19 вересня святкує свій ювілей класик сучасної української музики Євген Станкович. Розмірковуючи про музику митця, ми звернулись до двох музикознавиць, виконавця, та трьох композиторів – учнів Євгена Федоровича.
Олена Зінькевич, музикознавиця
Про що для Вас музика Євгена Станковича?
Про світ. Про життя. Про Людину.
В Україні Євген Станкович – загальновизнаний метр, що засвідчено також і на найвищому державному рівні – званням Героя України. У чому, на Ваш погляд, полягає героїзм Станковича в Україні?
Героїзм Станковича – у вірності своєму призначенню. Він присягнув мистецтву, мистецтву України. І цю присягу не порушив. Він не кидає свій «верстат», він працює на ньому, як «раб на галері», створюючи все нові грандіозні полотна, в яких Україна пізнає свою історію! Дивіться: «Я стверджуюсь», «Панахида», «Ектенія заупокійна», «Каддиш-реквієм», «Чорна елегія», «Пісні мертвого лісу» та ін. – у кого ще такою кров’ю серця, такою палаючою душею, так фресково – представлений хресний шлях України?!
У бесідах із Вами Євген Федорович називав законодавцями мод в українській музиці Сильвестрова та Скорика. На Вашу думку, чи є сам Євген Станкович, третій герой «пантеону трьох С», законодавцем мод у музичному просторі України?
Ці «Три С» вважаю штучним поєднанням. Занадто вони несхожі – і особистісно, і творчо. Намагання зробити з них єдиний гурт сприймається виключно як маркетинговий хід, і у музикантів викликає лише усмішку. «Моду» на Станковича не помітила. Інша річ, коли учні потрапляють у поле тяжіння вчителя – це природно (і це не мода) і з часом проходить.
В умовах війни, розв’язаної Росією проти нашої держави, у світі стрімко зростає прагнення відкрити для себе Україну. Якби Вам довелося стати автором концертної програми з української музики, що виконуватиметься на європейських сценах, який твір Станковича Ви би обрали для репрезентації України у світі?
Dictum. Це грандіозне симфонічне послання Україні та усьому світові. Його можна порівняти з «Книгою скорботних піснеспівів» Григора Нарекаці. Семантичний час-простір Dictum’а розімкнений: він розгорнутий і в минуле (вихор катастроф як висвітлені пам’яттю трагедії світової історії), і відкритий в майбутнє пророцтвами прийдешніх лихоліть і світлою надією на очищення і прояснення. А через цю подвійну призму проступають контури нашого сьогоденного буття з усіма його трагічними контрастами.
Російсько-українська війна стала каталізатором для оновлення освітніх програм, зокрема музичних. Врешті відмовившись від вивчення зразків російського мистецтва, ми відкриваємо для себе значно ширші горизонти українського та європейського мистецького простору, досліджуємо зв’язки між Україною та Європою. З огляду на це, у якому європейському контексті, на Ваш погляд, слід вивчати творчість Євгена Станковича?
Станкович не потребує змін контекстів і приєднання до якихось нових. Він давно і завжди працює в контексті світової музики з її багатовіковою історією і продовжує збагачувати цей контекст.
З чого почалося Ваше знайомство з музикою Євгена Станковича і як з роками змінювалося її сприйняття?
Почалося з перших творів Станковича, з його перших виконань (наприклад, Першого квартету, Сюїти для квартету), з перших авторських концертів. Першими відгуками на них в пресі були мої. Були вступні слова та анотації на перші виконання наступних творів.
Розширювалося коло творів, коло жанрів Станковича, а з ними – жанрове наповнення моїх відгуків: рецензії, портрети. оглядові статті, книги про Станковича. З моїх та Станковича студентських років його музика увійшла в моє життя. Назавжди.
Володимир Сіренко, диригент
Про що для Вас музика Євгена Станковича?
Про все, що важливо для людини. Євген Станкович – трагік. «Туга за втраченим раєм» присутня у більшості творів…
У чому, на Ваш погляд, полягає героїзм Станковича в Україні?
Героїзм Станковича в щоденній творчій праці і головне – в її результатах.
На Вашу думку, чи є сам Станкович, третій герой «пантеону трьох С», законодавцем мод у музичному просторі України?
Безперечно є, хоче він цього чи ні…
Якби Вам довелося стати автором концертної програми з української музики, що виконуватиметься на європейських сценах, який твір Станковича Ви би обрали для репрезентації України у світі?
Варіантів безліч… Але все ж – Другий скрипковий концерт (хоча може бути і «Я стверджуюсь» або «Купало» з «Цвіту папороті»).
У якому європейському контексті, на Ваш погляд, слід вивчати творчість Євгена Станковича?
Якщо говорити про тяглість традиції, то це Лятошинський, Барток, Яначек. А персоналії і паралелі – Канчелі,Шнітке,Пярт…
Станковичу належать слова: «Якщо не зважати на публіку, то який тоді сенс роботи?». З Вашого виконавського досвіду, який саме опус Євгена Федоровича є улюбленим у публіки?
Чи можна назвати «Панахиду за померлими з голоду» улюбленим твором у публіки?.. Але враження від виконання цього твору завжди надзвичайно сильні.
Сергій Зажитько, композитор
Про що для Вас музика Євгена Станковича?
Музика Євгена Станковича для мене, перш за все, дуже людяна. В тому сенсі, що вона апелює до цілком зрозумілих людських емоцій і переживань. Це музика не споглядальна, а процесуальна, конфліктна. В ній людина ніби пропускає через себе всю складність і драматичність нашого життя. Окрім того, композитор нерідко звертається до глибинних пластів українського мелосу, що робить його творчість вкрай актуальною для сучасної музичної культури.
У чому, на Ваш погляд, полягає героїзм Станковича в Україні?
Для мене все ж таки звання Герой України асоціюється з людьми, які страждали і боролися заради нашої незалежності, які здійснювали героїчні вчинки на війні, приносили себе в жертву заради спасіння людей і таке інше. Для людей мистецтва найвищою нагородою в нашій країні, я вважаю, повинна бути Національна премія імені Тараса Шевченка.
На Вашу думку, чи є сам Євен Станкович, третій герой «пантеону трьох С», законодавцем мод у музичному просторі України?
А чому саме третій, а не другий і не перший? Чи така шкала визначається насамперед віком цих композиторів? Для мене, наприклад, у цьому пантеоні обов’язково повинен бути Леонід Грабовський. На мій погляд, всі вони, кожен по-своєму, мають великий вплив на нашу музичну культуру.
Якби Вам довелося стати автором концертної програми з української музики, що виконуватиметься на європейських сценах, який твір Станковича Ви би обрали для репрезентації України у світі?
Це однозначно була б фольк-опера «Цвіт папороті». Це абсолютно геніальна річ. Для мене це твір номер один в українській музиці (хіба що з ним може розділити перше місце П’ята симфонія Валентина Сильвестрова). Для мене є загадкою, чому опера до цього часу не поставлена в Європі.
У якому європейському контексті, на Ваш погляд, слід вивчати творчість Євгена Станковича?
Звичайно ж, в музиці Євгена Станковича при бажанні можна знайти паралелі з симфоніями Густава Малера, Дмитра Шостаковича, творчістю Ігоря Стравінського, Артюра Оннегера, Бориса Лятошинського і т.д. Саме з цього я б починав аналіз його творчості в контексті наслідування традицій європейської музики.
На яке питання Ви би хотіли отримати відповідь від самого Євгена Станковича?
Хотілось би, щоб Євген Федорович відповів на четверте запитання.
Олена Корчова, музикознавиця
Справжня музика – завжди про все одразу. Про життя і людей. Про людські долі. Про те, як на рівні долі пов’язані між собою події і почуття, почуття і душі, душі і знову ж таки, людські життя. Саме цього передусім шукаєш у музиці, коли налаштовуєшся на опцію пересічного слухача. І саме в цій концентрації життєвості, пронизливості й гостроті образів життя, упізнаваності життєвих законів, малих і великих, полягає для мене сила музики Станковича.
Звісно, багато його творів містять певну змістову специфікацію, представлену в назві, але і в таких випадках митець прагне мати справу з універсальними і водночас тонкими матеріями. Наприклад, «Дотик янгола» або «Оpera Rustica» ̶ ці назви лише злегка локалізують горизонт подій, представлених у музиці, однак зберігають характерний для композитора щільний, заглиблений вимір життєвості.
І ще хочу відмітити з огляду на сьогоднішні реалії: музика Станковича і про війну людини з самою собою, про боротьбу однозначно людського й іншого, того, що віддаляє нас від порогу людяності. Цю внутрішню моральну війну час від часу веде кожний із нас, однак нині вона вийшла назовні, стала глобальною битвою цінностей, в яку так чи інакше втягнуто всю цивілізацію. У цьому сенсі музика Станковича потрібна сьогодні як ніколи.
У чому, на Ваш погляд, полягає героїзм Станковича в Україні?
Нині точиться багато розмов про доречність збереження цих радянських і пострадянських знаків розрізнення митців. Вирішити проблему єдиним «соломоновим» рішенням неможливо, адже інститут Героїв, Народних і Заслужених, Лауреатів і «Легенд» ̶ не завжди данина кар’єризму і суєтності. Інколи це таки можливість справедливої оцінки справжніх героїв від мистецтва – у державі, яка довгий час не шукала інших можливостей.
Героїзм Станковича полягає в тому, що він протягом довгого і напруженого професійного життя залишається в Україні і з Україною, обравши для себе саме її як головну тему творчості, як головний біль творчості (навіть не хочу прибирати двозначність вислову, бо вона теж щось додає), як головний образ «музики про життя». І тому в довжелезному переліку його творів так багато України – історичної, культурної, географічної і «монографічної», шевченківської насамперед.
Якщо зібрати докупи ці україноцентричні партитури, вийде самодостатня і найвищої якості музична database, яка дасть кожному сучасному і майбутньому користувачу світу вичерпне звукове уявлення про нас. У найширшому сенсі герой – не тільки великий воїн, це також і великий подвижник, творець нових уявлень і сенсів. На мій погляд, Євген Станкович – герой саме в такому, україноцентричному розумінні, чим і відрізняється від декого з колег по регаліях.
На Вашу думку, чи є сам Станкович, третій герой «пантеону трьох С», законодавцем мод у музичному просторі України?
З-поміж багатьох достоїнств Євгена Федоровича виділяється рідкісна властивість досягнувши вершини, залишатися професійно й особистісно скромним. Звісно, і в цьому унікальному пантеоні, і поза його межами Євген Станкович ̶ forever. Взагалі, сама наявність «трьох С» повинна бути предметом нашої особливої національної гордості, адже далеко не кожній країні щастить мати в одному мистецькому поколінні трьох титанів – художньо різних, але рівних у своєму праві українського культурного представництва.
Статус Станковича видається значно вищим, ніж законодавця музичних мод. Його цільність, справжність, непідвладність модам і влада над аудиторіями роблять його як мінімум законодавцем думок, із тих, що можуть бути висловлені у музичній і лише музичній формі. Відтак він – справжній лідер думок у нашому фаховому просторі. Ба більше, він носій геніальної художньої сили. Моя попередня публікація про Станковича, присвячена попередньому, 75-річному ювілею композитора, повинна була називатися «Статус генія». Шкода, що видання, котре її замовило, трохи змінило назву, зупинившись на варіанті «Просто геній», бо геній – це дуже непросто. Непроста доля, непроста категорія і непроста дискусія. Однак залишаюсь при своєму переконанні щодо правомірності озвученого статусу Станковича і необхідності його впровадження в поточний професійний дискурс.
В умовах війни, розв’язаної Росією проти нашої держави, у світі стрімко зростає прагнення відкрити для себе Україну. Якби Вам довелося стати автором концертної програми з української музики, що виконуватиметься на європейських сценах, який твір Станковича Ви би обрали для репрезентації України у світі?
Це дуже нелегкий вибір, адже потрібен опус вичерпного персонального наповнення. Композиторські долі складаються по-різному, й комусь випадає стати автором одного твору (хоча переконана, що жоден із митців такого для себе не обрав би). Переважна більшість «єдиних опусів» є шедеврами на віки, тож із ними проблема вибору знімається автоматично. Проте вже кільком поколінням музикантів зрозуміло, що Євген Станкович – «автор багатьох творів», які мають перспективу позачасового визнання.
Як тут обирати?! Однак на питання треба відповідати, тому, зважаючи на високу мету і ще вищу ціну такого концерту, я би зупинилась на «Літургії Святого Іоанна Златоустого». Це квінтесенція національної інтонації й концентрат композиторського стилю Станковича, це вихід на сакральність, зрозумілий всій Європі, зрештою, це одвічний трагізм нашого буття і найприродніше свідчення нашої приналежності до світу людяності. Відчай, молитва, віра – готова формула нинішнього існування українців.
У цій концентрації життєвості, пронизливості й гостроті образів життя, упізнаваності життєвих законів, малих і великих, полягає для мене сила музики Станковича.
У якому європейському контексті, на Ваш погляд, слід вивчати творчість Євгена Станковича?
Можливо, тут легше окрелити кілька різних контекстів, ніж намагатись визначитись із межами одного. Якщо говорити про соціокультурний контекст, творчість Станковича, безумовно, слід розглядати з позицій специфіки пострадянських і посттоталітарних культур, ставити поряд представників чеської, угорської, польської шкіл, того ж Кшиштофа Пендерецького, наприклад.
Якщо ризикнути зазирнути в нетрі глобально-стильового контексту, вочевидь, треба шукати аналоги у творчості митців, котрі завжди перебувають/перебували на магістральному маршруті сучасної академічної музики, але при цьому ніколи не почувалися приреченими на певну чи то авангардистську, чи то постмодерністську трендовість – як, скажімо, Дьордь Ліґеті.
Коли мати на увазі тяглу зовнішньо-національну традицію, має сенс пов’язати постаті Євгена Станковича і Леоніда Грабовського та Вірко Балея – хоча це вже не європейський, а трансатлантичний контекст. У строго-методичних інтересах я би наполягала на двох універсальних контекстах – сучасного симфонізму і сучасного ліризму. В обох випадках поряд природньо опиняються Арво Пярт та Гія Канчелі. Тобто насправді контексти можуть бути різними, головне, дійсно, ̶ звільнити свідомість від нав’язаного Росією євро-провінціалізму і масштабувати постать Станковича до рівня форвардів поточної європейської композиторської культури.
Музика Станковича завжди апелює до людських почуттів, тому знаходить відгук у широкої авдиторії поціновувачів. Разом з тим, це музика елітарна, що вимагає від слухача зосередженого «проживання». З чого Ви би порадили почати знайомство з творчістю Станковича людям, що є далекими від академічної музики, але прагнуть відкрити для себе українське мистецтво?
Мабуть, із саундтреку до українського телесеріалу «Роксолана». Хоча би для того, аби «Мелодія» Мирослава Скорика не почувалася такою самотньою у відповідному сеґменті. Неперевершеної краси роксоланівські теми, щемні й світлі водночас, ніби спеціально створені для первинного емоційного проживання.
А для філософського проживання й зосередженості на ритмоінтонаціях буття я би порекомендувала давно й офіційно визнаний станковичевський щедевр – Третю камерну симфонію. Для слухачів, зосереджених на красі природного світу, – «Ранкову музику» для камерного оркестру. Людям, схильним до активної дії і небайдужим до сучасних форм комічного, залюбки запропонувала би в міру авангардний і «прикольний» «Танок» для акапельного чоловічого хору. Шанувальникам вічної класики ніяк не обійти стороною постмодерністський фінал Сьомої камерної симфонії під інтригуючою назвою «Якось в гостях у великого Вівальді». І всім, всім, всім, хто вміє слухати життя через музику – Другий скрипковий концерт. У ньому весь біль і вся мудрість Станковича, вся пристрасть земного і неосяжність вічного.
Андрій Мерхель, композитор
Передусім, творчість Євгена Федоровича – це історія України, шкельце з мозаїки тієї видимої частини історичних подій, що назавжди залишаються в національному міфі народу. Власне, сам контекст життя і творчості Станковича – це модернізація нашої країни та подальша визначеність світоглядних констант.
У чому, на Ваш погляд, полягає героїзм Станковича в Україні?
Героїзм Станковича, власне, і полягає у співіснуванні з нелюдською системою у відповідні часи та одночасно в повній віддачі процесу служінню українському народу. Легко скаржитися на складні умови та оточення, однак важко (але так варто!) продовжувати робити те, що найкраще виходить. У випадку Євгена Федоровича – це сприяння розвитку української музики та її достойна презентація у світі.
На Вашу думку, чи є сам Станкович, третій герой «пантеону трьох С», законодавцем мод у музичному просторі України?
Людина такого рівня володіння та знання культури просто зі скромності не може додавати себе до подібних списків. Євген Станкович – «живий класик», й це беззаперечно. Роль Станковича у контексті «законодавців мод» вагома, адже це створення та зміцнення академічного дискурсу про українську музику в рамках класичної західноєвропейської музичної спадщини. Композитор в певній мірі наслідував модерн, як пост-класичну традицію західноєвропейської музики, тож його внесок в українську культуру та історію загалом неможливо переоцінити.
Якби Вам довелося стати автором концертної програми з української музики, що виконуватиметься на європейських сценах, який твір Станковича Ви би обрали для репрезентації України у світі?
Поки не закінчиться війна, один з ключових творів Станковича, який варто представляти на Заході – це «Панахида за померлими з голоду». Але якщо вже заглядати трошки наперед, здається, що творча спадщина Станковича скоріше претендує на повноцінний концерт, ба більше – навіть фестиваль, тож це в будь-якому випадку не був би один твір.
В кожному разі, вкрай важливо представити і симфонічні, струнні, камерні, і оперні твори. Також слід презентувати і балетну «дискографію» Станковича – адже в творчості Євгена Федоровича важлива й візуальна частина.
Роль Станковича у контексті «законодавців мод» вагома, адже це створення та зміцнення академічного дискурсу про українську музику в рамках класичної західноєвропейської музичної спадщини.
У якому європейському контексті, на Ваш погляд, слід вивчати творчість Євгена Станковича?
Музика Євгена Станковича – це історія України крізь призму опору українофобській політиці Радянського режиму, що замовчував злочини та факти геноциду, – як свої, так і свого історичного попередника. В творчому багажі Станковича – ораторія про Голодомор, численні «відсилки» до Чорнобиля, фольк-опера «Цвіт папороті», а також новітня міфологія в балеті «Володар Борисфену».
Здається, тут не стільки питання контексту, скільки питання праці щодо пошуку відповідних зв’язків – як стильових, так і ідеологічних, між українським та західним світом музики. Музику, що повстала в пострадянському просторі, на жаль, ще потрібно осмислити в контексті західноєвропейських течій. Тож відповідь слід шукати в демократичних трендах деколонізації, адже «тренд деколонізації» не тільки не є нищівним, він також відповідає гуманістичній перспективі європейської культури та музики, як «душі нації», зокрема.
Золтан Алмаші, композитор, віолончеліст
Питання «про що ця музика» завжди ставить композитора (або, в даному випадку, того, хто говорить про композитора) в ступор. Тут велике поле відкривається для суб’єктивних фантазій, бо природа музики як такої вислизає з нашого розуміння. Музику, як Бога, ми можемо тільки відчувати інтуїтивно. В неї немає чітко визначеної предметності. Навіть якщо вона програмна, підкреслено іллюстративна – все одно вона може існувати автономно і нести інші смисли. Тому ми можемо, говорячи про того чи іншого автора, говорити про якісь зовнішні особливості, але суть, істина будуть від нас далекі.
Але ця особливість музики одночасно мене приваблює, і лякає, є предметом великої фрустрації. Я не знаю, про що моя музика! Тим більше я не знаю, про що музика Станковича. Але ок, спробую. Якось Матюхін мені сказав, що Євген Станкович полюбляє фа-дієз мажорний акорд, він є «акордом землі» (сам Станкович мені цього не казав. Такі матерії люди говорять після енної пляшки горілки, а я з шефом так грунтовно ніколи не випивав, на відміну від Матюхіна). Отже, тут ключове слово «земля».
Музика Станковича дуже матеріальна, в ній кров, м’ясо, лімфа тощо, в ній є фізичний біль і фізична радість (на противагу музиці Сильвестрова, в якій – легкість, ефір, повітря). Також для мене Євген Станкович найбільш глибинно і органічно є українським композитором, українська інтонація, характер є вродженими, врослими, невід’ємними в його музиці Якщо одним словом – музика Станковича є про Україну. Хочете збагнути Україну – слухайте Станковича.
В Україні Євген Станкович – загальновизнаний метр, що засвідчено також і на найвищому державному рівні – званням Героя України. У чому, на Ваш погляд, полягає героїзм Станковича в Україні?
Герой… Ну написав же ж він «Героїчну» симфонію! Значить – Герой! Це був жарт. А якщо серйозно – я дуже іронічно ставлюсь до нашої системи ранжування музикантів, яка перейшла до нас у спадок від радянського союзу. Де хтось обов’язково мав бути «народним», «героєм», а хтось – ніким.
Наш час особливо показує всю нікчемність цієї системи почесних званнь. Бо хто такі герої? Це наші воїни, які ціною свого життя відстоюють свою рідну землю і високі загальнолюдські ідеали від чорної жорстокої навали росіян. Ось це є герої! А щодо Євгена Станковича я би вжив інший титул, а саме – Щаслива Людина. Людина, яка зуміла реалізувати своє покликання, і створити свій унікальний творчий світ. І люди це оцінили! (Але мушу зауважити, що поки що оцінили недостатньо).
«Він як особлива криниця, з якої ти можеш напитись, а можеш пройти повз.»
У бесідах із Оленою Зінькевич Євген Федорович називав законодавцями мод в українській музиці Сильвестрова та Скорика. На Вашу думку, чи є сам Євген Станкович, третій герой «пантеону трьох С», законодавцем мод у музичному просторі України?
Я не вважаю, що Євген Станкович є «законодавцем мод». Але одночасно мушу зауважити, що для мене термін «законодавець мод», та й саме слово «мода» несуть негативний відтінок. Адже як той чи інший композитор може стати «законодавцем мод»? А все просто! Творчий метод цього «законодавця» є привабливим і водночас створює іллюзію що це – «легко»! Люди люблять коли легко.
Наприклад, Валентин Сильвестров чи Людовіко Ейнауді, скажімо, або Арво Пярт йшли до своїх творчих методів, які принесли їм визнання і популярність, протягом багатьох років тяжкої роботи, великих сумнівів, роздумів, страждань. І досягли своїх методів, які легко копіювати. Повторюсь: ключове слово – «легко». Євген Станкович не з таких. Його копіювати не легко. Ця музика завойовує серця зовсім не легко. Він як особлива криниця, з якої ти можеш напитись, а можеш пройти повз.
Якби Вам довелося стати автором концертної програми з української музики, що виконуватиметься на європейських сценах, який твір Станковича Ви би обрали для репрезентації України у світі?
Почну відповідь на це питання несподівано: у спілкуванні зі Станковичем, незважаючи на його невичерпний гумор і підкреслено іронічний стиль, час від часу я відчував у його висловлюваннях нотки трагізму і передчуття великої катастрофи. Та і переживав він минулі катастрофи, що випали на долю нашої країни, дуже гостро. Тобто він все дуже гостро відрефлексовував, з іншого боку – передчував, «щось знав». Чи є в його творчості оптимізм, віра в перемогу? Безумовно, є. Але він не втікає від правди, сміливо дивиться біді в лице.
Я вважаю, що світ має почути в досконалому виконанні (саме в досконалому!) в першу чергу два його мега-опуси. Перший – це фольк-опера «Цвіт папороті» в цікавій сучасній режисурі. До речі, можна залучити до цього проєкту хор Вірьовки (щодо якого було багато дискусій), і це би стало для колективу зірковим часом і великим Виправданням існування. Може, цей хор саме заради тієї події і був створений примхливою долею? Ця опера – квінтесенція України, вона має прозвучати, прогриміти, ствердити нас. Другий твір є не менш масштабним, але написаний для камерного оркестру. Він – про Чорнобиль. Це Dictum. Цей 12-частинний твір (це, вочевидь, симфонія, але автор уникає жанрових означень), що триває півтори години, є неймовірно складним для виконання, виконувався всього двічі. Він має прозвучати у виконанні найкращих камерних оркестрів по всьому світу.
А взагалі – весь доробок Євгена Станковича має виконуватись, і він актуальний як і в наш страшний час, так і в час миру і стабільності як рефлексія і попередження. Так, це не музика для розваги. Це музика для глибокої рефлексії і для того, щоб ми… не надто розслаблялись.
Він все дуже гостро відрефлексовував, з іншого боку – передчував, «щось знав». Чи є в його творчості оптимізм, віра в перемогу? Безумовно, є.
Російсько-українська війна стала каталізатором для оновлення освітніх програм, зокрема музичних. Врешті відмовившись від вивчення зразків російського мистецтва, ми відкриваємо для себе значно ширші горизонти українського та європейського мистецького простору, досліджуємо зв’язки між Україною та Європою. З огляду на це, у якому європейському контексті, на Ваш погляд, слід вивчати творчість Євгена Станковича?
Фігура Станковича неймовірно цікава як найбільш переконлива антитеза західному авангарду. З одного боку – він опанував новітні композиторські техніки, творчо їх використав, з іншого – поєднав їх із неоромантичною тенденцією. «Поєднав непоєднуване» у свій оригінальний спосіб. Зрештою, пізніше він сформував свою власну музичну мову, де неоромантична тенденція стала панівною.
Також цікаво його порівняти з польськими композиторами, які пройшли подібний шлях, особливо з представниками сілезької школи, як Генрік Миколай Гурецький та Александер Ласонь. Тим більше, що у цих авторів, як і у Станковича, відчутний вплив фольклору. Також важливо, звісно, трохи «покенселити» російську музику, і звернути увагу на музику сучасників Станковича із Чехії, Румунії, Угорщини, Болгарії, балканських країн. Впевнений – відкриється багато цікавого, навіть сенсаційного.
Вас із Вашим вчителем споріднює дуже багато речей: ви земляки, обидва – віолончелісти, обидва – композитори. Чи відчуваєте Ви у своїй композиторській діяльності спадкоємність від Станковича?
Спадкоємність, безумовно, відчуваю. Це і прагнення творити мелодію, любов до фольклору, при чому, головним чином, карпатського регіону. Але, безумовно, копіювати стиль Станковича є непродуктивним і нецікавим заняттям, краще щось своє знайти.
Але найголовніше, що я від нього взяв, – це ідею так званого «універсального стилю». Це термін мій, і ми нічого такого з ним не обговорювали, тим більше він нічого мені не нав’язував. Я до цієї ідеї якось сам прийшов після творчих занять з ним. Що я розумію під словами «універсальний стиль»? Це така творча філософія, головна ідея якої полягає у тому, що я можу у своїй творчості синтезувати що завгодно, все, що знаю. Уникнути строкатості допоможе творча інтуїція, якій я довіряю. Адже головна думка, яку вселив мені Євген Станкович на самому початку наших занять, звучить так: «Довіряй собі!».
Читайте також:
• Уршуля Ставіцька та давня музика: навчання, інституції, промоція сьогодні в Польщі та Україні
• Вірляна Ткач про американський театр, український джаз та культурну дипломатію під час війни