6 серпня шедеврами оперної класики в інструментальних транскрипціях розпочався фестиваль «Літні музичні промені». Після пом’якшення карантинних обмежень Національна філармонія України відчинила свої двері навстіж музиці, музикантам, виконавцям і слухачам. Але зробила це не тільки наживо у залі, а й зберігши нову традицію стріму онлайн. Справді, чудова атмосфера, натхненне виконання, радісні відвідувачі. І філармонія — Національна, чому б і решті поціновувачів музичної культури України не отримати нагоду поніжитись в «променях» разом з киянами?.. Як виявилось, не так це і легко чи доступно.
…І чи музичної культури України? Програма «серпневої фієсти», яка триватиме до 26 серпня включно та обіцяє 10 концертів, у репертуарному плані презентує аж… одне прізвище українського композитора. 10 серпня очікуйте «Карпатську рапсодію» Мирослава Скорика. І через 10 днів не тільки її на фестивалі Bouquet Kyiv Stage.
Тож продовжуючи магію чисел, концерт таки «влучив у десятку». Національний ансамбль солістів «Київська камерата» на чолі із диригентом Олегом Маринченком представив два чудові відділи різноманітної музики, де другий (і трішечки першого) — став речиталем скрипальки Богдани Півненко.
Воістину «Блискучий» дивертисмент Михайла Глінки на теми з опери Вінченцо Белліні «Сомнамбула» для фортепіано і струнних, визначення якого з італійської мови перекладається, як «розважливо, весело», вкотре підтвердив, що твори такого плану — виклик для настрою та витримки соліста. І під знаком впевнених «підтримок» оркестру, які з самого початку високопрофесійно взаємодіяли із віртуозними пасажами фортепіано Дмитра Таванця, проминув увесь концерт. Оркестровка Глінки теж, очевидно, дала поштовх для піднесеної атмосфери свята, яку завжди творять опери Белліні. Твір постав не просто перекладенням, а відбитком відчуття своєї епохи. Граційна, ошатна, музика свіжого вальсуючого повітря, нагадувала найкращі романси інтимного, європейського Глінки.
Другим номером концерту у виконанні Назара Стеця пролунала Фантазія на теми з опери Гаетано Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» для контрабаса та оркестру. Хто після цього виконання ще матиме сміливість заперечити, що контрабас — голос кохання! Його трепетний монолог на фоні притишеного шепоту струнних, що від сором’язливої таємниці поступово перетворюється у сповідь кохання, тривогу за невзаємність, точно підняв температуру в залі вище дозволеної позначки. Неймовірне перекладення Джованні Боттезіні — також віртуоза-контрабасиста, диригента, композитора — не виходячи за рамки романтичного ХІХ століття, відкриває нові й нові грані виразових можливостей кантилени інструменту. Ось звідки пізніше з’являться романси Ференца Ліста, насичені яскравими альтераціями та хроматизмами. Середина твору грайливо та фантазійно, під піцикато оркестру, переходить у палку розмову, де галантному кавалеру підспівують духові. Як зауважив Назар Стець в одній із соцмереж:
«Світ за цих пів року змінився до невпізнання, але життя продовжується і треба ним насолоджуватись».
Ось врешті з’являється українське прізвище — Олександр Левкович, композитор, який народився у Росії, частину життя прожив у Львові, а у 1990-х роках емігрував до Канади. Заявлена «Пуччініана» для струнного оркестру була замінена «Хризантемами» — квітами ранньої осені. Сумно і лірично, однак уже досить нудко і підсолоджено.
Автор Фігаро-варіацій на теми «Севільського цирульника» Джоакіно Россіні — успішний кінокомпозитор Маріо Кастельнуово-Тедеско, у творі застосував принцип кіномонтажу. Завдяки цьому відомі теми харизматичного оперного героя набували вигляду довершеного, складеного пазла. Солістка Богдана Півненко, відома, серед іншого, записами корпусу репертуару популярних творів для своїх учнів — виступала, як завжди, пристрасно, бурхливо, ефектно та у червоному платті. Публіку вкотре переповнював захват.
А другий відділ став балом-маскарадом. Балом — адже впродовж усього вечора на першому посткарантинному живому(!) концерті панував особливий настрій. Червоне убрання українська «Паганіні в спідниці» змінила на чорне, а у наступному творі і його перетворила на чорний верх/червону спідницю, чим підтвердила свій славнозвісний статус. Втім, віртуозності у Блискучій фантазії на теми з опери Шарля Гуно «Фауст» Генрика Венявського це не зменшило, а навпаки, огорнуло ореолом магії карколомні зміни швидкостей солістки від гамоподібних пасажів середнього регістру до прозорих верхніх нот.
В інтерпретації скрипальки «шлягер» Жюля Массне звучав широко, із чуттєвими підйомами та безпрограшно артистичним емоційним запалом. Інтермецо із другого акту опери «Таїс» опери має два варіанти назви — «Медитація» та «Роздум». Обережними кроками оркестру по звуках тризвуку сольні розгорнуті фрази скрипки лунали зосереджено. Цей твір найбільш «склався» у концепції виконавиці. На хвилі патетичного поруху в середині твору важливим завданням було повернутись до умиротворення репризи, що «втікає» у височінь, тремтливо зависаючи у повітрі.
Такий спритний темп речиталю зі складних та відомих п’єс, звісно, був трохи втомливим, але останній номер, Фантазія з улюблених тем-характеристик циганки Кармен Жоржа Бізе увінчала перший сонячний концерт фестивалю Національної філармонії. Апофеозний Пабло Сарасате та біс. Далі — ще більше літа та хітів…
У чудово збалансованій програмі, на жаль, жодним твором не подано українського музичного «бестселера». Скажете, немає хітів, крім арії Одарки? Чому б частіше не вводити українське до репертуару, тим самим роблячи хітовим та знаним наше? Тому отримуємо спадщину, яку не хочуть бачити й чути у себе вдома — адже вона вимагає підготовки слухачів іще до того, як набути статусності. З якою частотою, крім «Київ Музик Фесту» чи «Київських прем’єр» в програмах національних закладів культури з’являються всім відомі твори, must-listen української музики? (Вічна й геніальна «Мелодія» Мирослава Скорика — не рахується). Якщо google-пошук або пожовклі радянські книжки про дожовтневу і жовтневу вперто приховують від менеджерів топколективів чи театральних інтендантів хітові опуси, то до уваги декілька варіантів, ваговитих не згірш від тем з опер «Фауста», «Таїса» чи «Кармен».
Наприклад, оригінальні інструментальні (і не тільки) твори Анатолія Кос-Анатольського (балети «Сойчине крило», «Хустка Довбуша», зокрема «Романс» звідти), Вадима Гомоляки (не музикою до «За двома зайцями» єдиною, а й ліричними романсами), Геннадія Ляшенка («Симфонієтта» у ре мінорі), Володимира Пухальського, Стефанії Туркевич, Юрія Іщенка…
Володимира Губи «Елегія» для скрипки та органу, «Осіння музика», Ігоря Шамо «Концерт для флейти та струнних», Віталія Годзяцького «Сюїта про Попелюшку», Алемдара Караманова «Лісові картинки», Бориса Кудрика «Вальс», «Гумореска»… Тільки мінімальний перелік творів, які запам’ятовуються з першого прослуховування.
Так десь далеко в ноосфері скрушно зітхає дух Миколи Лисенка, чиє ім’я носить Колонний зал філармонії. Пригадуються рядки із листа композитора 1878 року:
«…На острові Хортиця… бачив я старожитнє селище, де була Січ, уся обкопана валом, а по йому подекуди кріпості земляні на 4 вугли; посередині ж зостались ями, де були колись курені, де жило колись славне товариство лицарське. Тепер тирса шумить, молочаєм та неплідною травою – чаполоччю, поросло усе те. Думи глибокі, безкраї будить у мене уся та обстановка глуха, степова. Серце і розум поривається поринати у ту далеку-далеку старовину, рідну, кревну старовину…»
Матриця «пробиває» навіть часові полюси. Що ж є причиною нехтування старовиною та славою: давні комплекси меншовартості та колективна пам’ять радянського часу, коли українські твори (а саме твори характерного національного спрямування) також були в ар’єргарді to-do-list філармоній чи нормальний процес збагачення багажу світовими творами, що врешті стали противагою українським? На терезах застрягла дихотомія ідентифікації та реалізації. Політика репертуару — така ж політика. Вирівнювати річище загального попиту крізь комерцію до (здавалось би, очевидного) українських інтересів — ще одне питання руба.