Чорний фрак і вечірня сукня — довгий час у найкращих оперних театрах світу був дозволений тільки такий дрес-код для поціновувачів мистецтва. Нині ця традиція поступово відходить у минуле, а театри йдуть на зустріч публіці, аби вона почувалась комфортно. А як із самою музикою? Чи повинна висока сцена диктувати своєрідний «дрес-код» для виконуваного репертуару? Чи можуть уживатись в одному концерті перли класики й сучасності і біжутерія популярної музики, хай навіть з однаковим блиском майстерного виконання?
Ці роздуми навіяні виступом «Одеської камерати» на концерті п’ятого дня фестивалю «Дзеркало». Імпреза «З Одеси — з любов’ю» зробила невидимою стіну між Дзеркальною залою та площею перед театром, де повсякчас — з любов’ю, але зі Львова — лунає популярна естрадна й народна музика.
У програмі «Одеської камерати» поєднались два полюси: хіти світової й української класики – Concerto grosso №12 барокової супер-зірки Георга Фрідріха Генделя, романтичний вальс «Розлука» Миколи Лисенка — насущна музика української інтеліґенції початку минулого століття, та фантазії/парафрази на народні теми — «Гонивітер» Анатолія Кос-Анатольського, декілька коломийок, народна музика в аранжуванні Олени Іонової — виконавиці партії першої скрипки. Поміж цих полюсів — мелодійна лірика Олександра Родіна, Алемдара Караманова, Крейга Кортні в руслі традиціоналізму. Увінчував програму парафраз на мелодію українського славня «Ми – є» Юрія Шевченка.
Про музику класиків часто говорять, порівнюючи її з могутніми айсбергами. Та айсберги Генделя і Лисенка, твори яких звучали на початку концерту, одиноко височіли посеред мілини фольклорних переспівів.
Чому ж звернення до українського фольклору названо мілиною? Чи не черговий це прояв меншовартости? — слушно спитаєте ви. Аж ніяк. Репертуар «Одеської камерати» вкотре актуалізував питання звернення композиторів до народних першоджерел. Здавалось, вже давно розставлені крапки над і — ще в часи зародження так званої нової фольклорної хвилі, або ж вітчизняного неофольклоризму, видатна музикознавиця Галина Мокрєєва, одна з небагатьох сміливих і чесних дослідниць у тогочасній підрадянській Україні, писала:
«Напружено й наполегливо опрацьовується український фольклор, особливо закарпатський (нескінченні рапсодії, сюїти, жанрово-танцювальні твори). Найбільш «передові автори» намагаються поєднати «етнографізм» із сучасною (в їхньому розумінні) мовою».
Та якщо прогресивні митці, як наприклад, Леонід Грабовський у дипломній роботі «Чотири українські народні пісні» залучали фольклор до арсеналу власних модерних виразових засобів, то у більшості авторів звернення до народних першоджерел засвідчували «епігонство, банальність і примітивність мислення» — пише Галина Мокрєєва.
Ця справедлива думка висловлена вже понад 60 років тому, але й нині зі сцени престижного фестивалю камерної музики у виконанні «Одеської камерати» лунають коломийки — не в стильних прочитаннях жанру Мирославом Скориком чи Олександром Козаренком, де народна тема — лише поштовх для фантазії самобутнього автора, а з очевидною експлуатацією фольклорного матеріалу, який добре пасував би хіба естрадній музиці, на кшталт «Бандерштадтівських коломийок» гурту «Скрябін», що, до слова, є чи не улюбленим репертуаром вечірніх музикувань львівської молоді на площі перед театром.
Ця проблема (а таки справді — проблема!) потребує обговорення ще й тому, що «Одеська камерата» — молодий колектив, заснований минулого року, який позиціює себе як популяризатор української музики, зокрема — свого регіону. Однак у репертуарі музикантів поки не знайшлося місця такому музичному надбанню Одеси, як авангардна, експериментаторська музика Кармелли Цепколенко, чуттєва модерна лірика Юлії Гомельської, самобутня, така, що йде в ногу із сучасними світовими мистецькими трендами, творчість Кіри Майденберг-Тодорової та інших одеських мисткинь і митців, що володіють яскравим стилем. Натомість Одеса презентується через народну музику сонячної Набережної, а Україна — через аранжування коломийок.
Звісно, кожен виконавський колектив сам формує свій музичний профіль, а далі — орієнтується на свою публіку, готову обдаровувати його щедрими оваціями. Тож, чи має подібна музика право на існування? — безперечно! Чи подобається вона слухацькій авдиторії? — так! Чи може молодий ансамбль зайняти саме таку репертуарну нішу у сучасному культурно-мистецькому просторі? — звичайно! Але чи повинна така музика, навіть у прекрасному, «в настрої» виконанні «Одеської камерати», звучати з високої сцени Дзеркальної зали Львівської опери на фестивалі класичної, себто зразкової, камерної музики? Чи погоджуємось ми взяти такий репертуар за взірець, показник сучасного камерно-ансамблевого мистецтва?
Судячи з реакції публіки, що нестримно вигукувала bravo щойно музиканти відривали смичок від струн, – відповідь на попередні питання ствердна. Та чи завжди можна орієнтуватись на публіку? Хто має диктувати правила гри — фестиваль з чітко артикульованою концепцією бачення сучасного мистецтва, чи слухачі в залі, захоплені запальними ритмами знайомих мелодій? А, може, хай би поступово публіці ставали все більш впізнаваними і від того — любленими — твори високої української класики ХХ століття і сучасності?
Та все ж, «Одеська камерата» прагнула так чи інакше відтворити національний колорит і музикою заявити про свою громадянську позицію. Зокрема, у концерті прозвучав твір кримського композитора другої половини минулого століття Алемдара Караманова «Ave Maria» в аранжуванні Анни Філіпової, тим самим підтверджуючи приналежність митця чорноморських берегів до українського музичного простору.
Великі очікування покладались на анонсований твір сучасного композитора Крейга Кортні «Українська алилуя», написаний американським митцем в знак підтримки України — жертви розв’язаної проти нас Росією війни. Крейг Кортні здебільшого працює із церковними хорами, його музика — традиціоналістська і доволі проста. У творі, що звучав на концерті, благородний прояв солідарності з Україною, що, без сумніву, вартує нашої великої вдячності композиторові, видався не співмірним із художнім результатом композиції — варіацій на soprano ostinato із передбачуваними секвенціями та тривіальними гармоніями. Слід віддати належне музикантам «Одеської камерати» — у їхньому виконанні твір ожив і щемкий посил надії на Перемогу долинув до сердець багатьох зворушених слухачів.
Беззаперечною кульмінацією концерту був заключний твір програми — «Ми – є» Юрія Шевченка — сучасного композитора, який відійшов у засвіти на початку повномасштабного російського вторгнення. Тим більш символічно звучали завуальовані фрази українського гімну у натхненному виконанні музикантів.
Такий він — еклектичний репертуарний «дрес-код» «Одеської камерати»: мереживні жабо німецького бароко, вінтажні корсетні сукні та оксамитові капелюшки Києва початку 1900-х, солом’яні брилі вівчарів з полонини, матроські сорочки одеситів на Набережній, і все це — під синьо-жовтим стягом. Вигляд, безперечно, красивий. Та чи дозволять у такому вигляді наступного разу ввійти до Дзеркальної зали?
Читайте також:
• «Наш культурний продукт має цікавити світ незалежно від війни», — продюсерка Ольга Дятел
• On the Transmigration of Souls Джона Адамса як memory space в музиці
• Art.razom: Якщо державним театрам це не цікаво, тоді має бути цікаво нам