Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Василь Симоненко
… 15 жовтня. 599 доба повномасштабної російсько-української війни. Вже, здається, минув той час, коли звичні для календаря понеділки-вівторки замінилися «днем третім», «днем десятим», «днем двадцятим»… Тепер, коли рахунок цих днів став таким жахаючи-великим, а кривава війна із паралізуючого шоку перетворилася на страшну буденність, ми звикаємо жити в нових реаліях, глибше усвідомлюємо свою національну ідентичність.
Існує думка, що великі твори мистецтва на воєнну тематику повинні з’являтися вже після завершення війни, коли автор зможе подивитися на події «згори», всеохопно. З іншого боку, є потреба тут і зараз карбувати реалії сьогодення у мистецтві: для себе – щоби постійно осмислювати і рефлексувати, для прийдешніх поколінь – щоби пам’ятати і не допустити такого знову. Здавалось би, немає нині теми актуальнішої, ніж війна, та як підійти до неї в музиці? Адже треба, не більше і не менше, створити зліпок своєї страшної доби, передати градус напруги, в якій перебуває суспільство, його наелектризований стан з усім широким спектром емоцій, а при цьому – не злукавити, не впасти в кон’юктурність і не вдатися до паразитування на темі, що болить мільйонам.
Такою літописною сторінкою став твір Євгена Станковича «Псальми війни». Цілком закономірним видається звернення композитора до цієї теми: з моменту відновлення незалежності України саме Станкович став ключовим співцем її національних трагедій, засвідчених у «Панахиді за померлими з голоду», Каддиш-Реквіємі «Бабин Яр», «Чорній елегії».
Початкова версія нового твору Євгена Станковича має назву «Музика війни». Прем’єра цього опусу для оркестру, хору та солістів відбулася в межах цьогорічного «Київ Музик Фесту» у виконані Національного академічного симфонічного оркестру України та Національної академічної капели України «Думка» під орудою Володимира Сіренка. Львів’яни представили власну візію цього твору: він постав у вигляді театралізованого музичного дійства, у сценічній постановці з декораціями, медіапроєкцією, світловими ефектами та з дещо видозміненою порівняно з оригіналом музичною складовою. Прем’єру цього дійства здійснили хор та оркестр Львівської національної опери.
«Господь із тобою ночує на станції метро»
Музика «Псальмів війни» і поза сценічною постановкою справляє на слухача надзвичайно потужне враження: притаманний перу Євгена Станковича симфонічний розмах, драматизм, що сягає екзистенційного рівня, скорботна лірика резонують у віршах Тараса Шевченка, Ліни Костенко, канонічних текстах і словах трагічної козацької пісні, недвозначно доносячи публіці задум автора. Дивовижно, як за час великої війни круто змінилося наше сприйняття: глісандо мідних духових із сонорного ефекту перетворилося на однозначне звуконаслідування вже назавжди закарбованого в пам’яті сигналу повітряної тривоги, а удари литавр асоціюються ні з чим іншим, як із вибухами (мимоволі ловиш себе на думці, на що більше схожий цей звук: на роботу сил протиповітряної оборони, чи все таки на приліт – за понад півтора року життя у війні ми вже навчилися їх розрізняти на слух).
Сценічне рішення Василя Вовкуна, презентоване у Львівській опері, додає до цієї картини нових контекстів. Під завивання міді і розкати ударних хористи з’являються на сцені у повсякденному одязі, з маленькими дітьми, що несуть у руках улюблені м’які іграшки, з переносками для тварин і валізами, кутаються в пледи, розстеляють на підлозі каремати – так люди збігаються в укриття під час чергової ракетної атаки російської армії. Таким чином кожен звук музичного дійства промовляється від імені людей, заціпенілих у бомбосховищах в очікуванні відбою тривоги.
Сценічне дійство статичне. Завмерши під залпи ворожих гармат і свист ракет, люди проживають емоції у надзвичайно широкому спектрі: ревне вболівання за своїх і спопеляюча ненависть до чужих, молитва відчаю і праведний гнів, віра і страх, стан афекту з пристрасним висловленням люті на ворога і гірке безмовне оплакування загиблих. У цьому й полягає сутність сценічного задуму: передати, як у момент ворожого наступу, застиглі в очікуванні люди, зібрані разом спільним горем, переосмислюють життєві цінності.
Дійство відбувається на фоні зображення вщент розбитого російською ракетою багатоповерхового будинку. Апокаліптичності цій картині додає медіапроєкція, створена Олегом Кіндратівим. Спочатку паралельно експонуються палюче жовтогаряче сонце і темний холодний місяць, та вже з перших тактів громогласного звучання оркестру світло сонця гасне – поступово його повністю затуляє темінь. У кожній частині сцена підсвічується іншим кольором, щоразу – різким, пронизуючим: то білим, то криваво-червоним, то синім, а окремі світлові спалахи, за задумом художників світла Андрія Гоця та Олександра Мезенцева, підсилюють кульмінаційні моменти у звучанні музики.
«І жах, і кров, і смерть, і відчай…»
Дійство складається із чотирьох частин. Перша, «Музика війни», відкривається надекспресивним звучанням оркестру, яке можна потрактувати і у вузькому розумінні – звуконаслідування вибухів, сирен тривоги, зойків наляканих людей, так і в широкому – невблаганний жорстокий голос війни. Цьому неконтрольованому хаосу звучань, що неначе виринає із самих пекельних надр, бажаючи заглушити і поглинути все навколо, протиставляється людське – звучання хору зі словами «Борітеся – поборете!».
Ці Шевченкові настанови вже стали іконічними в історії української національно-визвольної боротьби. Саме ці слова проголошував на барикадах Революції Гідності Сергій Нігоян, один із перших полеглих Небесної Сотні. А минулого року у тоді щойно деокупованій Балаклії на Харківщині саме ці слова, наче знамення з Небес, побачили українські військові на білборді, здерши повішений окупантами поверх Шевченкових рядків банер «Россия здесь навсегда».
У звучанні хору – широка гама почуттів: то патетичний, на повен голос, заклик до бою, то уривчасте, притишене, наче «підпільницьке2 благання вистояти, то скандування, що утверджує віру в перемогу. Чим більше росте звучність Шевченкового слова, тим більше лютує невблаганний голос війни в оркестрі – на всю міць звучать мідні духові, нестримно пульсує звукова матерія.
Хор відповідає на це вже не патріотичною всенародною патетикою, а особистісною щемливою молитвою: лагідний хоровий вокаліз із протяжною мелодією, сповненою смутку і надії, обрамлює декламацію молитви «Отче наш», де монолітність хорового звучання розсипається на десятки окремих несинхронізованих між собою голосів, що шепочуть канонічні рядки.
Та в такому контексті духовне самозаглиблення не може тривати довго; воно різко переривається усвідомленням страшної реальності. З грандіозною силою на фоні спалахів світла і грому литавр у хорі звучать рядки Ліни Костенко:
«І жах, і кров, і смерть, і відчай
І клекіт хижої орди.
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди».
Чи не найпотужніший психологічний ефект справляє відокремлений рядок останньої строфи цього вірша, звернений до народів світу: «Сьогодні ми, а завтра – ви». Тут відчувається філігранне вибудування архітектоніки і драматургії твору диригентом Іваном Чередніченком і хормейстером Вадимом Яценком. І в хорі, і в оркестрі, що на повну силу звучали на словах «сьогодні ми», останнє слово – «ви» – звучить на різко спадаючій динаміці, наче послання, яке треба не просто послухати, а почути. Так, несподівано, саме це коротке дімінуендо стає смисловою кульмінацією частини: бо ж хтозна, чи то символ бар’єру між Україною і світом, що не готовий ще усвідомити настання світової війни, чи то так гаснуть разом із життям голоси живих свідків російського терору.
Друга частина, «Чорна рілля ізорана» – реквієм за загиблими воїнами. Після регулярних ударів перкусії у чеканному ритмі, грізних вигуків міді розливається звучання однойменної народної пісні у глибокому тембрі баса-баритона:
«Чорна рілля ізорана, гей, гей!
Чорна рілля ізорана
І кулями засіяна, гей, гей!
І кулями засіяна.
Білим тілом зволочена, гей, гей!
Білим тілом зволочена
І кровію сполощена, гей, гей!
І кровію сполощена.
Лежить козак на купині, гей, гей!
Лежить козак на купині –
Китайкою личко вкрите, гей, гей!
Китайкою личко вкрите».
У такому контексті ця трагічна козацька пісня мовби протягує нитку в минуле: 599 доба… дев’ятирічної війни… що триває століттями. В умовах сценічної постановки, де чоловіче соло звучить немов від імені одного з багатьох, що перечікують ворожий напад, солістові було дуже важливо втрапити у модус дійства, не перегнути із драматичним надривом, до якого спонукає текст, не створити недоречне враження театральності. У виконанні Назара Павленка пісня звучала в глибокій задумі, як уклінна шана зі схиленою головою усім тим, хто віддав своє життя за незалежність.
У другій частині дуже велику роль відіграє вербальний текст: навіть такий нюанс, як вкрите китайкою «личко» (а не «лице») вражає до глибини душі і викликає несамовитий щем. Натомість у третій частині, «Колисковій загиблим дітям», рівень трагізму настільки високий, що слів уже не лишається. Та й чи можна знайти відповідні слова після того, як мати загиблого воїна, Іванка Димид-Крип’якевич, під час поховання свого молодого сина заспівала над його труною колискову. За словами Василя Вовкуна, саме ця колискова лягла в основу музики Євгена Станковича.
Драматургія частини розгортається від висвітлення болю особистого – вокаліз сопрано у проникливому, «теплому» виконанні Анастасії Яценко на тлі одинокого голосу флейти, що вторить вокальним мотивам, до болю всенародного: той самий вокаліз, але у хоровому виконанні. Це трагічна тиха кульмінація циклу – жодного разу музика не зривається тут на крик відчаю. Лишаються стишені сльози, біль настільки особистий, що нема ні сили, ні бажання винести його на загал.
Особливо проникливо прозвучав у цій частині оркестр. Плетиво щемливих мелодій у високому регістрі флейти і струнних, що, здавалося, ллються без початку і кінця, було відтворено з такими тонкими нюансами динаміки, такими виразними градаціями, що створювався ефект мета-заколисування.
Якою може бути реакція на молитви у моменти відчаю, оплакування полеглих захисників та невинно вбитих цивільних жертв? Тільки бажання помсти і справедливої кари для ворога. На цьому побудована четверта частина циклу, що, власне, і має назву «Псальми війни». В її основі – тексти зі Старого Завіту, псалми Давида, пронизані благаннями, щоби Бог знищив нечестивця.
На фоні напружених фраз струнних у високому регістрі, рівномірного поступу мідних духових, чеканних ударів перкусії звучить хорове скандування – афектоване, гіперекспресивне, неначе заклинання. Воно проходить різні стадії – від молитви про захист від нападника:
«Визволь мене від ворогів моїх, мій Боже,
Оборони мене від тих, що повстають на мене.
Визволь мене від тих, що чинять беззаконня
І спаси мене від душогубів»
через апофеоз праведного гніву:
«не пощади ні одного з віроломних!»
до ствердної віри в перемогу, яку ще треба вибороти:
«спаси народ твій і благослови твою спадщину
Носи й носи їх навіки!».
Досягнувши найвищої точки кульмінації, звучність обривається – боротьба триває.
…Ми вже збиваємося з ліку воєнних днів, немислимі трагедії супроводжують наші будні, любов як ніколи чітко ословеснилась у страх втратити, а біль і тривога стали перманентними. Зіткнувшись вічі у вічі з жахом війни, іноді хочеться сховатись від її усвідомлення, як у дитинстві – закрити очі руками і думати, що тоді ти невидимий для цього світу, а світ для тебе. Можливо, саме тому прем’єру «Псальмів війни», що ставлять слухача перед прірвою воєнного сьогодення, змушують осмислити реальність у всій її страшній трагічності, відвідало так небагато людей.
Однак це музика, яка мусить нині існувати, аби засвідчувати рани, що в цю мить кровоточать, висвітлювати наш тернистий шлях у боротьбі як для нас самих, так і для світу, єднати людей у любові до своєї землі та в усвідомленні того, що перемога – це справа кожного. Бо, як каже інший літописець наших днів, Сергій Жадан у своєму вірші про війну, «Любов – це робота! І нам робити цю роботу щоденну!».
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.