П’ятниця хилилася до вечора. Десятки людей прямували на Володимирський узвіз. Так, зрозуміло чому. Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України виконуватиме… отож, про все послідовно.
Зараз похід кудись — ціла подія. Сирени та відключення електроенергії аж ніяк не сприяють цьому. Ризиковані варіанти. Можливо, тому 11 листопада на концерті у Національній філармонії України було так мало слухачів, хто зна.
Що ж пропонувала програма? Концерт №2 для кларнета з оркестром мі-бемоль мажор Карла Марії фон Вебера та «Танці з Галанти» Золтана Кодаї. Здавалось би, не надто відомі композитори для широкого загалу і твори, словом, не хіти. Однак «Танці з Галанти» все ж мали б зацікавити, оскільки їх автор більше відомий музично-педагогічною концепцією, ніж композиціями, та і твори його не щотижня виконують в Україні.
Чого не скажеш про концерт, що відбувся наступної п’ятниці, 19 листопада. На популярну Симфонію № 9 («З Нового Світу») мі мінор Антоніна Дворжака та гостроцікаву Сюїту «Птахи» (“Gli uccelli”) для оркестру Отторіно Респігі слухачі зійшлися навіть попри несприятливі погодні умови.
Вебер і Кодаї. 11.11
Вечір вийшов чуттєвим, динамічним і контрастним.
Впевнена, той, хто ні разу не чув Концерт №2 для кларнета з оркестром Вебера, закохається у нього. Якщо не з першого акорду, то з першої ноти соло кларнета, особливо у виконанні Олега Мороза. Так, це була прекрасна витончена гра. Широкі ходи на три октави виконано так акуратно, що здавалося, наче збоку сидить фаготист і швиденько підхоплює низькі ноти соліста. Вражала й віртуозність Олега Мороза, адже стрімкі пасажі у партії кларнета сягали меж діапазону цього інструмента.
На жаль, струнні часом додавали дрібку фальші до соло, однак лише дрібку. Оркестр під орудою Віктора Олійника потішив гнучкою динамікою та переливами тембрів.
Між номерами концерту соліст оголосив про приємний бонус для глядачів: «Оскільки цей вечір є прекрасним, ми заграємо твір Астора Пʼяццоли Oblivion (“Забуття” — М. Д.)». Це було чуттєво і зі смаком, справжній подарунок для ніжних сердець. Не дивно, що публіка аплодувала стоячи. Варто додати, що саме в цей день сталася важлива для нашої держави подія — звільнення Херсону. Тому прекрасність вечора була помножена у стократ.
Після меланхолійного танго Пʼяццоли дуже ефектним продовженням і фіналом стали контрастні «Танці з Галанти» Золтана Кодаї. Отож, після музичної мандрівки Німеччиною та Аргентиною потрапляємо в Угорщину.
Галанта — назва містечка, що входило раніше до Угорського Королівства. Саме в Галанті композитор часто бував у дитинстві. Тому у своєму творі він втілив народні наспіви, які чув змалку. Говорячи про творчість Кодая, його друг і колега Бейла Барток писав: «Ці твори — сповідь угорської душі, його творчість сягає своїм корінням виключно в угорську народну музику». Яскраві національні мелодії створювали ціле плетиво у «Танцях з Галанти», а підкреслювала це вишукана оркестровка.
Дворжак, Респігі. 19.11
У концерті, що відбувся рівно через тиждень, також брав участь Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії України. Однак за пультом був його головний диригент — Микола Дядюра.
На відміну від попереднього концерту, тут на початку було велике і змістовне художнє слово, що ознайомило слухачів з доволі відомими композиторами, а інформація про твори дуже вдало доповнила враження про концерт. Дуже хотілося б таку ж промову почути від ведучої концерту, про який ішла мова вище.
Вечір розпочався з колоритних «Птахів» Респігі — твір, що представляє подорож у минуле, у якій автор перетворює мотиви композиторів XVII та XVIII ст. у яскраву оркестрову сюїту.
Однак як тільки зазвучав оркестр, усі приємні очікування на кілька секунд розсіялися. Микола Дядюра так похапцем взявся за диригування, що виконавці, здається, ще не встигли налаштуватися. Величавий початок першої частини «Прелюд» (за мотивами музики Бернардо Пасквіні) перетворився на зграю сполоханих птахів, яка розліталася у різні сторони з підбитими крилами. Та згодом виконавці «увійшли» в музичний стрій і в їхньому звучанні запанувала злагодженість.
Прекрасно прозвучала друга частина сюїти — «Голубка». Автор використав у ній музику французького лютніста XVII ст. Жака Галло. Наспівна та сповнена туги тема проводилась у гобоя, далі струнні створили новий тембровий відтінок теми і кінцевий пасаж арфи наче намалював образ відльоту птаха.
Нескладно здогадатися, чию тему Респігі обрав за основу для третьої частини «Курка». Так, з однойменної клавесинної п’єси Жана Філіпа Рамо. Ця жвава п’єса змушує покинути усі свої думки й просто слідувати за тим як швидко змінюються тембри інструментів і заряджати свій емоційний світ несподіваними перепадами динаміки, та короткими висхідними пасажами, які вочевидь імітують кудкудакання курей.
У четвертій частині з’являється цар ночі — соловей. Тут Респігі обрав для оркестрування ніжну тему англійського аноніма XVIIІ ст. Флейтові награвання створюють інструментальний прообраз співу солов’я. Домінування дерев’яних духових разом із блиском дзвіночків малюють образ чарівної ночі. Це все доповнено акуратним звуковеденням цілого оркестру, що створює відчуття гармонії у просторі, в якому знаходишся на той момент. Вважаю, прекрасний спосіб перемкнутися з тривожних буденних думок.
І фінал «Зозуля» (обробка мелодії з клавесинної п’єси Пасквіні), який був обрамлений витонченою переоркестровкою початкового фрагмента сюїти, став гармонійним завершенням твору (в тому числі, на жаль, гармонійно обрамив сюїту фальшивими акордами наприкінці).
Про Симфонію № 9 («З Нового Світу») Дворжака і нестачу акустичного залу
При всій повазі до того що роблять у таких складних умовах наші українські музиканти, неможливо промовчати, що якщо ми беремося за виконання творів, особливо таких відомих і хрестоматійних, як Симфонія №9 Дворжака, то повинні це робити на рівні. На жаль, колектив це показав не повною мірою, попри неабияку уважність диригента до кожної з груп оркестру. Виконавці втрачали синхронність, а віртуозні пасажі часом просто розмивалися, особливо не вистачало інтонаційної гостроти струнним.
Враховуючи, що у першій частині є величезна кількість туттійних фрагментів у шалено швидкому темпі, потрібно було неабияк їх пропрацювати задля того, щоб вони не перетворювалися у місиво, а звучали злагоджено і з необхідним виокремленням груп. Так, як робили оркестранти у наступних трьох частинах твору. Однак, на жаль, не постійно. Це стосується групи духових інструментів, яким не завжди вдавалось синхронно вступити чи гармонійно прозвучати.
Проте незважаючи на огріхи виконавців, концерт залишив приємне враження і наповнив енергією. Публіка реагувала гучними та довгими оплесками.
Та дуже болючим моментом здалась невідповідність невеличкого залу філармонії масштабу складу великого симфонічного оркестру. По-перше, великий дисонанс при прослуховуванні симфонії створювала акустика, адже увесь масив звуку дуже перевантажував слух, і по друге, банально навіть весь склад ледь вміщається на сцені. Все це вказує на необхідність для Києва великого акустичного залу для виконання академічної музики.
П’ятниця, черговий вечір. Десятки людей знову прямують у стіни філармонії…
Читайте також:
• Шевченківська премія-2022: огляд номінантів категорії «Музичне мистецтво»
• «Шлях»: стежками сучасної української музики
• Олексій Шмурак: «В музиці мені подобається парадоксальність, крихкість, багатошаровість»