у першій частині експресивний голос віолончелі звучить на тлі майже застиглої оркестрової звукової маси. У партії соліста багаторазово, навіть нав’язливо, повторюється основна тема у вузькому діапазоні, яка наче силкується вирватись за його рамки, однак кожна спроба закінчується низхідним хроматичним рухом – мотивом passus duriusculus, бароковою риторичною фігурою страждання.
Протиставляються і різні розуміння часового виміру: аморфні оркестрові звучності руйнують лінійність часу, музика звучить наче у заповільненій відеозйомці; лише в окремих фрагментах ця невагомість часопростору перетворюється у тверду розмірену ходу із чеканним ритмом, що, вочевидь, символізує невблаганний поступ смерті.
Ця музика вимагає від соліста глибокого занурення в лабіринти образно-емоційного світу — від драматичної експресії до холодної відстороненості. Виконавиця партії віолончелі Оксана Литвиненко впоралась із цим завданням вдало, хоча в окремих моментах, як видається, в її інтерпретації бракувало нюансування звука. В цілому, у творі відчуваються масштабність симфонічного задуму, продуманість форми, володіння виразовими можливостями оркестру, однак трапляються і окремі стилістично недоречні моменти, які дещо знижують рівень художньої переконливості музики. Та вже сама наявність такого симфонічного полотна у творчості настільки юного автора свідчить про його непересічний талант.
Від емоційно-змістової визначеності трагедійного опусу Нікіти Іванченка «діалог» перейшов у нове русло — химерності розпорошених образних світів у творі Ренати Сокачик «Antonych-fragments». Цей опус — поема для контрабаса та оркестру, присвячена Богдану-Ігорю Антоничу, українському поетові-модерністові, чиї вірші оспівують рух, красу, життя. Постать Антонича, такого різного у своїй поезії — то «звіря сумне і кучеряве», а то — «розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах», — у музиці постала в безкінечній мінливості тембрових поєднань, фактурних форм. Твір побудований як невпинне нанизування контрастних фрагментів, у яких на перший план виходить то така близька поетові вітальність, то бентежність, то усмішка, то лірична задума… У партії контрабаса, яку виконував Назарій Стець, а особливо у каденції, сповненій тонкими порухами-натяками, відчувалось суголосне поезії Антонича замилування красою миттєвості.
Назарій Стець
Цікаво, що в заключному оркестровому фрагменті з’явились алюзії на фольклорні танцювальні мотиви, що поступово набували стихійного звучання, однак різко обірвались. Останнє слово у поемі належало солістові – голос контрабаса виводив афористичні фрази, остання з яких спинилась у висхідному русі. Хтозна, чи таке закінчення — не метафора того, як у буйстві молодості обірвалось життя самого Антонича?
Кульмінацією «діалогу» того вечора став твір лауреата першої премії конкурсу Юрія Пікуша — концерт для віолончелі та оркестру «Concellastra». Його назва є грою слів, що накладаються одне на одне: з італійської заголовок перекладається буквально — «концерт для віолончелі та оркестру». Як і в опусі Ренати Сокачик, тут дуже важливу роль відіграє рух, ідея постійної змінюваності, але в цьому контексті рух не спонтанний, а напрочуд цілеспрямований, де всі елементи партитури міцно пов’язані між собою. Тож, як вчать нас закони фізики, ніщо не виникає з нічого і не йде в нікуди — тематичний розвиток твору продуманий дуже тонко.
Уся музика віолончельного концерту — суцільний пульсуючий нерв. Чи то у нестримному perpetuum mobile, чи то в коротких монологічних фразах соліста — протягом усього твору автор блискуче витримав ефект напнутої пружини. Голос соліста, що час від часу виходить на «аван-сцену» звучання, щоразу обростає контрапунктами оркестрових партій. Саме рельєфна лінеарність стає основою для створення оркестрової звукової матерії, а тим самим забезпечує постійне відчуття руху, розвитку. Способи співставлення тембрів, їхня координація у часі, філігранність кожної інструментальної звукової лінії засвідчували майстерне володіння автора оркестровим письмом. Слід віддати належне і виконавцеві партії віолончелі Артему Полуденному — в його інтерпретації кожен звук детально продуманий, у кожній фразі вибудувана чітка градація звучності — красива і переконлива.
Тож, тепер, коли після концерту залишився приємний посмак, чи знайшли ми відповіді на питання, з яких починали? Адже ось вона — сучасна українська музика, написана тут і зараз молодими талановитими композиторами, самобутня, а водночас — така, що перебуває в руслі вітчизняних і європейських традицій. Різні світогляди, різні музичні світи, різні мистецькі голоси, і кожен з них — нетривіальний, свіжий, такий, що має що сказати і заслуговує бути почутим. Залишмо більш глобальні висновки на майбутнє, а поки нехай ці спостереження стануть нотатками на полях, мимовільним свідченням сучасності.