Американська театральна режисерка з українським корінням, поетеса, перекладачка, театрознавиця Вірляна Ткач — створює гідний мистецький образ України «по той бік океану». Відома своїми проєктами, як «Лісова пісня Яри», «Світло зі Сходу», «Віртуальні душі», «1917-2017: Тичина, Жадан і Собаки» та ін., Вірляна Ткач є засновницею студентських театральних майстерень при Гарварді, вела їх при інститутах в Києві та Харкові, в Києво-Могилянській Академії, в Нью-Йоркському університеті, університеті Торонто, Бакнел, Вінніпезі, Пенн-Стейт, Бишкеку, Улан-Баторі та Улан-Уде.
Завдяки їй велика частина української культури стала «живою» для американців, а традиції Леся Курбаса та харківського «Березоля» знаходять відгуки в сучасному нью-йорському експериментальному театрі «Ла МаМа». А весною 2023 року на його сцені прозвучать мотиви українського джазу з партитури Юлія Мейтуса до вистави «Березоля» на оновлений текст Сергія Жадана (до слова, за переклади віршів Сергія Жадана Вірляна нагороджена National Endowment for the Arts Literary Translation Fellowship. Окрім того, вона перекладала поезію Павла Тичини, Оксани Забужко, Аттили Могильного, Олега Лишеги, Віктора Неборака, Андрія Середи, Катерини Бабкіної та ін).
Вірляно, ваша українська мова — чудова! Ви народились в Америці і бували в Україні лише декілька разів вже у свідомому віці для реалізації власних мистецьких проєктів, правильно?
Дякую! Так. Але я була в Україні вже понад 30 разів: від 1990-го року приїжджаю майже щороку.
Ваші батьки мали українське коріння, ви ходили до школи українознавства в Америці, започаткованої вашим дідусем. Які традиції та ідеї виховання побутували у вашій родині? Я веду до питання «чому ви обрали для свого майбутнього ідею просувати мистецтво, зокрема українське?».
Вірляна Ткач: Почну з того, що я виросла в Ньюарку — то як Лівобережний Київ: хоч ми до певної міри були частиною Нью-Йорської громади, у нас сформувалась і своя власна. Особливо відчутно це було під час третьої хвилі імміграції, до якої належали моя мама та її батьки. До того Українська католицька церква виборола право на свою власність і навколо її церков третя хвиля імміграції сформувала цілу систему різноманітних шкіл, пластів та організацій. Тому я і ходила до української католицької школи. Але що було дуже важливим для мене — українознавство та «Пласт» при ній.
В моїй родині цікавились літературою. Дідо, до прикладу, дуже любив Тичину і казав: «Хочете, діти, казочку? Чи хочете Тичину?» (посміхається). Ну ми що, дурні, не слухати ті вірші? Тому, сказати по праву, те, чим я цікавлюсь зараз — абсолютно його заслуга.
Коли я була підлітком, мої інтереси трохи змінились: я була в американському середовищі, хотіла бути американським режисером — для мене світ був набагато більший. Відокремлення від дому — дуже важлива фаза у дорослішанні. Пам’ятаю, я спеціально поїхала до Беннігтон-коледжу, який, зокрема, був націлений на радикально-експериментальні речі. А коли пішла на магістерку в Колумбійський університет (Columbia University in the City of New York — А. Ч.), то мала величезну постановку О’Нілла «Усі Божі діти мають крила» (Eugene O`Neill All God’s Chillun Got Wings — А. Ч.).
Одного разу керівник мого курсу сказав: «Ти знаєш, Вірляно, мусиш написати про якогось режисера». Я кажу: «О, напишу про режисерів О’Нілла». Він: «І скінчиш за 25 літ! Був ж якийсь український режисер? Напиши про нього». А я йду до бібліотеки і думаю: «Дідо про когось розказував…». Так і пригадала про Леся Курбаса: знайшла там дві книги і вирішила написати за вихідні роботу. Але й досі пишу про оце все (посміхається). Тому на всі випадки треба бути готовим.
Як ви себе ідентифікуєте?
З Нью-Йорку.
А чи ідентифікуєте ви себе як українку теж?
Я про то сильно не думаю. Попри те, що багато працюю з українським матеріалом.
Власне, тому і запитую: ви робите велику кількість речей для того, щоб представляти гідний культурний образ України за її межами.
Але я справді про це так не думаю. Моя ціль трохи інша: насамперед, — це поділитись зі співробітниками в «Ярі» (Yara Arts Group from La MaMa Experimental Thertre in New York — А. Ч.) українським матеріалом.
Деякі із ваших постановок — двомовні (англійською та українською). Як американці сприймають таке явище і, зокрема, українську мову та культуру?
Сказати чесно, так само, як сприймають постановки з японськими чи бурятськими темами. У нас є своя «збудована» авдиторія, що відвідує усі наші вистави — люди, які зацікавлені багатокультурністю. Однак, найфайніший комплімент мені таки написали на «Лісову пісню» (за драмою-феєрією Л. Українки — А. Ч.).
А стосовно двомовності моїх постановок — переповім відгук нашого глядача: «Я по якомусь часі забув, що не розумію, про що половину з них говорять». І в цьому весь сенс театру: актори говорять мовою, але грають таки тілом. Вони грають реакцією глядача.
Як зазвичай у вас зароджується ідея для постановки?
Вірляна Ткач: Спочатку я ставила готові п’єси, відколи заснувала «Яру» у 1990 році. Але зараз я більше тягнусь до того, чого ще не знаю.
Дуже часто все починається з вірша: власне, так я і зачала перекладати з української на англійську. Однак, в нас інша ціль — зробити не просто переклад, а так, щоб він звучав якомога «натурально» з уст молодих американців. То є цілковито інше, ніж дослівна правильність. І ціль виконана тоді, коли публіка слухає, вникає в сенс і справді розуміє, що відбувається. Коли матеріал став «прозорий» для неї. Це складно, адже все одно потрібно зробити так, щоб мова не стала бар’єром, чи щоб переклад не став просто переказом. А ще ми постійно змінюємо переклади на репетиціях. Можливо, тому вони і є такі добрі, адже вдосконалені говорінням.
Інтернаціональність ваших проєктів — те, що справді вражає! Якими методами ви користуєтеся для пошуку акторів та членів театральної групи?
Вірляна Ткач: Насамперед у нас немає постійних театральних груп: кожен проєкт ми починаємо спочатку (хоча часто співпрацюємо з тими ж акторами декілька разів з їхньої власної ініціативи).
Пам’ятаю, Еллен Стюарт, голова нашого театру казала: «Не шукай те саме. Ніколи не знайдеш. Будь відкрита до чогось направду інакшого». І це справді так. Я просто стараюсь бути відкритою. Ось в нашій оригінальній «Лісовій пісні» Мавку грала кореянка: дуже тендітна, але з відчутною сталлю всередині, в чому і проявився дуже цікавий контраст у її ролі. Але ця акторка отримала роль в корейському фільмі та поїхала додому (до слова, вона стала величезною зіркою пізніше). Ми були в розпачі: не знали, кого шукати. Але несподівано з’явилась одна афроамериканка, яка мала чи не п’ять (!) октав вокального діапазону: саме тоді «Лісова пісня» стала піснею. Це була фантастика!
Як я з вами згідна! Бути відкритим до всього — це те, що дозволяє знаходити неймовірні речі у житті.
То як пишеш вірш: воно само до тебе приходить. А як сядеш писати навмисне — таке воно і виходить (сміється).
Декілька років тому ви приїжджали до України разом із Ентоні Коулманом (нью-йорський композитор і джазмен), який з молодими харківськими музикантами грав український джаз та свої імпровізації у Мистецькому арсеналі. Розкажіть про цей проєкт детальніше.
Вірляна Ткач: Все почалось з того, що я знайшла партитуру Мейтуса (йдеться про популярне естрадне ревю «Алло на хвилі 477» Юлія Сергійовича Мейтуса — українського композитора юдейського походження; керівника одного з перших джаз-бендів України — А. Ч.). Але вона не була добре підписана, тому ніхто не знав, що то є. Пам’ятаю, партитура була грубезна. Однак, в нотах я зовсім не розуміюсь, тому почала всіх «мучити» нею. Зробила копію, приїхала до Нью-Йорку, показую її Ентоні і запитую: «Як думаєш, що це таке?». Він каже: «О, це мюзикл з 20-х років! Ти де то дістала?». Я відповідаю, що з Харкова, а він: «Та де!». Словом, він зрозумів, що це таке з самого початку.
- Ентоні Коулман та харківський оркестр у Мистецькому Арсеналі. Photo credit: Nikita Yureniev.
- Photo credit: Andrew Tkach
Тоді ми і зачали думати, що з тим робити. Адже то є цілковито інша річ, аніж з 30-40х років — то є дуже цікава річ! Партитура була виписана для 18 інструментів: велика оркестра — великий театр… В ті часи більшість джаз-груп були великі. Власне, тоді ми і попросили, щоб нам допомогли знайти музикантів: то були «Жадан і Собаки» (український рок-гурт із Харкова, що виник у 2000 році — А. Ч.) та інші оркестранти з Харкова. Це ж вистава про Харків, тому ми і хотіли музикантів з цього міста. Привезли їх в Київ та 2-3 дні проводили репетиції з Ентоні. То було надзвичайно!
Однак з’явилась така проблема: у партитурі залишилось близько 100 слів. Ми нічого більше не знайшли, тому Жадан (Сергій Жадан — український письменник, перекладач, громадський діяч, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма» — А. Ч.) вирішив, що хоче самостійно щось написати до того — щось нове про Харків.
Точніше сказати, стався renewal твору, так? Чи таки просто натхнення для створення чогось нового? Там використані якісь музичні мотиви із партитури?
Так, багато мелодій є збережені, а багато — «натхненні», типу семпл (використані кілька фраз).
Спостерігала на сайті вашого театру інформацію щодо постановки цього твору нещодавно. Це була лише його частина, чи вже вдалось завершити проєкт?
Вірляна Ткач: Так, це була частина з імпровізованим кінцем (сміється). Але вже й за останній місяць з’явилось декілька нових сцен. Ми ще в роздумах, як закінчити постановку. Це мюзикл, тому його не зробиш за кілька днів: потрібні певні етапи, аби зрозуміти, про що це може бути. Це є цілковито інший процес — відмінний від п’єси, яку можна сісти і написати цілком.
Чи буде постановка мюзиклу в Україні?
А Бог зна… Ми мали в березні бути в Харкові для роботи над другим етапом. Але історія мала інші плани. Важко щось сказати напевне.
Ми не можемо оминути увагою сьогоднішню ситуацію в Україні: повномасштабне вторгнення російських військ на її територію. Насамперед дуже знаково, що Ви реагували на російську агресію вже від початку бойових дій на Донбасі. Ваша театральна постановка «1917/2017: Тичина, Жадан і Собаки» безумовно створює сенс у порівнянні страшних подій ХХ століття і війною в Україні, яка розпочалась ще в 2014 році. Чи передбачали ви повномасштабне вторгнення російських військ в Україну цього року?
Вірляна Ткач: Ні. І у 2014 році я також не могла подумати про це. Ми ще навіть працювали в Донецьку у 2013 році у жовтні — робили велику постановку про історію цього міста в «Ізоляції» (мистецький центр в Донецьку до 2014 року — А. Ч.). Це була сильна і темна вистава «Глибинні мрії». Весною ми хотіли знову ставити її в Донецьку, але перенесли проєкт до Києва, зрозуміло чому. Водночас, тримали контакт із «оригінальними» учасниками п’єси і перебували в жаху від усіх речей, що вони нам розповідали про війну на сході України.
«Моя позиція є в тому, щоб створювати та поширювати серйозну критику про “висококультурне” мистецтво росії. Не просто у всі сторони кричати “нікому, ніколи, нічого”, немов ображені та вперті діти, а вміти пояснити чому ні. Пояснити, чому потрібно поставити на павзу російську культуру».
А «Тичина, Жадан і Собаки» — це більше про поезію. Взагалі, багато з тих найважливіших мистецьких речей, які «говорять» про війну — не є відгук тієї ж хвилини. Мистецтво інколи довго переосмислює такі речі. Однак результат в таких випадках частіше виходить значно глибший, обдуманіший: тобою керують вже не лише емоції, і краще видні обриси ситуації.
На вашу думку, чи потужну силу має мова мистецтва в діалозі між Україною та світом у сьогоднішній війні? Яка мистецька практика в цьому контексті дійсно має сенс?
Так, безумовно. Думаю, дуже важливе — просто продовжувати створювати цей «діалог». Потрібно продовжувати говорити будь-яким чином: але щоразу більш якісно та продумано.
Зараз спостерігаю, що світ поволі починає «звикати» до ситуації в Україні: на великі сцени повертаються російські артисти, колабораціонізм з росією набирає нових обертів, а для деяких міжнародних культурних спільнот ще досі є шоком, що імідж росії як «сильної держави» з «сильною культурою» — всього лиш бульбашка. Яка ваша позиція стосовно російської культури у цей час?
Вірляна Ткач: Нині ми зачинаємо бачити, що українське мистецтво сприймається вже крізь призму відстоювання свого від імперії. Відповідно, зараз як ніколи, в російській культурі все більш стає очевидний їхній імперіалізм. І моя позиція є в тому, щоб створювати та поширювати серйозну критику про «висококультурне» мистецтво росії. Не просто у всі сторони кричати «нікому, ніколи, нічого», немов ображені та вперті діти, а вміти пояснити чому ні. Пояснити, чому потрібно поставити на павзу російську культуру. Бо, на жаль, більшість людей не вміє того робити.
Погоджуюсь! Які у вас мистецькі плани на майбутнє?
Зараз я думаю лише про нашу виставу «Радіо 477», наступний показ якої маємо вже зовсім невдовзі — 20 серпня у Performance Space 21, Chatman, New York (прем’єра планується на весну 2023 року).
Щоправда, маємо ще презентацію нової книги. Нещодавно ми створили кілька віртуальних подій про українсько-американських поетів, які тривали аж два вечора, чому зовсім не сподівались: було багато нових мистців. А тепер видали книгу з їхніми віршами.
До слова, також опублікували мою власну збірку віршів про моїх родичів, коли вони тільки переїхали до Америки. Цей процес почався вдома під час ковіду: було трохи часу, зовсім інші вимоги дня, а інколи здавалось, що речі навіть зачали говорити до мене (сміється). Треба було не панікувати. Так я почала займатись минулим: згадувала усі переказані історії від родичів. Книгу символічно назвала Three Wooden Trunks («Три дерев’яні скрині») — ті три скрині, з якими родина моєї мами приїхала сюди. Вони і досі стоять у моїй кімнаті.
Читайте також:
• Музичні візії поезії Михайля Семенка. Дайджест за сто років
• Свобода бути музиканткою: розмова з Анною Дзялак-Савицькою
• Іван Малкович: Яксунині береги музики
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.