Музика, яку створює Любава Сидоренко, самобутня, багатогранна, чуттєва, зрештою – красива. Її музична мова, поза всяким сумнівом, сучасна, та при цьому, значною мірою, заснована на класичних у широкому розумінні принципах драматургії та образного змісту. В одному з інтерв’ю Любаву Сидоренко, як представницю львівської композиторської школи, запитали, чи існує якась особливість, що вирізняє львівських митців поміж інших українських авторів. Відповідаючи, вона назвала, перш за все, «послідовну модернізацію романтичного типу образності», яку втілює у музиці й сама.
Композиторці однаково чужий епатаж авангарду, стохастичні методи чи інструментальний театр, натомість – її приваблює «чиста музика» із глибинним змістом, що апелює до почуттів. Недаремно серед своїх кумирів Любава Сидоренко неодноразово називала імена модерністів, які у ХХ столітті, в часи «Великих музичних відкриттів» залишались незмінними шукачами краси та істини у мистецтві – Вітольда Лютославського та Олів’є Мессіана.
Захоплення польським класиком не випадкове – у 2005 році, вже по закінченню Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка, Любава Сидоренко стала стипендіаткою Gaude Polonia і продовжила навчання у Краківській музичній академії, у класі композиції Збіґнєва Буярського. Тут вона перейняла вже міцно вкорінені з часів генерації Нової польської школи принципи тембро-фактурного письма. Зокрема, як відзначала Любава Сидоренко, твори Лютославського, а особливо серія його «Ланцюгів» стали її настільною книгою. Від польського класика вона перейняла як загально-естетичні установки, так і суто технічні. Їхню музику споріднює пріоритетність чітко вивіреної драматургії, процесуальність, подієвість у викладі музичного матеріалу, а також використання контрольованої алеаторики – новаторства, запатентованого Лютославським у 1960-х роках.
Свого часу польський класик стверджував: «обмежуючи музику шепотом, кольорами, ритмами, динамікою тощо, ми збіднюємо її, забираємо принципово важливий елемент». У творчості Любави Сидоренко відчуваємо суголосну позицію – її музика завжди насичена яскравим рельєфним тематизмом, що протягом усього твору проходить шлях трансформацій і становлення. Цей композиційний принцип вона втілює цілком самобутньо. Як відзначав польський музичний критик Славомір Войцєховський у своєму відгуку на «Метаболу» Любави Сидоренко, що прозвучала в одному з концертів «Варшавської осені», «авторці не довелося соромитися свого захоплення Лютославським – тут не було слідів епігонства».
Творчість Мессіана приваблює українську композиторку на рівні стилістики. Певною мірою, їхню музику споріднює так званий «вітражний принцип мислення» – термін, адаптований у музикознавстві до творчості авіньйонського митця, що означає мозаїчне співставлення контрастних тематичних блоків, подібне до розмаїття різнокольорових скелець на вікні готичного собору. У музиці Любави Сидоренко стрімка контрастна змінність тембро-фактурних блоків часто стає основним формотворчим принципом. Та, зрештою, аналогії між музикою української мисткині та її улюблених європейських метрів слід проводити дуже обережно – їхні певною мірою подібні естетичні погляди втілюються у творчості кожного неповторно, в контексті його індивідуального стилю.
У музиці Любави Сидоренко завжди відчувається гра символів, знаків, асоціацій. Вона щоразу вимагає чуттєвого переживання і філософського осмислення. Наприклад, її твір «Дихання» для віолончелі соло (2011) промовляє до слухача афористичною мовою коротких фраз – невловимих образів-натяків. Рівномірний виважений рух ламаної мелодичної лінії стрімко змінюється чи то нестримним летом, чи то несподіваним завмиранням, від шепоту до крику один крок, від якого справді перехоплює подих: вдих – видих…
Або ж «Octagon» для восьми віолончелей (2008): музика, де, подібно до морського приливу перед грозою, стрімко котяться хвилі хаотичних звукових мас, одна сильніша за іншу, аби після могутнього звукового шторму розчинитись у стишеному просвітленому звучанні. Звуковий профіль такої музики – наче оголений нерв; образ розкривається через граничну емоційну напругу. Та, як стверджує композиторка, провідна образна сфера у її творчості завжди апелює до оптимістичних емоцій, тому так чи інакше у кожному творі після усіх драматичних колізій зрештою сповнюється справжній катарсис.
Варто згадати і один із найвідоміших творів Любави Сидоренко, а заразом, за словами мисткині, і один з її улюблених – «Білий ангел» для комп’ютерної стрічки, читця і сопрано на тексти Ігоря Калинця (2006). Вірш, що лежить в основі твору, – голос підсвідомості, напів марення, де на тонкій грані балансують благословення і божевілля – натхненний сюрреалістичними полотнами Сальвадора Далі. Поезія була написана на поштівці із репродукцією «Мрії» іспанського генія. Відомо, що Далі називав свої картини «створеними від руки фотографіями сну». На полотні «Мрія» на передньому плані – скульптура із людськими обрисами, але зашитими вустами та намертво стуленими повіками. У традиційній для Далі манері тут візуалізується крихкий світ сну-галюцинації, де усе переповнено символами, парадоксами, метафорами. Таким же безтілесно-метафоричним постає і вірш Ігоря Калинця. Ще більшої символічності надає цій поезії те, що автор, український дисидент, писав її у пермських політичних таборах, а поштівки, на яких занотовував свої творіння, надсилав з чужинських тюрем дружині та доньці.
Цей складний, зі сплетінням багатьох глибоких контекстів образний зміст озвучується у рівній першоджерелам за метафоричністю музиці Любави Сидоренко. Об’ємні звукові маси електроніки, що коливаючись, заповнюють собою увесь простір, ламані мелодичні лінії, здається, долають силу тяжіння, позбавляють будь-якої опори і наче дозволяють слухачеві зазирнути по той бік реальності. Композиторка протиставляє «живий» голос Ангела (сопрано) у кришталевому звучанні високого регістру та «мертвий» перетворений через комп’ютерну програму голос Демона (читець), спотворюючи людський тембр у гранично низькому регістрі. Цікаво, що у вірші Калинця немає як такого поділу на світлі і демонічні сили.
Видається, що своїм музичним опусом композиторка продовжує «ангельську» тему у живописі Далі: варто згадати його полотна «Ангел», «Сюрреалістичний ангел», «Грішний ангел», «Ангел сонця» та багато інших, де той, кого звикли уявляти сонцеликим Херувимом, зображений крізь призму непояснюваних марень і викривлень підсвідомості. Лінійний час у музиці зупиняється і розтікається подібно до того, як на картині Далі «Постійність пам’яті» безсило звисають із поверхні м’які плоскі годинники. Підкреслюючи чуттєвість Любави Сидоренко у сприйнятті та відтворенні такого ідейного наповнення, Ірина Коханик відзначала, що у творі «поєднались інтенції художніх текстів опального українського поета-лірика, дивного генія живопису ХХ століття і талановитий витончений звукопис нашої сучасниці», тож «Білого ангела» можна вважати есенцією метафоричної музичної мови композиторки.
- Сальвадор Далі. "Сюрреалістичний Ангел"
- Сальвадор Далі. "Ангел"
Від «піднесеного»-образного змісту – звернемось і до «земного»–технічного способу його втілення. Найчастіше композиторка пише музику для камерних ансамблів. У різнотембрових полілогах, де кожен інструментальний голос промовляє, здебільшого, через сонорно-орієнтовані способи звуковидобування, виразові ресурси звука розкриваються дуже випукло. Тож камерна музика, за зізнанням композиторки, є улюбленою сферою її творчості. Та й, зрештою, вибір виконавського складу у творчій практиці Любави Сидоренко часто продиктований замовленням – композиторка вже довгий час плідно співпрацює як з українськими, так і з європейськими камерними музичними колективами та сольними виконавцями, а також отримує замовлення від польського та німецького радіо.
Одні з найвідоміших її камерно-інструментальних творів – «Криптограма» (2009) та «Маріонетки» (2011). За словами композиторки, ці опуси створювались як крайні частини триптиху. Твір, що мав би бути серединою циклу, «Octagon», було створено раніше. Однак цей задум не втілився в життя – єдине виконання усіх трьох творів як циклу відбулося на авторському ювілейному концерті Любави Сидоренко (2019), тоді як здебільшого ці опуси «живуть самостійним життям» і виконуються окремо. При цьому драматургія творів, що мали би бути крайніми розділами циклу, надзвичайно подібна і, як видається, унаочнює характерні риси стилю композиторки.
Обидва твори спочатку були написані для квінтету із солюючим кларнетом: «Криптограма» – для кларнета, флейти, фортепіано, скрипки, віолончелі та великої групи ударних; «Маріонетки» – для кларнета, скрипки, альта, віолончелі, фортепіано (у другій редакції – для солюючої віолончелі та камерного оркестру).
Звукове панно цих творів – калейдоскоп тембро-фактурних пластів, де кожен голос має свою індивідуальну фактурну форму – чи то пуантилістичні крапки, чи то лінії – протягнуті або ж пульсуючі, чи «сузір’я» коротких мотивів, із розпорошеними по різних регістрах звуками. На тлі цих начебто хаотичних звучностей постає індивідуалізована тема, доручена партії соліста – із гострими контурами мелодії, примхливою ритмікою та жагучою експресією ораторської промови.
Часто музика викладається поза метром. Часопростір заповнюється нашаруванням некоординованих між собою ліній. Особливо яскраво прийом ансамблевого ad libitum застосовується у кульмінації – тут, при граничній щільності фактури, гучній динаміці, широкому регістровому охопленню звучність подібна до пульсуючої магми. Так, ця тембро-фактурна мозаїка нагадує хвилю: від розрідженої «рваної» фактури на початку через масивне tutti кульмінації і знову до тонкої канви звучності у постлюдії.
Особливо вражаюче звучить постлюдія у «Маріонетках». Це неначе вихід за межі земного буття – така експресивна у попередніх розділах звукова маса тут розсіюється у високому регістрі, непідвладна часу, вона розпорошується в аметричних трелях, делікатних звукових крапках. У другій редакції ще додаються віолончельні флажолети з по-спражньому неземним, наче космічним звучанням. Це і є той незамінний у творах композиторки катарсис, просвітлення, після якого усі перипетії попередніх музичних подій розчиняються у небутті.
Поетичний світ музики Любави Сидоренко спонукає говорити про себе тонкими метафорами. Тож, як просвітлену постлюдію до цього нарису, залишу фрагмент вірша Ігоря Калинця, що ожив у музиці «Білого ангела»:
«Білому Ангелові мало мого слуху
що обдаровує Троянду в росяне
зітхання
Білому Ангелові мало моєї таємної
згоди із леготом
який ночує в пелюстках
Білому Ангелові мало мого мозку
що родить павутиння з нічого
аби обснувати квітку»…
Читайте також:
• Олена Ільницька: Я не люблю повторюватись. У кожному творі має бути якийсь винахід
• Слухаємо сучасну українську музику: «Повітряна механіка» Алли Загайкевич