…Буває складно знайти відповідний емоційний модус для сприйняття сучасної класичної музики. Так, для багатьох усі несподіванки, які вона підносить уже навіть стали звичним явищем. Але якщо змістити вектор уваги саме на цінність сучасної музики, то дуже важливо, коли за всіма розширеними техніками, певними карколомностями та концепціями стоїть чуттєвий досвід, який можна пережити. Таке емоційне резонування викликають твори Ренати Сокачик. Та не відразу.
Все ж до такої музики необхідно бути підготованим. І мова тут не стільки про теоретичні знання. Іноді важливо знайти час і місце, де ця музика буде саме почутою, якщо йдеться про запис, а не живе виконання. Знайшовши таке місце, мені, наприклад, уявлялося: «якби я писала цей твір, чому б саме такий хід зробила…», «що саме оголосило “шах і мат” моєму мозку і почуттям при прослуховуванні?». І тоді виявляється, що Речитатив для скрипки соло зовсім не той, за кого видає себе, а «Corali sbagliati» («Неправильні хорали») 2021 для струнного оркестру взагалі є одним із ключиків парадоксальності мислення композиторки.
Кожне слухацьке вухо унікальне і кожен зчитує в музиці своє, в міру власної обізнаності і бажання пережити чийсь досвід. Речитатив для скрипки соло, наприклад, видався для мене твором-сповіддю. Думаю, Володимир Рунчак назвав би його більш модно — (не)Речитатив для скрипки соло. А епіграфом до цієї композиції можна було б поставити тичинівське:
«Ридма ридають хвилі, а морю пишуть ріки,
Що води їх сміються від сонця і вітрів…».
А далі, якщо перефразувати поета і додати алітерацій — Речитатив ридма речитує. І що ж ми чуємо? Напевно вокал не зміг би так виридати, як це зробила скрипка. Принаймні голосу складно розчепитися на кілька ліній. Назойливе звучання самотнього «до» одразу ж починає обплітатися контрапунктуючими лініями, які поступово витісняють початкову. І далі постійно борються два висловлювання: чи це голос і акомпанемент в одній іпостасі, чи боротьба різних емоційних станів автора. Напевно авторка залишила це питання нам?
Часом композитори можуть навіть і не задумуватися над тим, що виплескує їхня душа у музику. Як і в цьому Речитативі, вони, передають роль проживання їхнього твору тим, хто буде всотувати музику крізь власний досвід. Композитори довіряють виконавцям і слухачам сокровенне. Хтось пройде мимо, а комусь це проболить (як у випадку більшості творів Ренати Сокачик) і вдасться пережити досвід іншого.
Композиторка не обмежується українським музичним досвідом, у її композиціях витають впливи різних культур. Як, наприклад у «Corali sbagliati» («Неправильні хорали») 2021 для струнного оркестру, де авторка вочевидь звертається до середньовічного жанру — григоріанського хоралу.
Однак звуковий простір твору тут ще й розсікають українська та угорська мелодика. Дивовижне співпадіння чи задумка авторки — але церковний гімн тут може викликати алюзію до українського державного. Хіба початкові інтонації, які, здавалось би, базуються на загальних формах мелодичного руху, не нагадують Гімн України? Чи можливо музику Бийло Бартока?
На те хорали у композиторки і неправильні. Бо хоч як їй не хотілося написати щось світле і життєрадісне, на п’єдестал авторка виносить, як би банально це не звучало — свої переживання. Явно чи приховано, свідомо чи підсвідомо. Звичайні, людські, якими боліли ще наші предки (згадаймо до прикладу мелодику і тексти фольклору — дум, строкових чи історичних пісень, наприклад). Інакше — це був би зімітований досвід, де не було б волі відвертим романтично-модерністським звучанням, які, можливо й не такі вже актуальні у сфері сучасної академічної музики. Але для Ренати Сокачик важливо бути чесною у висловлюваннях.
Потроху стає зрозуміліше чому хорали раптом перериваються коломийковими зворотами чи просто тишею. Чому раптом чуємо цей сплав романтизованих і модерністських звучань, які абсолютно протилежні стриманим лініям хоралів. Чому гімн розчиняється у поліфонічній фактурі. І чому авторка забирає головну складову хоралу — слово. Так, її словом стає лише інструментальне звучання, яке дозволить висловити те, на що слів бракує або де вони не потрібні.
Здається, вплив прекрасного вчителя Ренати Сокачик — Ганни Гаврилець, тут очевидний. Особливо якщо послухати її «Хорал» (однак уже без григоріанських гімнів в основі), який також написаний для струнного оркестру. Чуттєвий, драматичний, в якому струнні наче прорізають емоційний світ слухача. Хорал, який набув уже зовсім іншого значення, хорал, який уже виконується, як погребальний твір на пам’ять про композиторку, яка передчасно відійшла у вічність у перші дні повномасштабного російського вторгнення.
Інший досвід Ренати Сокачик — культура Норвегії. У черговому парадоксальному творі «Дві мініатюри на норвезькі теми» авторка поєднала українську мелодику з норвезькою та одягнула це в ритміку різних жанрів, танцю халлінг зокрема. (Не)ідеально-класицистичний початок твору з кадансу уже задає тон для парадоксальних рішень. Ось в уяві виринає чистота озер, фіорди в обіймах непорушних засніжених гір. Та норвезьку чистоту, рівновагу захльостує українська романтичність та драматизм. Як би не хотілося композиторці, щоб все у житті і музиці було ідеально, все ж, ніби терновими гілками, у музичну тканину проникають щемливі інтонації та терпка акордика.
Тішить, що усі три твори відгукнулися комісії, котра неабияк розуміється на музиці для струнного складу і Рената Сокачик була гідно оцінена у вигляді Премії імені Ревуцького-2023. Приємно, що її отримала професіоналка. Та, що справді має науковий досвід (адже Рената Сокачик захистила дисертацію з оперної творчості Петера Етвеша), прекрасно володіє композиторською майстерністю і дуже чуйна і шанована у дітей, яких навчає у музичній школі. А діти, як ми знаємо, фальші не пропускають.
Читайте також:
• Олена Ільницька: Я не люблю повторюватись. У кожному творі має бути якийсь винахід