Юрій Керпатенко — український диригент, акордеоніст та композитор. Він очолював оркестри Херсонської філармонії та Херсонського музично-драматичного театру, гастролював за кордоном та був одним із засновників студії звукозапису у Херсоні.
28 вересня 2022 року Юрія Керпатенка розстріляли на порозі власного дому в окупованому Херсоні за відмову співпрацювати з окупаційною владою. Диригентові було 46 років.
Говорячи про цю скромну і дуже глибоку людину, варто знати не лише про його героїчну позицію, а й яким було його життя.
Свідченнями про умови існування в окупованому Херсоні та спогадами про Юрія Керпатенка — митця і людину — поділились журналістка Ганна Мамонова та його викладачка в музичному училищі Ольга Соломонова.
Життя в Херсоні під російською окупацією
Ганна Мамонова, журналістка Лабораторії журналістики суспільного інтересу
Протягом усього періоду окупації Юрій Керпатенко перебував у Херсоні. У багатьох людей з культурної сфери не вистачило ні матеріального, ні морального ресурсу, щоб виїхати. Вочевидь, у Юрія також. З травня вже не можна було виїхати через Миколаїв, бо йшли бої. Люди почали виїжджати через Крим, але на кордоні стояли фільтраційні блокпости, на яких також затримували.
У вересні 2022, коли було вбито Юрія, у Херсоні вже працювала стала машина катівень (утримувалось близько 2000 людей у семи катівнях). Серед катів були і росіяни, і українці-колаборанти. Головним у росіян був Алєксандр Науменко (начальник управління Росгвардії у Херсонській області). Його завданням було організувати перші незаконні місця утримування (у березні-квітні) і затримувати людей. Росіяни катували, щоб отримати підвищення на роботі чи премію. У катів-українців-колаборантів була інша мета — заробити грошей (найбільша зафіксована сума для відкупу — 30 тисяч доларів). Головою цієї катівні був колишній голова СБУ Олександр Якименко [очолював СБУ у 2013-2014 роках — ред.].
- Приміщення у Херсоні, де, за даними Служби безпеки України, катували українців. Фото: СБУ
Людей знаходили за соцмережами після мітингів проти окупації і катували доти, поки вони не починали називати імена причетних до партизанського руху, тих, хто має стійку українську позицію. У Херсоні панувала атмосфера страху, люди не спілкувалися одне з одним, бо могли потрапити у полон, мобільний звʼязок був російський і все відслідковувалося. Тож Керпатенко перестав спілкуватися з будь-ким. Його постійно змушували вийти на роботу, зокрема новий диригент філармонії, поставлений окупантами. Юрій відмовлявся. Незадовго до вбивства до нього приїжджали якісь невідомі люди та погрожували. І ми досі не знаємо, хто його розстріляв — росіяни чи українці-колаборанти.
На момент убивства у Херсоні ніщо не натякало на те, що на початку листопада росіяни відступлять. Певний час окупанти не чіпали культурні інституції. Влітку їм треба було показати, що в Херсоні нормальне життя під окупацією, тож вони вирішили це робити через сферу культури. Цим методом росіяни користуються досі і на новоокупованих територіях.
З 1 вересня філармонія і музично-драматичний театр почали підготовку до нового сезону. У краєзнавчому музеї готували виставки до російських свят (коли окупанти відступали, то розграбували цей музей, а також художній музей і бібліотеку імені Гончара). Оскільки музикантів для початку сезону бракувало, окупаційна влада почала тиснути на необхідних їм спеціалістів, змушуючи до співпраці.
Історія Юрія Керпатенка підтверджує, що нікого не можна засуджувати в окупації. Бо, зберігаючи проукраїнську позицію, ти можеш загинути навіть на порозі свого дому.
«Трагічна налаштованість долі»
Ольга Соломонова, мистецтвознавиця, викладачка Юрія
Говорити про Юрка Керпатенка, якого я знаю з дитинства, водночас легко (бо є про що) і тяжко (бо в минулому часі, неспіввідносному з його образом)…
З Юрою мене поєднували загальні життєві закоханості й маршрути: музика, рідні міста (Херсон і Київ), спільні alma mater — Херсонське музучилище і Київська консерваторія, де ми, хоча й на різних позиціях, перебували синхронно.
Уперше ми зустрілися за дивних обставин, коли на початку вересня н-ного року до мене підійшло «пташеня чоловічого роду» — трохи незграбне, «засіяне» юнацькими відмітинами, але з упевненою поставою і пронизливим поглядом. До відчаю сміливо, проте ледь приховуючи тремтіння, пташеня промовило: «Я Юра Керпатенко, баяніст першого курсу. Чи можна ходити до вас на заняття з сольфеджіо і теорії разом із теоретиками?». Оскільки заява була несподіваною, я трохи очманіла і запитала: «Навіщо? Для тебе це буде складно». На що затятий хлопчина відповів: «Я знаю, що складно, але кажуть, цікаво. Візьміть мене, я не підведу!». Побачивши таку наполегливість (а потім ще й дізнавшись, що Юра — круглий сирота, виховуваний тіткою), я не встояла.
Отже, Юрко почав відвідувати заняття з сольфеджіо, теорії, а потім гармонії з моїми теоретиками за програмою, що значно перевищувала «народницькі» вимоги. Наші заняття, з акцентом на імпровізації, композиції і нестандартних формах роботи, відкрили для Юрка «вікно можливостей» — бо ж зерна впали на благодатний грунт. Згодом в училищі він уже вивчав професійно композицію у Юхима Валерштейна. Невипадково «дорослий» Юрій Керпатенко був відомий не тільки як професійний виконавець і диригент, але й як сильний аранжувальник (часто, коли звільнявся з роботи, саме цим заробляв), композитор.
Вже тоді, при знайомстві з Юрком, я відчула ту особливу якість, яку можна визначити як двоїстість його внутрішньої природи. Захоплення і водночас здивування викликали такі протилежні, дистанційовані риси характеру, як м’якість і скромність — поряд із шаленою внутрішньою силою і спроможністю «рухати камені», якщо це було потрібно для справи. На жаль, Юркова сором’язливість і поступливість часто сприймались як слабкість (звідси — випадки непорозуміння з колегами, які не хотіли підкорятись професійним вимогам диригента-«слабака», не спроможного «закручувати гайки» — чула про це від Юри під час наших останніх зустрічей у Києві).
З іншого ж боку, критична стійкість, перфекціонізм і непоступливість Юри у диригентській справі, знов-таки, дратували колег-оркестрантів та адміністрацію: його, некомфортного і «колючого», не можна було приручити, підкорити чи задобрити. Як розуміємо, така правдолюбна, непідкорювана силі поведінка і відкрито проголошувана Юрком в окупованому Херсоні проукраїнська позиція, поряд із відмовою від співпраці з окупаційною владою стали причиною його страшної загибелі… Така собі трагічна налаштованість долі, яка, ще з дитинства нанизавши його життя на фатальну вісь, так само згубно і закінчилась…
Проте, попри складні життєві обставини (сирітська доля дитини, позбавленої батьківської любові, певна незахищеність і часта матеріальна скрута), Юрко був завжди спрямованим на взяття нової висоти. Здавалось, бути в музиці і з музикою йому було зовсім легко. Абсолютний слух, вишукане темброво-фактурне відчуття, здатність до імпровізації та композиції — всі ці ознаки унікальної обдарованості були зіслані йому Небесами.
Але можу засвідчити, що за кожною такою «легкістю» стояла потужна робота, помножена на відповідальність і критичну вимогливість до себе, поряд із бажанням взяти найвищу планку. Звідси — дитячі, ще у музичній школі, а потім й в училищі, перемоги на виконавських конкурсах, потреба вчитись і досягати (тут згадаю не тільки «навчальний мазохізм» на початку вишколу в Херсонському музичному училищі, але й закінчення двох факультетів консерваторії, народного і диригентського)….
Як зазначила Ліна Костенко, у нас часто спрацьовує «вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії» (це до питання про російськомовного Юру, який — я впевнена — як і більшість незламних херсонців, почав би нині говорити українською).
Зараз, коли Україна переживає найтрагічніші сторінки своєї історії і втрачає найдостойніших своїх дітей, важливо пам’ятати і вшановувати кожного. Думаю аж ніяк не героїчний у повсякденні, але сповнений «цивільної відваги» музикант Юрій Керпатенко здійснив найбільший подвиг — віддав своє життя за свободу і незалежність України. Тож пам’ятаймо!
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також:
- «Він спішив жити — щоб встигнути». Пам’яті Івана Кузьмінського
- Диригент та військовий Богдан Івахів. Велика розмова про життя до та під час великої війни
- Скрипалька Анастасія Полуденна: «Поки ми не пройдемо курс лікування, — у нас алергія на російську культуру»