9 листопада святкує День народження українська музикознавиця Олена Зінькевич. З цієї нагоди ми поспілкувалися з людьми, що складають близьке коло її оточення: це подруга в професії і житті Тетяна Бондаренко, колись учні, а тепер колеги – музикознавці Юрій Чекан, Валентина Редя, композиторка Алла Загайкевич. Кожен із них ділиться особистими історіями про Олену Сергіївну, міркує про її внесок в українське музикознавство, а також розповідає про улюблені тексти свого Друга і Вчителя.
Деякі з розказаних тут історій відбувалися 30-40 років тому, а, тим не менше, і зараз я, як теперішня студентка класу Зінькевич з критики, впізнаю в них «свою» Олену Сергіївну: ту, в якої бездоганно струнка постава і гордо піднята голова – це не лише про зовнішність, а й про твердість переконань і невідступну принциповість; в якої за строгістю і дистанційованістю (як це бачить загал), відкривається безмежна доброта і безкінечне бажання допомогти (як це відчувають наближені до неї); яка власним прикладом спонукає жити своєю справою, вільно цитуючи напам’ять чи то драми Шекспіра, чи то прозу Коцюбинського і невпинно розповідаючи про відвідані виставки і музеї; яка є символом красивості і постійного руху; яка, зрештою, дзвінко сміється, щиро обіймає, чесно критикує і віддано підтримує.
Тетяна Бондаренко
В консерваторії у нас курс історії музики викладала Катерина Вікторівна Майбурова [мати Олени Сергіївни – Т.Н.]. Ми знали, що у неї є донька Олена, яку я навіть дуже часто бачила у філармонії, коли вона ще навчалася в музичному училищі імені Глієра. На неї не можна було не звернути увагу – струнка, стримана, з пишним сяючим волоссям…
Потім вона вступила до консерваторії. Я була на старших курсах тоді, але знала, що це дуже здібна студентка. Вона виступала на конференціях наукового студентського товариства, грала на органі, постійно відвідувала концерти, особливо нової музики.
Наші шляхи йшли паралельно, аж поки не перетнулися у 1976 році, коли ми опинилися разом на ФПК: нас поселили разом у кімнату в гуртожитку. Тоді я Олену Сергіївну побачила з іншого боку: при її стриманості, дистанційованості виявилося, що це надзвичайно ніжна, добра душа, чудова подруга – доброзичлива, готова прийти на допомогу.
Був ще один шлях нашого зближення. Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська заснувала київський осередок міжнародного жіночого клубу «Soroptimist» – «Сестри-оптимісти». Вона була і першим президентом цього клубу, запрошувала туди людей різних спеціальностей, найперше – музикантів. Так і нас об’єднала. Після Ніни Олександрівни другим президентом була Олена Сергіївна.
У неї є просвітницький дар: яких цікавих людей вона запрошувала! Наприклад, історика Петровського, який нам розповідав про старий Київ. Або Костянтина Чеченю – дивовижного музиканта, який створив ансамбль давньої музики. А п’ятого листопада цього року нашому клубу вже виповнилося тридцять років. Ми й досі з Оленою Сергіївною беремо участь в його діяльності, зараз клуб займається допомогою постраждалим від війни – дітям, жінкам, військовим.
Олена Сергіївна завжди захоплює мене своїм намаганням пізнати нове, інше. Одне з її життєвих зацікавлень – це подорожі. Мені пощастило з нею їздити у такі мандрівки. Спочатку це були подорожі по лінії нашого клубу «Soroptimist». У 1997 році з допомогою колег із Шотландії, з Единбурзького клубу, ми брали участь у Національному конгресі. А в цей час програмою нашого клубу було опікування дітьми, постраждалими від Чорнобильської аварії. І Олена Сергіївна зробила для конгресу чудову доповідь про українських дітей, потім опублікували статтю за цими матеріалами.
А паралельно наші сестри по клубу влаштовували нам поїздки: на пароплаві Північним морем, на озеро Лох-Несс – ми ще питали, де ж те чудовисько. Ми гуляли центральною вулицею Единбурга, знайшли місця де жив Жан Кальвін, Роберт Бернс, Вальтер Скотт.
Ще з клубом ми їздили в Данію. Це була поїздка під гаслом «Навчаймося демократії!». Нам весь час з Оленою хотілося подивитися на місця, де був Ганс Крістіан Андерсен – але ні, треба було програму клубу виконувати, то нас возили на фабрики, на різні ферми…
Потім ми на запрошення нашої колишньої студентки їздили до Каталонії, де ми там тільки не бували. А Олена Сергіївна – це ж енциклопедична людина. Вона готувалася: читала про культуру, мистецтво, побут, видатних осіб тих країв, куди ми їхали, і була чудовим гідом для нас. І це збереглося до сьогодення. Вона цього серпня, наприклад, ходила на екскурсії по Києву. Каже: «обходила весь Поділ, була на Лисій горі». Я дивуюсь – «на Лисій горі?». «А, – каже – їх багато в Києві!».
В роботі вона принципова, перфекціоністка, надзвичайно вимоглива, перш за все – до себе. У її науковій діяльності історія і теорія музики нерозривно пов’язані. Взяти хоча б статтю «Звукові світи Алли Загайкевич: сучасні технології в українській музиці» – це досконале тонке відчуття музичної матерії. А в 2012 році вона виступала на конференції з доповіддю про «Містерію» Валентина Сильвестрова, де показала, що музика тут вища за техніку. Після того одна поважна музикологиня підійшла і сказала: «Я відкрила для себе зовсім іншого Сильвестрова».
А музичне краєзнавство, джерелознавство – скільки часу Олена Сергіївна провела в архівах! Мене це завжди вражало: вона не корінна киянка, але її любов і захоплення Києвом безмежне, вона знає такі деталі! Взяти б хоча статтю «Київські дні Ференца Ліста: міфи і реальність» зі збірки «Концерт і парк на крутоярі» – я не могла відірватись! Скільки там заплутаних деталей, а Олена Сергіївна розплутує цей клубок, так тонко, делікатно. Київські контракти, дитинство київської опери, побут Києва і навіть прогнози, яким буде Київ через сторіччя – це надзвичайно цікаво!
Або згадати статті, де показано, що відбувалося на пленумах спілки композиторів. Коли я читала про Бориса Миколайовича Лятошинського, мені просто душа тремтіла! А як Олена Сергіївна порівнює бунтарську молодь шістдесятників із романтиками: хто би, крім романтиків, прирік себе на такі поневіряння заради мистецтва?
А крім того, її статті опубліковані в довіднику MGG, в словнику Гроува… Обсяг наукових інтересів Олени Сергіївни – це безліч робіт різної тематики. Грунтовні роботи чи мініатюри – за цим стоїть величезна культура, знання музики, досконале знання історії.
Нещодавно вийшла її монографія «Українська симфонія 1970-1980-х років» – це оновлена версія праці «Динаміка оновлення». Мені здається, що оця початкова назва, «Динаміка оновлення» – це метафора, яка символізує увесь творчий шлях Олени Сергіївни.
Юрій Чекан
Олена Сергіївна – прекрасна людина, унікальний педагог, гідний подиву фахівець. Коли не знаєш її близько, то, дивлячись на її виступи на конференціях чи слухаючи як вона читає лекції, може скластися враження, що вона дуже строга, дистанційована. Але коли входиш у ближнє коло Олени Сергіївни – бачиш, наскільки це м’яка, чутлива і вразлива людина. Вона як мімоза: зовнішнє – це своєрідний захист отієї беззахисної душі.
Навчатися в Олени Сергіївни було фантастично. Це людина, яка ніколи тебе не примушує щось робити і не каже як правильно, а дає інструмент і показує напрямок, у якому треба чи можна рухатись. Якщо ти рухаєшся в цьому напрямку, Олена Сергіївна приносить стос книжок із закладками і каже: «Вам треба оце прочитати». Якщо ти не приймаєш ці інструменти і рухаєшся в іншому напрямку, вона приносить інший стос книжок з іншими закладками. Тебе не вчили «що», а вчили «як».
В армію мені писало листи дві людини – моя дружина і Олена Сергіївна. Вона підтримувала завжди. Це справжній товариш, на якого ти можеш покластися, який ніколи не зрадить, який навіть собі на шкоду буде відстоювати тебе. Ось приклад: в середині 80-х я подав свою роботу до збірки статей молодих музикознавців України.
Статтю прийняли, було дві позитивні рецензії на неї. А тут мене забирають в армію. І тоді двоє редакторів, які на той момент не були навіть кандидатами наук, але мали адміністративні важелі, пишуть на цю статтю негативну рецензію і вона вилітає з набору. А я не можу відповісти, я в армії. Олена Сергіївна, дізнавшись про це, на шести сторінках пише лист на мій захист. Я цей лист зберігаю донині.
А на п’ятому курсі ми з Сергієм Приваловим зробили анкету «Викладач очима студента», провели опитування. Олена Сергіївна, яка ставила купу двійок, відправляла на перездачі, одержала найвищий бал – 4.98 з 5. А члени партбюро одержали дуже низькі бали. Коли на комсомольських зборах ми оголосили результати, представники партбюро сприйняли це як спробу підірвати авторитет партії (Олена Сергіївна ніколи не була партійною), навіть підняли питання про перебування нас із Сергієм у комсомолі.
А виключення з комсомолу в ті часи – це фактично кінець кар’єри. І тут Олена Сергіївна, Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська і Тетяна Олександрівна Бондаренко стали за нас горою і нам таки дали можливість закінчити консерваторію. А тоді Олена Сергіївна була на кафедрі в опозиції. І от їй, яка має купу своїх проблем, – їй треба було в такій складній ситуації за мене вступатись? А Олена Сергіївна це робила. Вона патологічно чесна.
Коло її спілкування – це ті, хто справді робили славу київської консерваторії, а з «соглашатєлямі» вона перпендикулярними шляхами йшла. Їй і захист докторської затримали на п’ять років. Тоді Леніна Петрівна Єфремова очолювала кафедру і страшенно боялася випустити її зі своїх рук. А тут Олена Сергіївна виходить із концептуальною докторською дисертацією – тоді ж кафедра історії музики мала би перейти саме їй.
Вже пізніше загальну кафедру історії музики розділили на дві і з’явилася кафедра історії музики етносів України та музичної критики, яку створила і очолила Олена Сергіївна. Вона наполягала, що музикознавців треба готувати до реального життя, вчити прикладному музикознавству: критика, редактура, менеджмент. В українській культурі це необхідно! Це була дуже перспективна кафедра. В Україні я не знаю такої потужної музикознавчої школи, як та, яку сформувала Олена Сергіївна. Київська школа критики дуже відрізняється від неіснуючої харківської, неіснуючої одеської, дуже специфічної львівської. Наші вихованці нині задають тон.
Олена Сергіївна зробила надзвичайно багато і для спілки композиторів. Коли розвалився Союз, постало питання про існування творчих спілок. Концепція трансформації спілки композиторів належала, в першу чергу, Олені Сергіївні. З цією концепцією виступив Степаненко. Але він забув сказати, що це не його ідеї…
У науковій діяльності Олени Сергіївни дуже важлива трансляція ідей українського музикознавства за кордон. Один вектор, який зараз для нас є дуже болючим, – трансляція на радянський простір. Олена Сергіївна писала під псевдонімом Оксана Музиченко в «Радянській музиці». Ніхто не знав про це, а вона писала величезну кількість текстів і вводила українську музику, яку завжди недооцінювали, в радянський контекст.
Другий вектор – трансляція в Європу. Це надзвичайно важливо – поставити український прапорець на світовій музичній мапі. І Олена Сергіївна виступає на міжнародних конференціях з українською тематикою від Лисенка до сучасності.
Вона працює не з примусу, а пише щиро, про те, що любить, те, що важливо. Про шістдесятників, відлуння 48-го року, державну ідеологію і долі українських музикантів. Дуже складно говорити про державну ідеологію на прикладі тих композиторів, у яких ззовні ніби все добре, а зсередини їх ця ідеологія руйнує. І Олена Сергіївна підіймає архіви, показує, хто доклався до роботи ідеологічної машини.
А от нещодавно вийшла її монографія про українську симфонію (україномовна версія). Масштаби цієї роботи ще належить зрозуміти. Олена Сергіївна говорить про те, що культура не рухається одним потоком, а різні жанри перебувають у різних фазах свого розвитку. Тому не можна говорити огульно про українську музику, скажімо 70-х років. Це дуже важливо, бо усереднений погляд – це наче середня температура по палаті. Так не має бути.
У мене є багато улюблених статей Олени Сергіївни, але якщо вибирати одну, то це «Музичний процес чи його імітація». Вона невеличка, на перший погляд, гостро публіцистична. Але у ній, ніби в краплі, показані різні напрямки, які потім поширюються в інших роботах Олени Сергіївни.
Валентина Редя
Якби Олену Сергіївну описати одним словом, то це – рух. Вона людина, захоплена життям, яка йде в ногу з часом, якій все цікаво. Я прийшла в консерваторію, коли Олена Сергіївна починала викладати, була ще зовсім молода і така одухотворена… Нещодавно в неї народилася донька Катя, але ніхто навіть запідозрити не міг, що є якісь труднощі, недосипання, як це завжди буває з маленькою дитиною… ця ідеально пряма спина, ця неповторна зачіска!
На першому курсі Олена Сергіївна в нас читала архівну практику і основи бібліографії. Вона мене вже тоді вразила. В той час ми розподілялися на фах не з першого курсу, як зараз, а з третього. Я, не вагаючись, написала заяву в клас Зінькевич. У науковому студентському товаристві Олена Сергіївна очолювала секцію історії музики – ці засідання були не просто «заняттями», а якимись одкровеннями! А в групі теоретиків на курс вище Олена Сергіївна була куратором. Ми тим студентам страшенно заздрили – вони і в Кам’янку їздили на екскурсію, і якісь вилазки організовували, у них життя вирувало завдяки невгамовній «класній мамі»!
Нам колись доводилося разом відпочивати: ще не можеш очі розплющити, а Олена Сергіївна зарядку робить або вже на пробіжці. Або дзвониш їй у неділю – начебто зранку, а вона каже: «Я вже з Гідропарку приїхала, поплавала». Завжди прекрасна форма – кінний спорт, плавання, лижі… Олена Сергіївна – це така енергія, такий натиск, а в той же час елегантність, вишуканість, стильність в усьому. Враження від її краси ніколи не стирається, на неї не можна не звернути увагу.
А енергія Олени Сергіївни заражає усіх! Повчившись у її класі, ми вже по-іншому працювати не можемо. Бо є приклад Вчителя, її життєва позиція, є той заряд, який вона в нас вклала.
Це не просто викладач, це Вчитель-Друг. Ми часто бували вдома у Олени Сергіївни. Якось вона вийшла заварювати каву, а Катерина Вікторівна [Катерина Вікторівна Майбурова – мама Олени Сергіївни – Т.Н.] мені каже: «Валя, слухайте Олену Сергіївну, вона поганого ніколи не порадить!». Так і є, я переконалась не один раз. Ми й досі у важкі хвилини – і професійні, і життєві загалом, радимося і знаємо – Олена Сергіївна ніколи не зрадить.
Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська якось сказала, що її захоплює здатність Олени Сергіївни примусити людину піднятися над своїм рівнем. Навчаючись у консерваторії, далеко не всі мріють про аспірантуру, а Олена Сергіївна вміє якось побачити твій потенціал і заохотити. Я вчилася заочно, дописувала дисертацію про оперну творчість Стравінського. Скоро захист, а в мене мала дитина, часу не вистачає… Регулярно отримувала листи від Олени Сергіївни, а в кінці кожного листа приписочка на кшталт: «Привіт від Ігоря Федоровича». Такий приємний лист був, а тут доходиш до Ігоря Федоровича і вже вночі не спиш, працюєш [сміється].
Це її місія – вчити. Деколи розчаровуєшся, хочеш все кинути, а Олена Сергіївна: «Якщо це не потрібно вам, то потрібно мені, кафедрі, консерваторії… (взагалі всьому світові)». І ти розумієш: ну як це – взятися і тепер кинути? Мусиш працювати.
З Юрієм Івановичем Чеканом, до речі, нас познайомила своїми листами Олена Сергіївна. Ми з ним добре одне про одного знали саме завдяки їй, хоча в той час не були знайомі особисто, і зустрілися вперше наживо наче старі знайомі. Оце ще одне вміння Вчителя – формувати свій клас як сім’ю.
Як науковець, Олена Сергіївна незамінна. В українському музикознавстві це одна з тих постатей, що «звучить» на світовому рівні. Вона вільно спілкується англійською, польською, підтримує дружні зв’язки з багатьма європейськими музикознавцями. Мені доводилося з Оленою Сергіївною бути на конференціях за кордоном. Аплодисменти, коли звучить прізвище Зінькевич – в той момент відчуваєш, що значить Олена Сергіївна для нашого музикознавчого простору.
Це музикознавець в усіх своїх проявах. Як дослідниця, Олена Сергіївна охоплює широченне коло наукової проблематики: музичне краєзнавство (де продовжує ідеї Катерини Вікторівни Майбурової), українська музика в найширшому діапазоні – від Лисенка до найсучасніших явищ (як електронна музика, приміром), методологія музикознавства, музична критика, ну і, хай зараз це не актуально, але значна частина наукового доробку пов’язана з історією російської музики.
Мені складно назвати найважливішу статтю Олени Сергіївни. Але я би виділила одну з найактуальніших тем її досліджень – постмодерн в музиці. Олена Сергіївна була однією з перших, хто про це почав писати. Зокрема, маю на увазі її статті «В ожидании себя, или Куда зовет взыскующий сущел?», «Метаморфози музичного постмодерну», «Под знаком постмодерна».
Алла Загайкевич
Олена Сергіївна прийшла до нас – звісно, 1 вересня! Курс російської музики. Ґрунтовні лекції, де до аналізу музичних творів залучалися несподівані інтердисциплінарні зв’язки, історичні контексти. Послідовна вибудова розгалуженої картини подій, постатей, мистецьких течій… Заняття у композиторів відбувалися разом з теоретиками. І, здається, мали на меті сформувати, в першу чергу, основи наукових підходів дослідження історично віддалених музичних явищ. Дистанція неймовірна: композитори – і велика наука…
Напевно, вже того ж року ми з фольклористами колядували у викладачів. І виявилося, що Олена Сергіївна має дім, якісь неймовірні смаколики, радісний сміх і величезну емпатію. Мої «відкриття» Олени Сергіївни, звісно, на цьому не закінчилися. Музична критика, дослідження української сучасної музики, в першу чергу – українського симфонізму, найперше – Євгена Станковича…
Де ми бачилися на «композиторській території»? Звісно – всі концерти сучасної музики в Києві, всі фестивалі «Два дні та дві ночі нової музики» в Одесі. Саме аспірантка Олени Сергіївни, Інесса Ракунова, напише пізніше дисертацію та книгу про мою електроакустичну музику. Цією темою ніхто не займався в той час, це була перша така розвідка. І зараз Олена Сергіївна виступає на міжнародних конференціях з доповідями про українську електроакустичну музику. А цьогоріч вона була чи не єдиною з консерваторії, хто прийшов на наш проєкт «ЕM-visia» в межах «Kyiv Music Fest».
Олена Сергіївна – це відкритість новому, відповідальність, системність, фахова наукова доброчесність…
Спілкування з нею не допускає жодного сумніву в тому, що ми працюємо разом, у нас є спільне бачення, це якась рідкісна емпатія. Наприклад, наш спільний проєкт – підготовка буклету до реконструкції концерту 22 грудня 1966 року. То був мітологічний, історичний концерт авангардної музики. Там звучало «Тріо» Грабовського, «Тріада» Сильвестрова, «Квартет» Лятошинського, музика Шенберга… Реконструкція цього концерту відбулася рівно через 50 років, у 2016. Олена Сергіївна запропонувала структуру буклету і дуже допомогла у формуванні тексту.
Була в нас і зовсім несподівана співпраця: Олені Сергіївні довелося перекладати мою статтю про Валентина Сильвестрова. На 70-ліття композитора російські колеги попросили мене написати невеличкий вітальний допис в московську газету. Мені рідко випадало писати російською мовою, а тут довелося. Допис побачив Валентин Васильович і попросив Олену Сергіївну перекласти його українською. Вона переклала і врешті цей текст з’явився у буклеті до ювілейного концерту Сильвестрова у філармонії.
Олена Сергіївна для мене насправді – уособлення сучасного професійного музикознавця. Дуже мало наших колег-музикознавців різних поколінь є такими «спраглими» до нової музики. І так було завжди. Особисто для мене саме музикознавчі критичні роботи Олени Сергіївни (статті та книги) сформували систему підходів вивчення української музики від 60-х років аж до сьогодення. Для мене абсолютно унікальною та показовою для Олени Сергіївни була публікація 1999 році в журналі «Сучасність» грунтовного тексту «Невідомі шістдесяті» про ідеологічний тиск Спілки композиторів, про страшну машину тоталітарного режиму, про зраду колег…
Я не очікувала, що музикознавча розвідка може отримати такий розголос: їй була присвячена передача на каналі 1+1. Ведучий Юрій Макаров шукав відповідь на питання – чи потрібно музикознавству як науці або мистецькій спільноті загалом оприлюднювати і опрацьовувати своє минуле, пов’язане з ідеологічним пресингом і з участю в ідеологічному цькуванні колег. Макаров, як чудовий знавець культури, розшукав для себе робочу метафору і сказав: «Орфей, виходячи з пекла, не повинен був озиратися назад. То чи повинні ми?»
Олена Сергіївна не тільки озирнулась, вона занурилася у це пекло і пропрацювала його. Чого не скажеш про багатьох інших наших колег. Цей матеріал живий; він показує певну інертність мистецької спільноти стосовно необхідності відчути, продумати, пропрацювати те, що відбувається зараз, наприклад в історії зі зберіганням імені Чайковського в назві консерваторії. За цим стоїть неспроможність відчути свою повномірність як спільноти, що представляє питомо українську культуру.
А Олена Сергіївна це робила. Це закладено в її системі підходів до виявлення і представлення музичних явищ – завжди в контексті часу. Актуальність цього матеріалу, здається, зараз тільки росте.
Читайте також:
• Тетяна Бондаренко: оточення шістдесятників, кіт Лятошинського і сни про музику
• Щоб звірити наші годинники — розмова з музикознавцем Юрієм Чеканом
• Богдан Сюта: Тільки найхоробріші музикознавці вибирають те, що менше досліджено
Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.