За тридцять років експедицій етномузикологиня Маргарита Скаженик обстежила понад 500 сіл у різних регіонах України та на суміжних землях Білорусі й Польщі. Вона досліджує традиційну пісенну культуру українців (наукова співробітниця Проблемної науково-дослідної лабораторії етномузикології Національної музичної академії України), викладає фахові фольклористичні дисципліни (Київський національний університет культури і мистецтв), керує фольклорним науково-реконструкторським гуртом «Володар» і постійно працює з музичними фольклорними записами.
Ми поговорили про те, як сьогодні виглядає фольклористична експедиція, як працювати з архівами польових записів і чому народномузична традиція продовжує жити далеко за межами свого первинного середовища.
Далі — пряма мова етномузикологині.
А ще є кого записувати?
Для декого експедиційна робота стає справою життя. Є постаті в історії української музичної фольклористики, які фактично присвятили себе цій діяльності. Зокрема, родина Дубравіних. Валентин Дубравін був незрячим, дружина допомагала йому в експедиціях, у транскрибуванні записів, потім готувала до видання збірки пісень. Тепер їхній архів унікальний, оскільки подружжя записувало на Сумщині ще у 1960–1980-х роках. Це була сподвижницька праця. І зараз є люди, для яких польова робота настільки ж важлива. Якби в Україні експедиційні дослідження оплачувалися на належному рівні, я, мабуть, нічим іншим і не займалась би.
Запис фольклору вимагає глибокого знання традиції, якщо ти дійсно прагнеш її вивчати. Етномузикологи, діалектологи, етнологи — всі хто працює з традиційною культурою, мають пройти через польову роботу. Ми як археологи, тільки вони вивчають те, що викопали, а ми — тещо записали в експедиції. Це основа наших досліджень.
Дехто зараз із подивом питає: «А ще є кого записувати?». Звичайно є! Чи зникне фольклор? Ні, тому що фольклор — це вся усна культура. Є міський фольклор, студентський, воєнний. Скоро будемо вивчати фольклор соцмереж.
Але якщо говорити про давній пласт пісенної традиції — обрядові, традиційні ліричні наспіви — то він поступово згасає.
Ми — свідки етномузичної Атлантиди, яка на наших очах відходить у глибину віків.
Чим далі, тим менше залишається носіїв питомого пісенного репертуару, майстрів традиційної манери співу і музикування. Зараз ще вдається записувати обрядові мелодії від людей 1930–1940-х років народження, іноді й 1950-х. Але коли я починала їздити в експедиції і мені казали: «Є жінка, вона знає пісні, десь 30-х років народження», то моєю першою думкою було: ні, мені треба старших. У 1990–2000-х роках основними інформантами були люди 1920-х років народження, траплялися навіть 1914–1915 року. А тепер ми щасливі, якщо знаходимо на все село бодай одну бабусю 30-х років народження.
І проблема не тільки в тому, що потенційних співаків стає дедалі менше. Часто вони дуже старенькі, хворіють, мають проблеми з пам’яттю, або до них не допускають їхні родичі. Не всі ж розуміють, навіщо це потрібно, тому не завжди вдається дістатися до потрібної людини.
Раніше просто на вулиці когось зустрічаєш, питаєш: «А хто у вас тут співає?» — і дехто одразу починав співати, навіть не розпитуючи, хто ми й навіщо приїхали. Зібрати гурт не становило особливої проблеми. А от зараз уже велика удача, якщо вдається звести кількох співачок разом. Останніми роками переважають сольні сеанси. Дуже часто чуємо: «Та всі мої подружки вже повмирали». Люди також відмовляються співати, якщо у них в родині хтось помер і не пройшло року. Таких відмов побільшало у зв’язку з війною.
Читайте також: «Це був кайф…», або шлях Алли Загайкевич у фольклор
Народна традиція століттями передавалася від батьків до дітей та онуків. Але відколи люди почали масово виїжджати із сіл — цей зв’язок поступово втрачався. Іноді дочка ще може щось підспівати матері, підказати слова, якщо бабуся призабула. Але якщо людина давно живе в іншому середовищі, її знання дуже фрагментарні. Часто я записую бабусю, а дітям чи онукам це нецікаво. І самі співачки іноді кажуть: «Та кому це вже треба?»
Але водночас ми бачимо зовсім інший процес — відродження інтересу до традиційної культури. Освічена міська молодь починає шукати свою ідентичність, цікавитися традиційним співом і музикою. Молодь (і що важливо – не музиканти) приходить вчитися традиційного співу, гри на народних інструментах, танців. З’являються майстеркласи, літні школи (наприклад, організовані ГО «Рись»), різноманітні громадські ініціативи, концерти з інтерактивним складником. На вулицях міст розгортаються масові видовищні дійства. Згадаймо ходу вулицями Києва з різдвяними зірками і колядками, великодні танки та ігри біля Софії Київської, фестиваль вертепів у Львові, етновечірки просто неба з танцями. Етнічні мотиви дедалі частіше з’являються в одязі, прикрасах і візуальній культурі. Етніка стає брендом.
Читайте також: Від обрядового карнавалу до рейву. Як водили Козу і Маланку в давнину і куди привели їх сьогодні
І дуже важливо, що ця культура не законсервована як музейний експонат, а поступово входить у наш побут. А може, ліпше сказати, повертається у наш побут. Так, цим цікавиться меншість, але це дуже активна і креативна молодь, я покладаю на неї великі надії.
Як проходить фольклорна експедиція
Будь-яке польове дослідження складається з трьох основних етапів: підготовки, власне роботи в терені й післяекспедиційного опрацювання матеріалів. І підготовка тут надзвичайно важлива. Звісно, є методичні рекомендації з фольклористичної практики (найновішим є навчально-методичний посібник львівських авторів Андрія Вовчака та Ірини Довгалюк), є статті про методологію експедиційної роботи в конкретних місцевостях (я писала про записи на полісько-волинсько-подільському пограниччі та на землях пізнього заселення).
Якщо коротко, то спочатку треба зрозуміти, куди саме їхати. У багатьох збирачів експедиції починаються з особистої історії: людина їде туди, де є знайомі чи родичі. Мої студенти з Київського національного університету культури і мистецтв часто їдуть у свої рідні села — і це хороший спосіб пізнавати традицію місцевості, звідки походить твій родовід. У мене все було інакше. Мої батьки з Краматорська, я народилася вже в Києві, і ніхто з моїх бабусь у селі не проживав. Я взагалі не була знайома із селом. Це для мене був абсолютно невідомий світ.
Моя перша справжня самостійна експедиція відбулася після вступу до консерваторії. Я тоді вже співала у фольклорному гурті «Володар», який заснувала Ірина Клименко. Саме завдяки їй і композиторці Аллі Загайкевич (у моїй школі імені Лисенка вона кілька років вела фольклорний гурток) я зрозуміла, що хочу вступати виключно на музичну фольклористику і саме до Євгена Єфремова. На першому курсі Ірина Клименко подарувала мені на день народження чорно-білий ксерокс карти Ємільчинського району Житомирської області. Просто розгорнула її і сказала: «Ось тут ніхто не був». І це був подарунок, який буквально визначив мій подальший шлях. Я почала їздити на Полісся, а згодом ці матеріали стали основою моєї дисертації та інших наукових досліджень.
Читайте також: Етномузиколог Євген Єфремов про втрату та шляхи збереження українських традицій
Часто мотивацією для експедицій стають саме такі «білі плями» — місця, звідки бракує матеріалів. Є території дуже добре обстежені, а є такі, звідки інформації майже немає або її недостатньо. І зараз це відчувається особливо гостро, оскільки через війну частина територій узагалі стала недоступною для досліджень. Багато сіл на сході та півдні України знищені або окуповані. Це величезний пласт традиційної культури, який, очевидно, вже втрачений.
Можна їхати «слідами» попередніх збирачів: наприклад, коли з XIX століття збереглися лише тексти пісень без мелодій і цікаво перевірити, чи ще хтось пам’ятає ці пісні через 100–150 років. Буває, що записані лише весільні пісні, але немає календарних. Причин для повторних виїздів дуже багато: бажання записати на більш якісну апаратуру, багатоканальний аудіозапис, відеозйомки обряду.
- Рівненська область, Рокитнівський район, село Березове, 2009 рік. Маргарита Скаженик, Ірина Клименко проводять сеанс з місцевими співачками. Фото: Олег Коробов
- Олег Коробов під час польової роботи (в руках тримає власноруч створені мікрофонні гарнітури для багатомікрофонного запису). Фото: Ірина Клименко
До експедиційних поїздок треба ретельно готуватися. Не варто сподіватися, що приїдеш у село — і тобі все одразу ідеально розкладуть по поличках. У 90-х ще можна було приїхати майже «зеленим» студентом, і бабусі самі годинами розповідали про весілля чи інші обряди. Ти просто вмикав диктофон і не вимикав його до кінця сеансу. Тепер так не працює. Літні жінки важко пригадують, а молодші часто співають те, що вивчили з радіо, у клубі або почули на фестивалі. Іноді вони й самі щось складають, наприклад, потрібні пісні до Масниці, а в них таких немає. Керівники навіть з Інтернету можуть брати деякі пісні. Тому, якщо дійсно хочеш записати місцевий питомий фольклор, потрібно добре орієнтуватися в традиції, знати наперед, які для неї властиві обряди, пісенні жанри і мелотипи.
Читайте також: Від Масниці до Трійці: що співали наші предки
З цією метою ми укладаємо запитальники з репертуарними списками пісень — на основі архівних матеріалів, нотних збірників, статей, порад колег. Запитальники допомагають у процесі опитування, особливо початківцям. Бувають складні обставини запису. Іноді старенька людина ледве говорить, важко дихає і ти розумієш, що потрібно встигнути спитати найважливіше, поки інформантка не втомилася. Тому навіть я, маючи стільки років досвіду, все одно готую собі перед поїздкою запитальник. Це структурує думки й допомагає не загубити щось важливе під час розмови. Адже на сеансі ми полізадачні: спілкуємося, намагаючись одночасно продумати наступні питання і уточнити щось із вже записаної інформації, слідкуємо за апаратурою, ведемо польовий щоденник. Навіть якщо під час сеансу я не витягаю запитальник, його питання закарбовуються у пам’яті. Запитальник може і «не спрацювати» на місцевості, але своїми питаннями ви активізуєте пам’ять інформантів, і вони таки щось пригадають.
Далі вирішуємо технічні питання і обираємо маршрут. Це може бути одне село, а може бути ціла низка сіл. Експедиція може тривати день, а може — кілька тижнів. Особисто я інформантів шукаю вже на місці: через магазини, сільради, клуби, випадкових людей на вулиці. Можна побачити когось у городі, пройти повз собаку й зайти у двір. Люди ж не сидять і не чекають, поки до них приїдуть фольклористи. Часом доводиться навпростець у хату заходити та пояснювати хто ти й навіщо приїхав. Колеги також практикують попередні дзвінки до місцевих старост, у районні будинки культури. З потенційними співаками можна зустрітися і на різноманітних фольклорних заходах та оглядах.
Сам запис може тривати і 20 хвилин, і кілька годин. Усе залежить від людини. Буває, що бабуся зайнята, не дуже хоче співати, ти щось коротко записав — і на тому все. А бувають зовсім інші ситуації і сеанс триває годинами. Уже під час повномасштабної війни ми з чоловіком — Олегом Коробовим — поїхали в маленьке поліське село Сердюки. Далеке, загублене в лісі село. Там живе прабабуся мого студента Назара Григорчука. І от наш сеанс почався десь об одинадцятій ранку, а закінчився близько сьомої вечора. Жінки чекали нас ще звечора, готувалися до приїзду, репетирували.
Ми записували, потім обідали — знову ж таки, у супроводі пісень. У якийсь момент я подумала: ну все, зараз хоч трохи відпочину і прогуляюся до Уборті. Бо це річка, з якою в мене дуже багато пов’язано: ми пройшли її аж до Прип’яті, і моя дисертація теж пов’язана з цими місцями. Але ні — бабусі вирішили нас супроводжувати! Дорогою туди і назад співали, біля річки співали, потім повернулися додому, сіли вечеряти — і співи продовжилися далі. Ми взагалі не вимикали камеру й диктофон. Це був один із найдовших і найбільш насичених записів у моєму житті.
Як зрозуміти, коли вмикати запис? Та одразу ж! Іноді люди з порогу починають співати, а ти ще навіть не встиг дістати диктофон. На самому початку треба надиктувати так звані паспортні дані: де відбувається запис, число, рік, село, район, область, ім’я інформантки, рік і місце народження. Це такий обов’язковий мінімум.
Буває, що люди спочатку не хочуть називатися. Рідко, але таке трапляється. Вони соромляться або просто бояться, бо ти для них незнайомець. Але в процесі розмови бачать, що ти адекватна людина, хоч і запитуєш те, що давно вийшло з ужитку і нечебто нікому непотрібне. Коли контакт налагоджується — люди відкриваються. Якщо ж оголосити сеанс на початку не вдалося, це потрібно зробити хоча б наприкінці. Якщо на записі відсутня назва села — це взагалі трагедія. Фахівець, який добре знає конкретну традицію, іноді навіть за тембром голосу чи мелодією може зрозуміти, звідки цей запис і хто співає. Але для цього треба, щоб людина роками працювала саме з цими селами. Тому паспортні дані про запис треба фіксувати обов’язково.
Далі постає вже більш побутове питання — де ночувати. Студентами ми завжди ночували в інформантів, бо інших варіантів особливо не було. Грошей теж не було. І в селі ж немає готелів. Зараз усе змінилося. Раніше і мені це давалося простіше, та й інформанти були інші, для них прийняти когось на ніч було цілком нормально. На Поліссі люди часто казали: «Це ж і в мене дитина десь по світі серед чужих людей, то може і її хтось приголубить, погодує». Зараз люди більше бояться, та й мені самій уже хочеться трохи більше комфорту. Тому останніми роками мені простіше заплатити за готель у районному центрі, ніж проситися до когось ночувати. Бо ми з чоловіком їздимо машиною, а в студентські роки — електричка, а далі пішки.
Колись, ще до мене, в консерваторії була фольклорна практика. Був свій автобус, виділяли гроші на бензин. Це були великі групи студентів різних спеціальностей. Ночували в школах зі спальниками.
Своєрідною фішкою Київської консерваторії були байдаркові експедиції. Вони завжди були літні, тривалі, іноді навіть у кілька етапів. Так пройшли (повністю або частково) різні річки — Сулу, Ворсклу, Псел, Сейм, Десну, Уборть, Рось. Пізніше цю естафету підхопив Ілля Фетисов, який ініціював подібні експедиції у поріччі Сіверського Донця, Айдару, Вовчої, Самари, Південного Бугу. Це було поєднання туризму й польової роботи. Але ти прив’язаний до річки, бо пересуваєшся байдарками, все відбувається значно повільніше.
Ми ставили намети, були чергові, які готували їжу, а всі інші під вечір розходилися по селах записувати фольклор. Потім поступово сходилися назад. Іноді когось треба було навіть забирати байдаркою з іншого берега вже пізно вночі. Часом блукали, вертаючись у табір. Що не день — то нові пригоди були. Кожна група приходила зі своїми історіями і за вечерею ділилися враженнями — що кому вдалося записати. Хтось приносив молоко, хтось — огірки чи картоплю, якими пригощали в селах. А потім біля багаття співи до ранку… Це було неймовірно!
Про експедиції на байдарках читайте також: Музикознавець Віктор Москаленко: «Я не просто люблю вигравати, а в мене це виходить»
Саме в таких експедиціях, фактично, й зародився рух автентичного співу. Вдень студенти записували пісні, а ввечері десь біля вогнища пробували самі співати. Так, власне, і виник ансамбль «Древо» на чолі з Євгеном Єфремовим. Справжня народна музика настільки вражала академічних музикантів, що буквально перевертала все в їхній голові. З’явилося бажання навчитися співати саме так, як бабуся, яку ти бачив і чув. Співати не академічно, і не так як хор Верьовки, а так, як співають у селі. Сьогодні цей виконавський напрям набув значного розвитку, виникло багато гуртів, які прагнуть співати в традиційній манері. До речі, експедиційна діяльність кожного гурта формує його оригінальний і навіть унікальний репертуар. У моєму гурті «Володар» усі учасники мають багатий експедиційний досвід і наш репертуар повністю базується на власних записах.
Гра «Володар» з відеофільму «Весняні танки та ігри Прип’ятського Полісся». Ідея, сценарій Маргарити Скаженик, режисура Денис Страшний
Які історії мені запам’яталися? Їх безліч! Навіть складно вибрати якусь одну. Але є ситуації, які врізалися в пам’ять назавжди. Наприклад, село Романівка на Житомирщині — батьківщина Максима Рильського. Там колись був маєток Рильських, а його батько Тадей Рильський записував місцеві звичаї селян і пісні. В родину Рильських приїздив і Микола Лисенко — деякі мелодії він записав саме з голосу Тадея Рильського.
Читайте також: Максим Рильський і музика. У протистоянні шароварщині та русифікації
Я в Романівку потрапили майже випадково. У цей день було місцеве свято «Романівська весна». На сцені виступала молодь, якісь сучасні пісні звучали. А трохи осторонь сиділи дві бабусі й дідусь і дивилися на все це. І я подумала: не може бути, щоб у такому селі я не знайшла співаків. Тому підійшла до них і запитала. А вони кажуть: «Та ми ж раніше тут співали, а тепер старі стали, то вже й не запрошують».
Місцевий співочий гурт після спільної з «Володарем» реконструкції святкування обряду Купала в Романівці. Фото: Олег Коробов
Виявилося, що це колишні учасники місцевого фольклорного гурту. Їх навіть возили виступати до Києва. Вони виросли поруч на одному кутку, усе життя співали разом і продовжують збиратися «для себе» — на день народження чи якесь свято, просто щоб посидіти й поспівати. Вже вдома вони покликали ще одну сусідку і коли заспівали — я одразу зрозуміла, що натрапила на золоту жилу. Це було фантастично.
Після цього ми почали постійно повертатися в Романівку. Уже навіть збилися з рахунку — чи 13, чи 14 разів там були. І обряди там знімали — Купало, колядування, прикрашання «Маковея». Спочатку гурт був із чотирьох осіб, потім лишилися дві жінки (одна виводила, інша басувала), ще пізніше — одна… А розпочалася ця історія з випадкової розмови на лавці біля сільського клубу.
Від архіву до живого виконання: український revival
Після експедиції починається третій, завершальний етап — архівування та опрацювання матеріалів. Насамперед треба зробити копії записів. В ідеалі одразу кілька. Дехто намагається робити це ще в експедиції: сеанс закінчився пізно ввечері, але мій чоловік все одно сідає і скидає матеріал із карток на комп’ютер, щоб наступного дня мати чисті носії для нових записів. Зараз є можливість відразу ж робити резервні копії, завантажувати все ще й у хмарні сховища. Кожен вирішує це по-своєму. Головне, щоб копія існувала.
Потім опрацьовуємо записані матеріали: пишемо реєстри експедиційних сеансів — що саме було записано, які пісенні жанри, ритмотипи, хто співав. Це потрібно, щоб потім не покладатися на пам’ять і постійно не переслуховувати. Далі транскрипція: нотна, словесна, іноді вибіркова, іноді повна й дослівна. Все залежить від завдань, які стоять перед дослідником. А вже потім ці матеріали стають основою архівів, наукових статей, збірників, аудіо-видань і різноманітних електронних ресурсів (наприклад, сайт «Колискові України»).
Веснянка «Весна, весна, паняночка» у виконанні гурту «Володар» (керівниця Маргарита Скаженик). Експедиційний запис Галини Качор (Пшенічкіної) 2008 року у селі Білоусівка Драбівського району Черкаської області. Фрагмент концерту у Національній музичній академії України, 2011 р.
Звичайно ж, завдяки виконавській практиці фольклористичних, насамперед реконструкторських гуртів, фольклорні записи повертаються у живе побутування. Матеріал, записаний колись у селі, починає звучати в новому контексті — у міському середовищі. Ось незабаром відбудеться концерт «Пісні Полісся», на якому гурти «Древо» і «Володар» співатимуть веснянки, весільні та ліричні з Прип’ятського Полісся. Також звучатимуть награвання на традиційних духових інструментах у виконанні Максима Бережнюка.
Концерт відбудеться 17 травня у межах виставкового проєкту «Чорнобиль: врятовані скарби Полісся» в Музеї Івана Гончара. Виставка присвячена сороковинам Чорнобильської трагедії й демонструє артефакти, зібрані під час комплексних історико-культурних експедицій Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф: предмети побуту, фотографії, традиційні строї. Окрема зала висвітлює участь у чорнобильських експедиціях Ліни Костенко.
Читайте також: Як звучить Чорнобиль. «Опромінені звуки» Олександра Нестерова
У межах виставки відбудуться й інші заходи: презентації, лекції, майстер-класи. 16 травня ми проведемо співочу майстерку русальних і кустових пісень — ці жанри побутують виключно на Поліссі.
Про що нам розповідають мелодії народних пісень
За традиційними мелодіями можна визначити, наскільки давнім є той чи інший музичний зразок, він місцевий за походженням чи напливовий. Наприклад, беремо дві колядки. Але одна мелодія дуже давня, архаїчна, а інша вже пізніша і має ознаки кантової фактури. Дослідники таку колядку визначають як різдвяний кант. Тобто сама музика сигналізує, що ці пісні виникли в різні історичні періоди.
Музика може проливати світло на міграційні процеси в минулому.
Фольклор не існує сам по собі — у просторі він «рухається» разом із носіями. Якщо люди переселялися на нові землі, вони приносили туди свої пісні. Люди вже можуть не пам’ятати, звідки колись приїхали їхні діди-прадіди, але ритміка чи мелодика пісень зберігає зв’язок із прабатьківською традицією. Наприклад, ладові та ритмічні характеристики обрядових мелодій, записаних в селах Степової України, підказують із яких регіонів туди переселялися люди. Ми в гурті співаємо пісні з села Раденське Херсонської області, а їх ладова організація виявляє зв’язок із пісенними традиціями Подесення.
Мелоаналітичний, структурний аналіз допомагає виявити генетичну спорідненість мелодій, які записані на дуже віддалених територіях. Полісся, Карпати, українське Лівобережжя — дуже далекі регіони — але їх пісні, незалежно від тексту, можуть мати спільну ритмічну основу. На слух ці традиції звучать зовсім по-різному, проте структура пісень може бути споріднена. Наприклад, колядки на основі десятискладового вірша та чотирискладового рефрену («Ой як же було ізпрежди віка. Ой дай Боже»). Вони поширені майже по всій Україні та в поліській частині Білорусі. За межі цього ареалу такі пісні майже не виходять. По суті, це один з яскравих етнічних маркерів української зимової традиції.
В етномузикології існує окремий напрям — мелогеографія. Це коли дослідники наносять на карту певні музичні явища й дивляться, як вони поширюються територією. Іноді це показує дуже несподівані речі. Масштабні мелогеографічні дослідження допомагають простежити давні культурні зв’язки між регіонами й навіть народами. Зокрема, Ірина Клименко на основі макрокарт виділяє слов’яно-балтський меломасив — великий культурний ареал, який охоплює Україну, Білорусь, частину Литви, Польщі й етнічні українські та білоруські території, що зараз входять до складу РФ.
Іноді музичний матеріал навіть допомагає побачити давні історичні межі. Під час роботи над дисертацією я записувала пісні в басейні річки Уборть і помітила, що на певній території традиція різко змінюється: одні обряди, пісенні жанри та ритмічні типи зникають, натомість з’являються інші. Змінюється і ладозвукорядна організація наспівів. Потім я почала порівнювати свої мелогеографічні висновки з історичними та археологічними даними й виявилося, що цими територіями проходила межа між племінними союзами древлян та дреговичів. Тобто обрядова пісенна традиція зберегла сліди дуже давніх культурних поділів.
Додаткові поради початківцям
Якщо людина хоче записати свою бабусю чи когось у рідному селі, то найкраще почати просто з розмови, зі спогадів про дитинство і юність: що робили на Різдво, як колядували; як святкували Великдень, чи були якісь співи й забави біля церкви; як раніше відбувалося весілля. Головне — занурити співрозмовника у спогади, допомогти знайти асоціацію.
Буває, що пам’ять запускається дуже несподівано. Наприклад, на Полтавщині одна з інформанток 1934 року народження спершу категорично відповіла, що ніяких весняних ігор чи хороводів у них не було. Але після перегляду відео нашого ансамблю раптом каже: «Та й ми так гралися». І пригадала дві мелодії, які я вважаю справжніми раритетами, бо в цьому регіоні весняні ігри записати вже практично неможливо. А запис відбувся у 1997 році.
Одна з найбільших помилок збирачів-початківців — це коли не вони, а самі інформанти починають вести сеанс, змінюючи одну пізню пісню іншою.
Звичайно, це дозволяє з’ясувати сучасні музичні смаки, але так ми ризикуємо не записати жодної обрядової мелодії, бо співачки часто не усвідомлюють їхню цінність. Їм і в голову не прийде згадувати колядки влітку, або колискові без немовляти на руках. Причиною пасивної поведінки збирача може бути розгубленість, незнання місцевої традиції, невміння поставити уточнювальні запитання або м’яко перевести розмову в потрібне русло.
Ще одна помилка — це різка зміна теми, швидке «перестрибування» від одного жанру або обряду до іншого. Це також пов’язано із недостатньою обізнаністю з місцевою обрядовістю та репертуаром. Саме тому я й наголошую на важливості попередньої підготовки та наявності запитальника, це надає впевненості.
Для запису зараз цілком достатньо телефону. Багато студентів так і працюють. Головне — поставити режим «у літаку», щоб не приходили повідомлення, перевірити пам’ять і заряд батареї. І бажано мати окремо роздрукований запитальник, а не тримати все в одному телефоні.
Ми з чоловіком завжди намагаємося дублювати записи: окремо диктофон, окремо відео, окремо фото. Іноді ще й індивідуальні мікрофончики для багатоканального запису. Головна проблема потім — це зберігання архівів. Адже це величезні обсяги матеріалів, і зараз фахівці окремо дискутують над тим, як і де усе це зберігати аби не втратити.
Тому якщо комусь вдається щось записати — навіть аматорськи — потрібно робити копії й передавати їх у профільні установи, наприклад у Лабораторію етномузикології Національної музичної академії України. Бо часто буває, що людина частину свого життя поклала на фіксацію фольклору, а після її смерті нащадки ці записи просто викидають, не розуміючи їхньої цінності.
І загалом, мені здається, що зараз треба фіксувати все, що трапляється. Окрім пісень це можуть бути дитячі забавлянки, різноманітні заклички (до дощу, сонечка, пташки), поминальні псальми на обіді. Якось на Богуславщині мені вдалося записати пісенне замовляння, яким відганяли шуліку від курчат. А на Лубенщині я фіксувала як жінки скликали птицю — і це теж мало елементи інтонування, яке переходило на гукання. Ми не можемо закривати очі й на пізні, напливові жанри. Чомусь же вони прижилися в репертуарі наших селян. Одним словом, до фольклору не можна підходити з позиції суб’єктивного оцінювання. Наше завдання — зафіксувати й зберегти все, що побутує в народній творчості і є (або було) частиною сільського музичного побуту.
Чумацька пісня «Ой їхав чумак да й у Крим по сіль» у виконанні гурту «Володар» (фрагмент мультимедійного вебсеріалу «Чумацькі пісні»). Пісня записана у 2017 року Галиною Пшенічкіною у селі Кантакузівка Драбівського району Черкаської області від фольклорного колективу «Калинова родина» (керівниця Ніна Петреченко).
Читайте також:
- Українці Курщини: про фольклор, ідентичність і зросійщення розповідає етномузиколог Євген Єфремов
- Як проводжали до війська рекрутів в Україні. Розповідає етномузикологиня Анна Коломицева
- Як любили(ся) українці. Добірка традиційних пісень про кохання