У сучасному світі для жінки все менше стоїть питання вибору: дитина або професія. Тепер матері встигають поєднати виховання дітей, свій карʼєрний розвиток і ще чимало активностей. Втім, які виклики постають перед мамами-музикантками і чи легко однією рукою вчити нову програму, іншою — годувати дитину, а третьою — вести до ладу побут? Нижче — кілька історій музиканток, які у розквіті карʼєри стали мамами.
Анна Савицька, скрипалька, викладачка, музична організаторка. Мама двох дітей, 11 та 25 років
Від музиканток про вагітність я зазвичай чула, що в цей час і голова перестає думати, і руки не грають, і взагалі треба обирати: сімʼя і побут або музика і карʼєра. Але якщо є підтримка від людей навколо, то це визначає все і все робить можливим. У мене чимало подруг-музиканток, які активно концертують і мають не по одній-дві дитини, а і троє, і четверо. Такі приклади надихають і демонструють, що все реально.
У мене двоє дітей. Я народила старшого сина на другий день після останнього концерту і вийшла на сцену, коли йому було девʼять днів. То фактично моя творча активність різко не обірвалася — трохи менше двох тижнів паузи. Звісно, це стало можливим завдяки допомозі з боку сімʼї. Мені привозили малого що дві години, я його годувала, а тоді моя мама брала його гуляти в парк на якийсь час. Я грала у Відні Другий концерт Бартока у рамках диригентського майстеркласу. Молоді диригенти мали працювати з оркестром і з солістом, але нікого не могли знайти зі скрипалів, у кого цей концерт був у руках. Я його знала, тож погодилася на пропозицію.
Для мене це була можливість не засиджуватися вдома, а триматися виконавства. Звісно, з появою дитини зʼявляється купа справ, тож сценічна активність трохи меншає, порівняно з тим, як було до народження маляти. Але будь-яке концертне запрошення все ж дає памʼятати, яка моя професія і що я не лишилася за бортом. Тут важливо ставити собі цілі — якщо є визначена дата концерту, то мусиш його зіграти. І ніякі відмовки чи потурання не працюють. Все ж я є виконавиця і не можу не грати.
Молодший син мав народитися у день нашого виступу з Якубом (Якуб Дзялак — скрипаль, викладач, чоловік Анни — М. Г.) на Кольмарському фестивалі у Франції. Ми вирішили не відмовлятися від виступу, втім убезпечили себе від раптових ситуацій. За кулісами сидів лікар, який міг у будь-який момент надати мені допомогу, а разом з нами їхала моя подруга-скрипалька, яка знала цю ж програму і могла замінити мене на сцені. Це було трохи відчайдушне рішення, але зрештою все минуло добре, і я рада, що це відбулося. У випадку з другою дитиною я повернулася до роботи за два тижні після пологів — це був виступ у Цюриху.
Звісно, діти у музичних сімʼях часто бувають занурені у те, чим займаються батьки. Наші сини — це постійні слухачі, які можуть коментувати як їм наша гра; вони часто помагають із організацією концертів. Зробити з них музикантів ніхто не прагнув, хоча ми давали їм як одну з можливостей повчитися грати на музичних інструментах. Зараз вони можуть музикувати для себе, але професійно займаються іншим — це менеджмент-комунікації-маркетинг та кулінарія.
Щоби могти уповні розкрити синівські таланти, мені доводиться занурюватися у невідомі для себе сфери, зокрема у світ професійної кулінарії. Спершу я геть у цьому не орієнтувалася, але у мене як мами є обовʼязок — розвинути талант сина і дати змогу йому розвиватися у тій царині, яка йому цікава. А для цього мені треба знати, що взагалі існує у кулінарній сфері, і що буде цікаво й корисно Марку: курси, нові знайомства, спілкування, можливості себе проявити… Ось і зараз Марк буде наймолодшим представником на фестивалі їжі Food Zurich і представлятиме свій проєкт «Непереможні вареники». Дати йому таку можливість — це потребує зусиль і часу, але це необхідно.
Мені дуже важливий чіткий розподіл часу та обовʼязків вдома. Мій чоловік так само задіяний у виховання дітей та влаштування побуту. Ми не можемо розраховувати на допомогу від бабусь — наші мами померли. Із нянями теж не вийшло, тож усе цілком і повністю — це наш із чоловіком час і наша праця. Та нам вдається домовлятися, зважати на потреби одне одного і рухатися вперед разом.
Спостерігаю також за розвитком молодих жінок-музиканток, які народжують дітей під час навчання. Я вважаю це абсолютно нормальним і не бачу жодних підстав, чому на такій студентці треба ставити хрест. Щоправда викладачам у такому разі треба розуміти, з якими труднощами стикається молода мама, котра бажає продовжити навчання.
Дехто досі думає, що музикантів навчають викладачі, а насправді студенти навчаються самі. І головне — дати їм зрозуміти, як можна розвиватися самостійно.
Для чого мамі-студентці давати складну програму, відповідно до тієї, що грають її однолітки? Вона буде стресувати, не встигатиме зробити її якісно, вислуховуватиме на заняттях, що в неї нічого не виходить. Чому не дати доступні твори і на них відпрацювати певні виконавські навички? А ту складну програму вона і так зіграє — але пізніше й самостійно.
До речі, до цього розуміння я прийшла не одразу. Я теж людина попсована духом змагальності у пострадянській освіті. Але коли проходиш цей шлях на власній шкурі — і діти, і музика — то маєш більше емпатії до людей довкола, більше розумієш інших.
Паола Прокопенко, клавесиністка та піаністка. Мама 4-місячної дитини
До вагітності я чула чимало історій, коли жінки народжували і ледь не одразу виходили на сцену, не припиняючи виконавської карʼєри. Навіть знаю таких особисто. Але так виходить, що поки це не мій випадок. Мені важко поєднувати догляд за дитиною та заняття на інструменті — не кажучи про концерти.
Із народженням дитини моє життя перевернулося кардинально. Я знала, що будуть зміни, але не усвідомлювала, що настільки різкі. Звикала до нового плину життя і відчувала необхідність бути поруч із малям. Зрештою, перші місяці — це такий тендітний вік, я не могла полишити його на когось. Десь чула, що три місяці після народження дитини, мати ніби доношує її, допомагає своєю присутністю звикнути до зовнішнього світу. Власне так в нас і вийшло — я майже завжди була поруч.
Щодо творчості, то я тимчасово її призупинила. Але я б не відокремлювала творчість від так званого «звичайного життя», просто змінилися пріоритети і відбувається певне переналаштування — відтепер спокій та безпека дитини на першому місці. За цей час я напевно тричі полишала дитя на близьких — задля походу на концерт чи до лікаря. Щодо занять, то поки мені виходить сісти за фортепіано або клавесин раз на декілька днів — хвилин на 15–20. Це не так цілеспрямовані заняття, як музикування для себе. Коли вперше після довгого проміжку часу стала грати, то яким здивуванням було знову почути з-під пальців тембр обох інструментів — ого, як це красиво! (посміхається).
Втім, такий плин життя мене наразі влаштовує, я відчуваю, що інакше не можу. Врешті син росте, його вже цікавить абсолютно все навкруги, і поступово звільняється простір для моїх власних занять. З часом якісь процеси налагодяться, і я повернуся до регулярного музикування.
Наталія Хмілевська, вокалістка, хорова диригентка, артистична директорка Open Opera Ukraine, хормейстерка Liatoshynsky Capella: Early Music Ensemble. Мама двох дітей, 6 та 10 років
Мої вагітності досить органічно вплелися у поточні творчі активності. Перша вагітність припала на завершальні етапи роботи над моєю дисертацією. Мені підказали, що краще захиститися до пологів, бо після — тільки дисертації і бракуватиме. Я швидко її завершила та мала захист на восьмому місяці. Це був неймовірний досвід: і складно, і захоплююче водночас.
Мені пощастило з науковою керівницею — Іриною Олексіївною Чижик, вона і розуміла мене, і підтримувала. Чимало допомагав чоловік, котрий вірив у мене, як ніхто. Бо паралельно з дисертацією у мене ще була робота та ансамбль Vox Animae (вокальний ансамбль, що спеціалізувався на виконанні старовинної музики і був активний у 2012–2016 роках. Наталя була його керівницею — М. Г.), з яким мала жваву концертну діяльність.
Фото: Руслан Сингаєвський
З першою дитиною було складніше, бо ми з чоловіком здебільша розраховували самі на себе. Звісно, допомагала моя мама, але вона могла бути з нами тільки протягом вихідних. Коли так, то я — дитину в люльку і на репетиції ансамблю в консерваторію. Мій чоловік теж тоді співав у Vox Animae, тож він міг підстрахувати. Я сама без зайвих комплексів, мені звично було погодувати дитину на репетиції, якщо треба було. Я не маю це за якийсь особливий інтимний ритуал.
Зрештою, спільнота музикантів, що спеціалізуються на старовинній музиці, в Україні дуже невелика. Всі добре знають одне одного і часто тут ідеться не так про професійні стосунки, як про дружбу. Тож від колег було цілковите розуміння. Та й взагалі моя вагітність та перші місяці після пологів — це історія про підтримку оточення, без якої я б не впоралася самотужки.
Я ніколи не була налаштована сидіти вдома. Не тому, що я цього не люблю — просто є інші важливіші речі, які не можна не робити: обʼєднувати людей, заряджати їх, виходити на сцену. Звісно, концертів у цей час було менше, але вони все ж були. Мені допомогло те, що я щиро вірила: поєднувати материнство і карʼєру можливо. У мене немає варіантів зосередитися на чомусь одному, мені треба і те, і те. І відтак все довкола мене складалося таким чином, аби виходило приділяти час і сімʼї, і роботі.
З другою дитиною було складніше, бо треба і їй увагу приділяти, і старшій. Тут допомогла моя мама, яка тоді закінчила свою карʼєру. Вона могла узяти на себе догляд за дитиною у найбільш напружені ситуації, коли у мене фіналізувався проєкт і було чимало клопоту з роботою. Вона сама артистка, тож розуміє, наскільки для мене важлива професійна реалізація і не докоряє, що я багато часу приділяю творчості.
На час моєї другої вагітності припало формування громадської організації Open Opera Ukraine і реалізація нашого першого проєкту — постановки опери «Дідона та Еней». Зрештою київська премʼєра мала по часу збігтися з моїми пологами. Я свою роботу проробила, не зважаючи ні на що, відбулися концертні виконання опери у Львові та Сумах, але раптом форсмажор: наш диригент Назар Кожухар відмовився диригувати премʼєрними виставами у Києві. То нічого робити — на пʼятий день після пологів я мала виходити диригувати оперою — бо хто інший? З дитиною все було добре, мама з нею ходила на всі репетиції, тож я могла підійти у будь-який момент.
Це, може, лише виглядає, наче я безвідповідально ставлюся до важливих речей, але насправді я звикла довіряти своєму відчуттю: якщо один раз можна дозволити собі більше у роботі і всі будуть живі й здорові, то чому цього не робити? Але є ситуації, коли цей ризик недоречний, і я все скасовую заради того, аби бути поруч із дітьми і все було гаразд. Зрештою, проблеми дітей — це теж проблеми. Навіть якщо вони дорослим видаються дрібʼязковими, дитина переживає неприємні ситуації не менш інтенсивно, ніж я переживаю за свої негаразди. Нехтувати тут не можна.
Мої діти завжди розуміли, що робота для мене — це не просто заробляння грошей, це важлива частина мого життя. І вони звикли теж цьому надавати значення: музика — це щось важливе, бо воно важливе для мами. Зрештою, вони вже звикли, що вдома завжди щось звучить: хтось співає, слухає записи чи обговорює якийсь твір. Для дітей музика — частина нашого життя. Сьогодні я співаю арію Генделя, завтра — моя донька (вона навчається у десятирічці). Я їй підкажу якусь прикрасу, ми разом позаймаємося сольфеджіо — так воно і буває.
Із народженням дітей я чітко стала розподіляти час і свої активності. Всі вже звикли, що якщо я вдома, то я приділяю час сімʼї, а коли мені треба попрацювати, то це сприймається як щось не те: мама вдома, але думками — ні. Звісно, доньки і в таких ситуаціях вимагають більше уваги до себе. Я їм потрібна, і не можу ігнорувати їхніх потреб. Тож ні мені, ні їм не зручно, коли я працюю вдома — легше вийти кудись у кавʼярню щось зробити.
Поєднувати роботу і сімʼю не так легко, як розповідати про це. Це постійне балансування: що важливо конкретно цієї миті і на що треба приділити час. Звісно, інколи втомлюєшся, але назагал я рада, що досвід материнства зі мною стався, що я можу реалізувати себе, у тому числі, і як дружина та мама.
Вероніка Зінченко, музикознавиця, викладачка, музична організаторка. Мама 3-річної дитини
Для мене вагітність наклалася на розпал професійних активностей. Я мала закінчувати дві магістратури: як театрознавиця та музикознавиця. Отож під час зимової сесії мала захист у Карпенка-Карого (Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого — М. Г.), будучи на початкових термінах вагітності, а в червні я захищала другу магістерську в Національній музичній академії України — вже на останніх місяцях. У цей час мені значно допоміг ковід — із весняним локдауном все перенеслося в онлайн режим, і я бодай не мусила бігати по Києву. Це допомогло сконцентруватися і встигати більше: наукові статті, конференції, дві роботи… У цей час я мала значне навантаження і справді помітила: під час вагітності мозок не так жваво працює, як хотілося б.
Мені не вийшло взяти тривалу паузу після народження дитини: вона зʼявилася на світ у середині серпня, а першого вересня у мене вже були вступні іспити в аспірантуру. Звісно, я подалася, бо хотіла продовжити навчання. Лишила дитину на своїх, а сама поїхала у консерваторію. Іспит тривав кілька годин, ще й дорога туди-назад — словом, коли я повернулася, усі стресували і були в шоці. Дитина плакала, її не вдавалося нікому ніяким чином заспокоїти і всі добряче перенервували.
Зрештою стало гостро питання: чи можна у такому режимі поєднувати дитину та аспірантуру? І тут я маю подякувати Ользі Борисівні Соломоновій (докторка мистецтвознавства, професорка кафедри історії світової музики, викладачка з фаху Вероніки — М. Г.), яка підтримала моє рішення і зокрема посприяла, аби я скрізь на іспитах відповідала першою. Звісно, для мене це було викликом — відповідати без підготовки, але і вигідною ситуацією: я економила час і встигала до дитини.
Перші труднощі, з якими я зіткнулася у поєднанні навчання і догляду за дитиною — це виступи на конференціях. Одного разу усе минулося добре, а іншим разом під час мого виступу донька прокинулася і почала плакати. Я змушена була перервати доповідь, мені було ніяково і соромно: тут — поважна конференція із докторами-професорами, і я руйную загальну атмосферу, вриваючись в ефір зі своїм побутом та донькою.
Певно, це класична ситуація, яку кожен має пережити, — остаточне усвідомлення того, що життя вже не буде таким, як до народження дитини. Відтепер я повинна грати за новими правилами. Зрештою тоді я заколисала доньку, а на конференції мені пішли на зустріч та виділили окремо час, аби я знову почала доповідати, поки вона спить. Наче все й минулося, але мені рік ще зринала в памʼяті ця ситуація, і я почувалася присоромленою. Допоки не зрозуміла для себе: це все якась маячня, і взагалі не важливо. На тій конференції кінця світу не сталося, всі живі, всі здорові, і тільки я досі пригадую те і гризу себе. Для чого?
У січні 2022 року я дізналася, що виграла стипендію Gaude Polonia, і в квітні мала їхати до Польщі. Але у лютому сталося повномасштабне вторгнення. Ми з дитиною кілька днів посиділи у підвалі і зрештою вирішили їхати закордон. Почалося все з Польщі, де мені пішли на зустріч: Міністерство культури та Народовий центр культури призначили виборону стипендію раніше, з березня. Відтоді ми з донькою мешкаємо у різних країнах залежно від моїх активностей: Польща, Канада, Німеччина. Це не так просто, як жити вдома всією сімʼєю у купі, але ми звикли.
Джерело: Facebook Вероніки Зінченко
Із народженням дитини я стала усвідомлювати для себе якісь речі, які раніше не помічала. Так, у мене значно покращився тайм-менеджмент. Ось дитина у садочку, тож в мене є часу на роботу до 15.00. Усі походи в бібліотеки, архіви, робочі зустрічі треба вмістити у цей період. Особливо насичено було під час реалізації проєкту «Україна ближче» у Варшаві. Написання сценарію, домовленості, зйомки — все треба було встигати за пів дня, тож тут чітка організація часу була просто необхідна. Пізніше я стажувалася при Варшавському університеті і мала більше наукової роботи. Для написання текстів я задіювала нічний час. Дитина спить, а я можу сконцентруватися і спокійно працювати.
Материнство мене багато чому навчило. Коли поєднуєш сімʼю та роботу, трапляються різні непередбачувані ситуації, і щоб вирішити їх — доводиться вдаватися до креативу. Важливо розуміти, що сьогодні у дитини такий настрій, і вона сама собі загулялася, а ти тим часом можеш зайнятися своїми справами. Наступного дня зорі стануть інакше, все зміниться, і якщо я щось планувала, спираючись на вчорашній досвід, то все піде шкереберть. Треба сприймати поточну ситуацію як даність і швидко реагувати на будь-які обставини, аби ні себе не мучити, ні інших.
Разом з тим, перестаєш хвилюватись через думку оточуючих. Після того, як дитина полізла у калюжу, побовталася там, замацьохалася, як та свинка, і встала задоволеною — які можуть бути питання: «Що це за мати така?». Дитина здорова, одяг відіпрали і рухаємося далі. Немає часу, щоби думати про думку оточення.
Спостерігаючи за дитиною, можна підмітити багато цікавого. У неї добре працює уява: навіть без особливих іграшок вона придумає, як гратися. Тут все вирішує, що вона собі нафантазує у цей час — і з простих речей може виникнути цілий казковий світ.
Коли у мене бувають труднощі із якоюсь темою, до якої не знати, як підступитися на перших етапах, я дивлюся на доньку. Усе бо вирішує точка зору. Ти обираєш цікавий кут розгляду, а тоді із простих фактів закручуєш тему так, як ніхто й не очікував.
Інший приклад: як дитина сприймає світ. Це для нас все звичне і буденне, а для неї — загадковий світ, де на кожному кроці виклик. І ти слідом за нею вчишся дивуватися усьому: мильна бульбашка — ого, хробак, який рухається без ніг — ого. І премʼєра нового твору — яким би він не був — теж ого. Бо кожен твір для науковця має цінність — це створює тло, завдяки якому легше зрозуміти, котрий твір — шедевр, а котрий — просто гарний твір. Тоді легше вчепитися за певні критерії, які формують сприйняття твору у контексті — це дуже важливо. Бо шедеври зʼявляються лише серед великої кількості просто гарних творів.
Діти вчать робити акцент не на тому, що не вдається, а навпаки: на тому, що виходить. Окрім подиву гідної наполегливості — по сто разів падати і вставати, перш ніж навчитися ходити, діти розуміють, що їм приносить насолоду і роблять це. А ми, дорослі, вкладаємо сили у те, що в нас не виходить, бо хочемо, щоб це вийшло. І замість того, аби виділяти час на заняття, яке подобається, ми вимушено робимо те, що треба. Принаймні нам так здається. А насправді просто витрачаємо свій час намарне.
Читайте також: