Він – автор музики для кінематографа, аранжувальник, диригент, композитор з консерваторською освітою, професійний трубач та людина із сильним характером. Навіть якщо вам невідоме ім’я італійця Енніо Морріконе, ви безперечно чули одну із його музичних тем: журливу мелодію губної гармоніки у “Одного разу на Дикому Заході”, видатну “Хто б це не…”, використану у “Життя і часи Девіда Ллойда Джорджа”, “Зустріч”, “Професіонал”, або ж завивання койота у “Хороший, поганий, злий”.
Із величезного масиву роботи – понад 500 фільмів! – десятки знаменитих стрічок існують у співпраці із режисером та колишнім однокласником Серджіо Леоне. Але, за побажаннями Маестро, погляньмо й на інші, не менш важливі речі у його творчості.
Трубач
У нашому розумінні оркестровий композитор повинен сидіти за фортепіано або ж грати на скрипці, вдосконалюючи свою майстерність. Рідко наші уявлення творять образ трубача, а це – саме той випадок для Енніо Морріконе, сина свого батька – також професійного духовика.
У юному віці Енніо прийняли до престижної Академії Святої Цецилії у Римі у клас труби. І як би це не виглядало, там він вирішив навчатись композиції. У 1995 році музиколог Серджіо Мікелі для Бі-Бі-Сі пояснює: “для студента по класу труби таке бажання було майже скандальним”. І духові інструменти він згодом використовував не раз – соло труби у “Хороший, поганий, злий”, яскравий гобой у “Місії”.
З допомогою друга-телевізійника Енніо Морріконе почав писати аранжування для короткого метру, створюючи собі міцну репутацію перед майбутнім “вибухом” у великому кіно. У перших партитурах він використовував різноманітні псевдоніми – Dan Savio, Leo Nichols. Чи соромився він того, що творив саме для кіно? Ні. Пояснюючи ці імена, в одному з інтерв’ю 1984 року композитор сказав: “Продюсери прагнули створити враження, що їхні фільми – зроблені в Америці. А моє ім’я звучить не зовсім по-американськи…”
Про класику
Його композиції, натхненні шедеврами класичного репертуару та звуками довколишнього середовища. Музика Енніо Морріконе містить незвичні поєднання електрогітари, пан-флейти, посвистів, пострілів, церковних дзвонів та дзвіночків, годинників, звуків тварин, навіть розширених вокальних технік – і все це у супроводі симфонічного оркестру. “Це музика зі звуків реальності” – наголошував Морріконе. Не полишав композитора й інтерес до сучасної музики: у 1960-х він приєднався до Gruppo di Improvvisazione Nuova Consonanza – однієї із найрадикальніших авангардних груп композиторів, практика у якій надихала його на створення особливих ефектів у кіномистецтві. Експеримент залишався неодмінною частиною його творчості, а Серджіо Леоне вважав, що “така музика підкреслювала дії та почуття більше, ніж діалоги”. Вона створювалась іще перед фільмуванням, як повноправна частина сценарію.
Композитор “завжди відчував ностальгію до класичної музики” (L’Express, березень 1999). Він не втрачав можливості звертатись до улюбленої музики К. Монтеверді, Й. С. Баха, І. Стравінського, Л. Беріо, П. Булєза… Попри кар’єру успішного фільм-мейкера, він ніколи не забував те, що називав “абсолютною музикою”, скомпонувавши декілька концертних творів, як-от Концерт №1 для оркестру (1957), Концерт №3 для гітари та маримби (1991) та Месу для Папи Римського Франциска – у 2015 році.
“Навіть попри відомий факт провалля між публікою, що ходить на концерти та публікою, що ходить у кіно, ці кивки (на класичний репертуар) – є шляхом, що зближує два світи…” (L’Express, березень 1999)
Дж. Еллен у Film Comment, 2019 вказує на “романтичність у дусі Малєра”, помітну у темі Дебори із “Одного разу в Америці”. Крім цього, автор часто використовує саме цитати, як, до прикладу, “Політ валькірій” Р. Вагнера у темі “Wilde Horde” з “Мене звуть Ніхто” (1973) та Прелюдію Й. С. Баха BWV 543 у головній темі “Сицилійського клану” (1969).
Ексклюзивний диригент
Енніо Морріконе – також диригент: у звукозаписувальних студіях та на сцені, диригент хорів та різної величини оркестрових колективів, – у вересні 2017 на AccorHotels Arena у Парижі Маестро диригував оркестром зі 170 музикантів.
Дещо про поп
“Я не знаю жодних імен поп артистів” – в інтерв’ю з Кейт Форстер сказав Морріконе. “Попмузика – стандартизована, створена, щоб задовольняти смаки якомога ширшої аудиторії”. Попри невелику повагу, він не один раз спробував удачі у цьому жанрі. 1966 року – для італійської співачки Міни він створює пісню “Se Telefonando”, 1974 – записує та диригує альбомом відомої француженки Мірей Матьє.
Складний характер
Енніо Морріконе – був “міцним горішком” для журналістів: його важко було запросити на інтерв’ю, а перелік умов та вимог, який надсилав його агент, був довгеньким. Називайте його Маестро (не Синьйор Морріконе – надто формально, і точно не Енніо – надто фамільярно). Уникайте розмов про його музику до фільмів Леоне (це упереджено), а якщо непоправне уже сталось, нізащо не давайте дефініцій у стилі “спагетті-вестерн”.
Визнання
Хоч кар’єру композитор розпочав у 1960-х роках, а його фільми швидко здобули популярність у публіки та преси, аж у 2016 році, тільки після 50-річної творчості та чотирьох номінацій та спеціальної нагороди за внесок у кіномистецтво, легендарний Енніо Морріконе таки отримав Оскар (за “Мерзенну вісімку” Квентіна Тарантіно). Триразовий лауреат премії “Золотий глобус” та шестиразовий лауреат премії BAFTA, “король саундтреків”, всесвітньо відомий автор подарував світові безліч музики, що звучатиме – у кіно та поза ним.