Камерна опера молодого композитора Антона Стука апелювала до «комічного» та «абсурдного» у вимірі сучасності
Твір, написаний за авторським лібрето, отримав грант Президента України молодим діячам у сфері культури на постановку. Його режисеркою стала Марина Рижова, яка уже мала досвід роботи із драматичними виставами на соціально-політичну тематику у театрі «Золоті ворота».
Сюжетні перипетії. Родом з…
Опера викликала питання ще до концертно-сценічної постановки. Багатьох цікавив фокус на гостроту буття при тоталітарних режимах, гірко знайомих нашому суспільству, та їхнє музично-театральне втілення. Крім того, деталі актуальної документалістики, випуски новинних сюжетів авторитарних країн, що стали основою натхнення автора, напередодні постановки також промовисто підігрівали інтерес.
Тим часом 20-хвилинна проба жанру стала другою у творчості композитора після мікроопери на дитячу тематику. Вона здивувала своєю прямолінійністю у формуванні сюжету. Йдеться про три сцени з епілогом в дусі лялькового триптиха Чайковського: «Життя до приїзду президента», «Приїзд президента», «Зіткнення з президентом», — чи то пак диптиху Косенка: «Чекають приїзду президента» та «Приїхав президент». Незмінним дійовим персонажем в рамках подій цього одного дня залишається статичний натовп (і в переносному, і в прямому сенсі видрукуваний на картоні).
Серед його облич ще досі живими проявляються жителі Бикополя Альона та Ляко. Але ж і вони серед цього натовпу визирають з-за кремезної спини охоронця президента Нурі в другій сцені, всі разом уявно-шалено вітаючи його. «Народ» зникає у третій сцені, залишаючи Альону та Ляко самих з «геніальним лідером нації», який без крихти сумління по-насильницьки відбирає їхнє майно. Збірні середньостатистичні образи громадян втілили Катерина Ясенчук, Владислав Фоміних, В’ячеслав Крижановський та Володимир Соколовський.
Антон Стук. Фото: Альона Гаста- Володимир Соколовський (Ляко), Катерина Ясенчук (Альона). Фото: Альона Гаста
- Владислав Фоміних (Оголошувач), Володимир Соколовський (Ляко), Катерина Ясенчук (Альона). Фото: Альона Гаста
- В'ячеслав Крижановський (Нурі). Фото: Альона Гаста
Мова героїв — стилізована під «подерв’янські» характеристичні вправи, якраз і стала тим виграшним пластом, який сміливо довів твір композитора та лібретиста Стука до успішного творчого втілення. Мова виявилась окремим інструментом цього памфлету навіть більше, ніж музика.
Композитор заздалегідь окреслив жанр опери як фарс, але притаманна фарсу парадоксальна неправдоподібність, яка насправді стала живильним ґрунтом для форсованого, однак правдивого відображення гнітючих соціально-політичних епізодів, тут викликала не завжди переконливу трагічність. Скоріше «День радості» обернувся оперою-замальовкою, штрихом до вічно миготливих телевізійних заставок та приставкою до завжди актуальної патетичної тези про владу, яка гнобить всіх та всіх, які приречено вірять владі.
Музична складова. Витоки?
Опера розпочалась вступом з електроніки, у якому звучав голос Стаса Невмержицького, головного редактора «Радіо Ісландія», із тамтешнього нещодавнього інтерв’ю зі Стуком (втрапити в історію — справа швидка). Пізніше естафету було передано Національному ансамблю солістів «Київська камерата» (диригент — Олег Маринченко).
І надалі фоновість музики, яка зникала хіба в кульмінаційних епізодах, і то супроти бажань окремих оркестрантів, дивувала зусібіч. Так, наявність «мелодій» для запам’ятовування — не показник, але і відсутність чітко окресленого впізнаваного матеріалу — може ним стати. У аспекті винахідливості синтаксису — теж без несподіванок.
- Національний ансамбль солістів «Київська камерата» (диригент — Олег Маринченко). Фото: Альона Гаста
Виписаний вокальний пласт опери, чи, точніше, його формальність, призвела до комфорту співаків, які виступили на сцені гідно. Проте більшість того, що здобутками композиторів XX століття сказано у цій царині, вже відбулось настільки яскраво, що довірливо слухати дбайливо нотовані постромантичні розспіви — надто химерне свідчення невідповідності принаймні модерному тексту лібрето. За музичною мовою, вкладною в уста героїв, твір пролягає близько до «Палати №6» Зубицького чи «Райка» Шостаковича. Але в першому прикладі ідея конфлікту людського та кон’юктурного втілилась по-новаторськи для тогочасного поля української музики (аж 1983 рік). А на дні радості, зокрема, стилізація на фразах «Радійте, суки!» чи «Завтра рано вставать, всьо гавно убірать» були вирішені у псевдобелькантовій манері.
Звісно, що невичерпність та злободенність тематичних надбудов, ще й з їхніми сучасними, живими підтвердженнями буває надто приваблива для молодих авторів. Але сама здатність реалізувати створене — гідна щирого заохочення! При цьому вагома роль ентузіастично налаштованої команди, яка у недостатньо пристосованому невеликому залі Спілки композиторів утворила цілісне дійство з сумлінно відпрацьованим виконанням, яке прийняли слухачі. У сумі маємо ще один важливий крок у лупанні сучасномузичної скали. Може, такий він, один з Днів її радості?
Читайте також:
• Корисні копалини «Уха»: у майбутнє до витоків