Трансформація «Пригод Піноккіо» у Національній опері: Буроккіо чи Пінотіно?

«Пригоди Піноккіо» у Національній опері України. Фото: Олександра Злуніцина

 

«Брехня буває двох видів: в однієї брехні короткі ноги, в іншої довгий ніс»

Карло Коллоді

Днями в Національному театрі опери та балету України ім. Т.Г. Шевченка з успіхом пройшла балетна вистава «Пригоди Піноккіо». Поява дитячої вистави з такою назвою на музику українського композитора Юрія Шевченка має декілька причин. З одного боку наразі в репертуарі театру бракує творів українських композиторів, що було зазначено в статті «Репертуарний вакуум в Національній опері», і втрата вистави з українською музикою є вкрай небажаною. З іншого боку відновлення вистави на сюжет совєцького письменника могла викликати нову хвилю критики, тому що оригінальна вистава «Буратіно та Чарівна скрипка» Юрія Шевченка написана за мотивами книги Алєксєя Толстого «Золотий ключик, або пригоди Буратіно». Напевно на тлі саме цих суперечностей і виникла ідея зробити виставу за мотивами казки про Піноккіо Карло Коллоді. Для того, щоб розібратись наскільки ця ідея та її втілення виявились вдалими — треба провести невеличке дослідження.

«Життєпис» Піноккіо

Персонаж Піноккіо народився в Італії у далекому 1881 році. Літературним батьком всесвітньо відомого героя був колишній доброволець війни за незалежність Італії Карло Лоренціні. Повернувшись з фронту він зайнявся журналістською та літературною діяльністю, і друкувався під псевдонімом Карло Коллоді.

Створюючи свого персонажа, письменник безумовно закладав насамперед потужний виховний елемент в казку про неслухняного, неосвідченого та впертого дерев’яного хлопчика.  У першому варіанті книга закінчувалась трагічно: дурнуватий Піноккіо гине від рук розбійників, бувши повішеним на дереві. Але вкрай обурені таким фіналом читачі вмовили письменника оживити головного героя. Так з’явилось ще багато сторінок про пригоди і страждання дерев’яної ляльки, які неухильно привчили головного героя до простих життєвих правил:  що потрібно гарно вчитися, старанно працювати і прислухатися до порад дорослих.

Опанування цих істин врешті решт приводить Піноккіо  до знаменитого фіналу книги — перетворення дерев’яної ляльки на справжнього хлопчика. Думку та надію на можливість такого перетворення вселяє в Піноккіо Фея з блакитним волоссям — персонаж теж дуже важливий у сюжетній лінії. Вона чи не єдина вірить у Піноккіо, що переборовши всі негаразди свого характеру, він зрештою досягне омріяної мети — стане людиною з великої літери «Л».

Саме виховний елемент, закладений письменником в книгу, вважається запорукою шаленого успіху «Пригод Піноккіо» у світі, кількість перекладів якої на різноманітні мови просто вражає.

Що не так із Буратіно?

Не оминула слава Піноккіо і Російську імперію. Перший неповний переклад «Пригод Піноккіо» російською мовою був опублікований у 1906 році, а вже у 1920-х роках письменник Алєксєй Толстой (у майбутньому — наближений до оточення диктатора Йосипа Сталіна), який працював над повним перекладом книги,  вирішив суттєво переробити сюжет, і адаптувати персонажів ближче до російського читача і тогочасного суспільного устрою. Так у 1936 році на прилавках книгарень СРСР з’явилася книга «Золотий ключик, або пригоди Буратіно».

Головний герой цієї книги створений за всіма канонами російських народних казок. Буратіно — це неосвічена нахабна дерев’яна лялька, але з неймовірно доброю душею. Такий собі дерев’яний «іванушка-дурачок», який, на відміну від італійського прототипу, абсолютно позбавлений рефлексій над своїми вчинками, і є абсолютно статичним персонажем. Центральною подією оповідання стає отримання Буратіно Золотого ключика, завдяки якому наприкінці пригод він відкриває двері до Чарівного театру, після чого настає колективне щастя.

Сюжет Толстого — це своєрідний сплав російської лубковості із совєцьким віруванням у світле майбутнє, що йде всупереч задуму книги про Піноккіо. Пересвідчитись в правомірності такого твердження можна на прикладі епізоду, в якому Мальвіна намагається навчати Буратіно. Перетворення одного з центральних персонажів «Пригод Піноккіо» — Феї — на, таку ж як і Буратіно, недалеку ляльку Мальвіну, яка тільки грається в учителя, її безглузді потуги навчити нахабного головного героя грамоті — виглядають як насмішка над основною фабулою казки Коллоді. Оповідання про Буратіно промовисто говорить своєму читачеві – не треба вчитись, не треба самовдосконалюватись, треба просто бути самим собою і тобі неодмінно пощастить. Бо світле майбутнє настане для всіх, без винятку. А хто не хоче у світле майбутнє, того треба знищити. Що, між іншим, і зробили працівники НКВД з українською інтелігенцією в наступний після виходу книги про Буратіно рік.

Формула Толстого спрацювала, і згодом шалена популярність в СРСР книги про Буратіно проявилась в совєцькому кінематографі, театрі, усній творчості у вигляді анекдотів тощо. Також з’явився напій з ім’ям головного героя, і навіть зброя ТОС-1 «Буратіно», яка зараз активно використовується військами РФ у війні проти України.

Пригоди Піноккіо
«Пригоди Піноккіо» у Національній опері України. Фото: Олександра Злуніцина

Пригоди Буратіно в українській опері

Наслідки популярності оповідання про Буратіно ми можемо спостерігати і в київському музично-театральному житті постсовєцької України. З 1989 року і донині (остання вистава відбулась 12 червня 2022 р.) у Київському оперному театрі для дітей та юнацтва йде мюзикл Олександра Білаша «Пригоди Буратіно», а в 2007 році в Національній опері України відбулась прем’єра балетної вистави композитора Юрія Шевченка «Буратіно і Чарівна скрипка» (ще кілька місяців тому ця вистава була в репертуарному списку на сайті  Національного театру).

Тож чим сучасна балетна  вистава «Пригоди Піноккіо» відрізняється від вистави «Буратіно і Чарівна скрипка» 2007 року?

Порівнявши сучасне лібрето із попереднім, можна знайти лише одну відмінність — уже наприкінці балету всі ляльки перетворюються на людей, і радісно танцюють в театрі Мрій, тому самому Чарівному театрі або ж радянській мрії про «світле майбутнє» з книги Алєксєя Толстого. Також, напевно більше з «міркувань безпеки» ніж в рамках справжньої роботи над адаптацією сюжету, були змінені імена всіх персонажів вистави: Буратіно став Піноккіо, Папа Карло — Джепетто, Мальвіна — Лялька з блакитним волоссям, Карабас Барабас — Господар ляльок, і т.д. Але ні в сюжетній лінії, ні в музиці ніяких змін не відбулось, тобто зміна назви — це проста формальність, яка ніяк не вплинула на зміст твору. На жаль, і головний герой і фабула всієї вистави залишились незмінними — «буратінієвськими», тобто такими, що продовжують транслювати совєцькі наративи про існування якогось колективного щастя, яке чомусь неодмінно прийде без будь-яких зусиль з боку окремо взятого індивідуума.

Постановка «Пригод Піноккіо» поглиблює питання про оновлення репертуару Національної опери України. Прихапцем перероблена вистава стає ще одним свідченням небажання керівництва театру системно підходити до проблеми українського матеріалу, та чергової спробі імітувати процес переосмислення ролі українських вистав, як основи репертуару Національного театру. Шлях найменшого спротиву, продемонстрований у підході до адаптації дитячого балету, говорить про те, що нам ще досить довго треба буде розгрібати наслідки совкової «буратінієзації» суспільства, яке триває і досі — на тридцять другому році Незалежності України.


Читайте також:

Бахфести в Європі: Ляйпциґ, Шаффгавзен, Суми

Бортнянський проти імперії в «Скорбній симфонії» Косача: художня вигадка чи історична правда?

Уршуля Ставіцька та давня музика: навчання, інституції, промоція сьогодні в Польщі та Україні

 

1 коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *