6 серпня 2024 року українська армія перетнула російський кордон і розпочала бойові дії на території Курщини. В перші дні наступу мережею розлетілося відео, у якому жительки російського села розмовляють із військовими ЗСУ українською мовою. Поміж наслідків спостерігання за війною онлайн — у суспільстві актуалізувалася тема історії етнічних українців на території сучасної Росії.
Ще на початку року, 22 січня, у День Соборності, указом президента постановлено випрацювати план дій для «збереження національної ідентичності українців на історично населених ними територіях Російської Федерації». Серед російських земель, де проживають етнічні українці, — Курська, Білгородська, Брянська, Воронезька, Ростовська області, Кубань, Стародубщина, Північна та Східна Слобожанщина в межах Краснодарського краю.
Окремі райони Курщини періодично входили до земель сучасної України на різних етапах історії протягом тисячі років: від часів Русі через добу козаччини і резиденції гетьмана Івана Мазепи (в заснованому ним селі Іванівське Рильського району досі існують його палати) і до часів УНР. Етнічними українськими землями Слобожанщини вважається південь Курщини, колонізований українцями.
Однак політика жорсткої деукраїнізації українського населення, його тотального зросійщення, яку провадила Росія протягом усього ХХ століття на своїх територіях, призвела до майже повного нівелювання української ідентичності серед етнічних українців на цих землях. Як відзначає історик Володимир Маслійчук, «за переписом 1897 року в Суджі було 61% “малоросів” і 37% росіян. Перепис 2020 року дав 96% росіян і трохи понад 1% українців. Подібну ситуацію матимемо на усій північній і східній Слобожанщині».
Державна політика Росії спрямована на остаточну асиміляцію української національної меншини. Тож одним із нечисленних факторів, які дотепер засвідчують представленість етнічних українців на території Росії, є фольклор.
Про українську традицію на території Курщини, причини її існування та умови винищення ми поспілкувалися з етномузикологом, засновником та керівником гурту автентичного фольклорного співу «Древо» Євгеном Єфремовим.
Про природу поширення фольклору
Найперше треба розуміти, що для поширення фольклору адміністративний чи державний кордон не є показником. У кожній пограничній зоні між розповсюдженням різних етносів, досліджуючи фольклор, будемо спостерігати дифузію. На це впливає дуже багато факторів.
Загалом, взаємовпливи у фольклорі — це цілком природнє явище. Наприклад, в українському фольклорі солдатські пісні часто мають російський елемент. Це закономірно: наші солдати служили у війську Російської імперії. Але пісні російського походження і пісні українського походження завжди можна розрізнити на слух — не тільки через саму мову, але й через музичну структуру.
Ознаки українського фольклору у деяких регіонах Росії обумовлені тим, що там проживають етнічні українці. Йдеться саме про це, а не про спорідненість українського і російського фольклору.
Фольклор по обидва боки кордону: точки перетину і протилежності
Для мене Курська область — рідна, звідти родом мій батько. Дитинство, до четвертого класу школи, я провів у містечку Льгові на Курщині. У часи мого навчання в школі було багато дітей з українськими прізвищами, які закінчуються на -енко. Але багато з них були перероблені на російський лад: Коваленков, Бондаренков. Русифікація прізвищ — типова російська практика.
На цих територіях були доволі щільні розселення етнічних українців. Місцеві називали українців хохлами. Наприклад, у Льговському районі (а це досить глибоко в межах Курської області) було село Хохляцький Хутір.
Пізніше, коли я вже став етномузикологом, то кілька разів бував в експедиціях у прикордонних селах Курщини. Дійсно, як і суто мовна ознака — діалект, так і музичні ознаки, зокрема, наспіви чи певні жанрові особливості, подібні у фольклорі суміжних регіонів по обидва боки кордону.
Лірична пісня «Да що у полі да сухий дуб», записана Євгеном Єфремовим у селі Алєксєєвка Глушковського району Курської області. Аудіозапис надав Євген Єфремов
У 1973 році, будучи студентом консерваторії, я побував у літній експедиції у селі Кром-Бики (скорочено від Кромскіє Бики) Льговського району на Курщині. Сеанс тоді проводили з однією бабусею. Вона заспівала солдатську пісню, у якій відбувається діалог між матір’ю і її сином-солдатом. У кожній строфі там чергуються два епізоди: голосіння (на словах матері) і маршевий (на словах солдата):
– Синощєк мой Кузютащка,
Да дальока же я тібє праважаю.
– Матушка, в салдати, судариня, в салдати,
Ну што же дєлать — в салдати,
Так і бить — в салдати.
(Для цих районів Курщини характерні пом’якшення звуків «ц» і «ч» — не «дєвочка», а «дєвощка»). Пізніше пісня подібної будови і змісту трапилася мені на Київському Поліссі, в Чорнобильському районі. Жінка, яка співала, розповіла: «От коли мужики вип’ють — тоді вони чудять, один починає, наче голосить, а інші відповідають, як ніби марш». І відтворила пісню, аналогічну до тієї, яку колись почув на Курщині.
У 2009 році ми з колегами поїхали в експедицію селами Глушковсього району Курської області. Це перший російський район після українського кордону. На лівому березі Сейму знаходиться чотири села, де проживали українці. Ми побували у трьох із них — Званному, Веселому та Алєксєєвці.
В побуті старі люди розмовляли українською мовою. Так, з деякими суржиковими вкрапленнями, але абсолютно так само розмовляють наші люди по цей бік кордону, в Сумській області. І для одних, і для других характерний акаючий діалект.
Діти і молодь тільки деякі українські слова вживали, здебільшого всі були російськомовними. Але старші співали чистою українською мовою. І дуже багато з їхнього репертуару ми так само чули і в українських селах — і лірики, і обрядових пісень.
Разом з тим, є і деякі відмінності. Наприклад, масляні пісні. Вони широко розповсюджені в Росії, у нас же їх майже не представлено. В Україні на ці свята проводять обряд колодки. Колодкові українські пісні значно відрізняються від російських масляних. У нас це розспівні пісні, а те, що ми почули на Курщині, було радше не піснями, а короткими речитативними кричалками:
«Ой масляна, масляна, бєлий сир.
А у мене батько сукін син».
В Україні такого немає, хіба що можуть заспівати запозичене в росіян з прилеглих сіл. Отже, жінки, які виконували для нас ці пісні в експедиційному записі, перейняли такий репертуар від місцевих.
Фольклор на «високій сцені»: підміна поняття
За часів мого дитинства на Курщині було досить зневажливе ставлення до пісень, які традиційно співали в селі. Вважалося, що існує «високе мистецтво» — опера і симфонія, десь на останньому щаблі знаходились всілякі народні хори зі своїм репертуаром, а пісні, які співали в селах, взагалі називали «хамськими».
З дитинства в моїй уяві сформувалася емблема тогочасної музичної самодіяльності — це оркестрик аматорського театру в Будинку культури у Льгові, де був баян, барабан, домри, балалайки і контрабас-балалайка. Такий оркестрик я чув там у 1950–х.
У 2003 році я знову потрапив на Курщину, тепер у складі делегації, очолюваної дисидентом Михайлом Горинем. Нам зокрема презентували зразкові досягнення місцевої сільської культури. І от на концерті у місцевому клубі я відчув, що тут зупинився час — на сцені та сама контрабас-балалайка з таким самим репертуаром.
В Совєтському Союзі були дуже популярними оркестри народних інструментів і народні хори. Все це збереглося і донині. У таких колективах головне — масовість.
Народні оркестри створені з «удосконалених» традиційних інструментів, пристосованих до виконання партитури, яка копіює партитуру симфонічного оркестру — із розподілом на басові партії, гармонічне наповнення, різнотемброві мелодичні інструменти. Це не має нічого спільного зі справжньою народною традицією. В Україні ми називаємо такі явища шароварщиною, в Росії на це кажуть «клюква».
Про перспективу (не)існування українського фольклору на російських та окупованих Росією територіях
Росія тривалий час працювала над прорідженням українського етносу на своїх територіях. За часів Совєтського Союзу те ж саме відбувалося і в Україні, особливо в східних регіонах. І те саме відбувається на окупованих українських землях зараз, під час російсько-української війни.
Зокрема, до 2014 року на Донбасі була жива українська традиція. А крім того там були і болгари, і греки, і євреї, і поляки… З російською окупацією цих земель вони змушені були виїжджати звідти.
Крім того, державна політика Росії, звісно, не сприятлива для розвитку культур національних меншин.
Зокрема, вже згадувана наша делегація на Курщину у 2003 році цікавилася, чи є в цьому регіоні українські школи, театри, друковані видання — не було нічого. В той самий час в Україні чи не у кожному місті були російськомовні школи, газети, журнали, в обласних театрах ставилися спектаклі обома мовами.
Така невідповідність глибоко вразила мене. А ця поїздка змінила корінним чином мій світогляд.
Що ж стосується українського фольклору в цьому регіоні… Етнічні українці, які ще пам’ятають свої традиції, відходять, а їхні діти вже здебільшого ідентифікують себе росіянами, тож і традиція, ніким не підтримувана, відмирає.
Наш приїзд і спілкування з мешканцями українських сіл Глушковського району, як ми відчули, надихнули їх, вони несподівано швидко відгукнулися, зібралися прямо на вулиці, жваво спілкувалися між собою, пригадуючи призабуті пісні. Коли ми прощалися з жінками у селі Алєксєєвка, почули від них: «Як добре, що ви до нас приїхали! Ми тут нікому не нужні, ніхто нами не інтересується».
Планувалося, що вони приїдуть до нас на фестиваль «Країна мрій» — про це на словах ми домовилися з Глушковським відділом культури; Олег Скрипка і його команда з радістю погодилися прийняти і задіяти співачок у фестивалі. Але глушковська влада перестала виходити на будь-який зв’язок… Це вже був 2010 рік.
Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.
Читайте також: