Музикознавиця Тетяна Бондаренко — людина-легенда Національної музичної академії України. Учениця Бориса Лятошинського, подруга і колежанка шістдесятників, педагогиня, яка виховала сотні чудових музикантів. Цьогоріч Тетяна Олександрівна відзначила черговий ювілей — 85 років. Та, подібно до її легкої граційної ходи, залишаються непідвладними часу її нестримна енергія, енциклопедична ерудиція, тонкий гумор і безмежна доброзичливість.
Тетяна Олександрівна написала безліч статей про своїх викладачів і друзів-колег, але досі майже нічого не написано про неї. І в цьому інтерв’ю вона часто «модулює» із особистих історій у розповіді про своє оточення.
Однак, як відомо, навіть коли говориш про інших — все одно говориш про себе.
Ким у дитинстві ви мріяли стати?
Тетяна Бондаренко: Я думаю, що мій вибір професії стався сам собою. Тому що у моїй сім’ї всі любили музику. Вони, звісно, були дилетантами, любителями. Але бабуся грала на фортепіано, і навіть без нот — сама собі грала, акомпанувала. Мама і її старша сестра навчалися грі на фортепіано у школі Миколи Тутковського. Дядько завжди співав арії з опер, а я йому акомпанувала. Всі вони були меломанами, відвідували оперні спектаклі. У мене досі зберігається нотна бібліотека, яка залишилася ще з дореволюційних часів.
Це чудові видання — «Леон Іздіковський». Мої домашні купляли багато нот. І серед них, наприклад, етюди Мошковського, Лешетицького. Це вже вказує на те, який рівень у них був. Крім того, було надзвичайно цікаве видання популярної музики. Коли я подорослішала, то ми з мамою в чотири руки завжди грали. Тобто це в нашій сім’ї було само собою.
А про мрію… Це мріяв мій батько — щоб я навчалася музиці. Спочатку він запросив до нас додому вчительку, яка зі мною займалась, а потім привів мене у Київську музичну десятирічку (зараз — Київський державний музичний ліцей імені Миколи Лисенка). Коли я склала іспит з фортепіано і мене прийняли, батько плакав від того, що його мрія здійснюється.
Як відбувалося Ваше навчання в десятирічці і коли ви вирішили стати музикознавицею?
Тетяна Бондаренко: В десятирічку я вступила одразу в другий клас. У нас було два класи — один з російською мовою викладання, один — з українською. Мама попросила, щоб мене взяли в український клас. Які чудові у мене там були друзі! Це була Галина Мокрєєва, Тетяна Швачко. Там були дуже здібні учні і багато з них потім реалізувались як музиканти — наприклад, Фелікс Андрієвський, скрипаль, потім викладав у Королівській академії в Англії. Рівень був дуже високий. Я вчилась на фортепіанному відділі. Моєю вчителькою була дуже відома тоді піаністка Юлія Львівна Будницька. Після того, як вона поїхала (це вже були старші класи), я взяла ініціативу в свої руки — почала сама собі шукати репертуар, купляла ноти. Колись купила собі ноти Сонати і прелюдій для фортепіано Левка Ревуцького та «Двох поем-легенд» Віктора Косенка. І цю музику я з задоволенням грала.
Мама була просто у захваті, коли слухала! Але згодом моя фортепіанна кар’єра обірвалась. З ініціативи Олени Федорівни Андрєєвої, учениці Левка Миколайовича Ревуцького, у десятирічці відкрився теоретичний відділ. Я тоді була в дев’ятому класі. Про таке я і не думала, хоч теорія музики і сольфеджіо мені давались легко. Однак навіть мою маму викладачі намовляли, щоб я йшла на теоретичний відділ. Я спочатку не розуміла, що воно таке, але коли побачила, що там є дві мої найближчі подруги — Галя Мокрєєва і Тала Швачко, то вирішила, що і я піду. Вела цей клас у нас Олена Федорівна Андрєєва. А в старших класах до нас прийшли викладати Валентина Радзивон, Людмила Каверіна, Ара Поставна. Було дуже цікаво, бо прийшла нова генерація і збудила в нас величезний інтерес. Потім був вступ до Київської консерваторії.
На вступному іспиті в консерваторію Фріда Ісаківна Аерова дуже ретельно мене перевіряла. А тоді ж не було ніяких білетів — тебе питають і ти одразу відповідаєш. Я була навіть трохи ошелешена. На іспиті з музичної літератури були присутні Андрій Якович Штогаренко, Онисія Яківна Шреєр. Мені випало питання про біографію і творчість Миколи Лисенка. Ну і я сказала фразу: «Лисенко — засновник української музики», а Штогаренко мені каже: «Не української музики, а класичної української музики».
В консерваторії у Вас були, мабуть, найкращі в Україні педагоги з фаху — видатна музикознавиця Фріда Ісаківна Аерова, а потім і геніальний композитор Борис Лятошинський. Ви потрапили у їхні класи за розподілом чи це була ваша або ж їхня ініціатива?
Тетяна Бондаренко: Ми зовсім не знали викладачів, коли вступали в консерваторію. Фріда Ісаківна сама відібрала з курсу Галю Мокрєєву і мене до свого класу, а наступного року до нас ще приєдналася Леся Мурзіна. Фріда Ісаківна була надзвичайною людиною. Це музикант вищого ґатунку. Скільки вона знала музики, і все напам’ять!
Вона завжди намагалася пробудити в нас творчу жилку. На заключному іспиті з гармонії ми мали подати творчу роботу. У мене вийшли досить розлогі фактурні варіації. Фріді Ісаківні вони сподобалися і вона одразу показала їх Борису Миколайовичу. А він сказав: «Нехай вона покаже їх комісії викладачів композиторського факультету».
Це після першого курсу?
Тетяна Бондаренко: Ні, після другого. Тоді гармонія, як і зараз, викладалась два роки. І тоді я склала іспит, який приймали Лятошинський, Ревуцький і Штогаренко. Так я почала поєднувати два факультети — музикознавства і композиції.
Все ж, завершуючи тему навчання у Фріди Ісаківни, розкажіть, якою була сфера ваших наукових досліджень у студентські роки?
Тетяна Бондаренко: Треба сказати, що у нас дуже добре працювало науково-студентське товариство. Фріда Ісаківна була дуже активною, ініціативною, керувала секцією теорії музики, всі її учні брали участь у конференціях, а їх було бог-зна скільки! Вона завжди особливо цікавилася творчістю композиторів, з якими була у дружніх стосунках — Віктора Степановича Косенка (це ї вчитель), Левка Миколайовича Ревуцького і Бориса Миколайовича Лятошинського. Вона мене і націлила на цю музику. Ми взялися за тему, про яку дослідники писали, але детально ніхто не розбирав — почали з «Українського квінтету» Лятошинського.
Це я на третьому курсі аналізувала і якраз тоді займалась у Бориса Миколайовича. Я йому принесла ці ноти, почала розпитувати, який там образний зміст, а він мені відповідав: «Це ви, музикознавці, маєте в тому розбиратися. Ви мені скажіть — що тут з поліфонією, які я застосовував прийоми». І він був задоволений, коли я називала всі ті контрапунктичні перестановки і таке інше. Ну а потім досліджувала його Тріо — Перше, Друге. І так вийшла дипломна робота «Тематизм камерно-інструментальних творів Бориса Миколайовича Лятошинського».
Виходить, що поєдналась і наукова робота, присвячена Лятошинському, і безпосередні заняття в його класі композиції. Як працював з вами Борис Лятошинський? Яку музику ви писали під його керівництвом?
Тетяна Бондаренко: Я виконувала ту програму, яка і зараз існує: на першому курсі — малі форми. Я тоді написала дві п’єси для скрипки і Борис Миколайович рекомендував, щоб я виступила з ними на концерті класу композиції. Потім ми працювали над циклом варіацій. Він завжди наводив приклади з музики різних композиторів і ніколи — зі своєї власної.
І от нещодавно, коли я перебирала свої архіви, то знайшла на окремому листочку тему, записану його рукою. Вона у класико-романтичному стилі. Я запитала у Юрія Яковича Іщенка — він ерудит надзвичайний! — чия би це могла бути тема. Але він сказав, що не знає такої. І в мене склалось враження, що Борис Миколайович тоді у мене на занятті сам цю тему написав.
Спілкування з ним було неймовірне. Мені було трошки ніяково, бо це ж такий авторитет! Але Борис Миколайович ставився до мене дуже прихильно і тепло.
В роботі він завжди звертав увагу на технічні речі, як зроблена музика. От наприклад, ми займалися в кабінеті, а з інших аудиторій, де розігрувались студенти, доносились звуки. І Борис Миколайович мене запитував: «Що це за інструмент?». Кажу: «Валторна». А він: «Правильно. А це що за звук?». Кажу: «Ніби мі-бемоль». Він натискає клавішу на фортепіано і каже: «Правильно».
Аж тут раптом він помітив, що в кабінеті повзає маленька божа корівка. А це восени було, вікна вже зачинені. Що з ним сталось! Він перервав заняття і каже: «Таню, давайте ловити». І ми її ловили, аж поки я ту божу корівку не випустила на волю, за вікно, і тільки тоді він заспокоївся.
А ще, пам’ятаю, ми зустрілися з ним в консерваторії біля навчальної частини. Він був такий розгублений. Питаю, що трапилось. А Борис Миколайович стоїть зі своїм великим портфелем та авоською, в якій він возив білкам горіхи, і каже: «Кіт пропав. Ми з Маргаритою Олександрівною скрізь його шукали, а його нема. Він же загине, він такий домашній, такий добрий». Потім кіт знайшовся і Борис Миколайович вже заспокоївся [сміється].
Та загалом він завжди був дуже стриманим. Але очі так дивляться на вас — все розуміють. Ніколи не говорив про свої негаразди. Це тільки Фріда Ісаківна мені розповідала, що він витримав під час отої наруги за «формалізм». Вони ж були при тому присутні. Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська казала, що вони плакали, коли це відбувалось. А він тоді тільки спокійно сказав: «Формалізм можна створити і з тоніки, субдомінанти і домінанти».
Під час вашого навчання якраз зароджувалось шістдесятництво і, відповідно, й ідеологічний тиск, як відповідь на нього. Ви це відчували на собі?
Тетяна Бондаренко: Цей ідеологічний тиск особливо був помітний наприкінці нашого навчання. Наприклад, Галя Мокрєєва та Ігор Блажков були вже в той час цілком самодостатніми музикантами. Вони цікавились Стравінським, Новою польською школою, а це було дуже небажано. Галя би ніколи не змовчала, вона завжди активно виступала. І нас збирали на зборах, дорікали їй, казали, щоб ми її засудили.
Ще під час навчання?
Тетяна Бондаренко: Так. Один з її чудових виступів на студентській конференції був про Сьому симфонію Прокоф’єва. І про заключну партію вона сказала, що це весняний образ, казково-фантастична сфера. І тут вступає одна з наших дуже авторитетних викладачів і каже: «Ні! Це слова Юліуса Фучика: “Люди, будьте бдительны!”». Розумієте? Як вся ця ідеологія міцно сиділа.
Попри все, ваше покоління створило революцію в українській музиці. Зокрема, маю на увазі композиторів-шістдесятників — Сильвестрова, Грабовського та інших випускників Київської консерваторії. Хто з них був у вашому близькому оточенні і яким було студентське життя в консерваторії під час навчання?
Тетяна Бондаренко: На моєму курсі був Віталій Годзяцький, ми у Бориса Миколайовича тоді вдвох були. Курсом нижче у нього був Валентин Варицький. А Сильвестров прийшов пізніше, він же після інституту. Грабовський тоді був на старших курсах, а потім вже в аспірантурі. Паралельно з нами на другому курсі був клас Андрія Яковича Штогаренка — там був Юрій Іщенко і Валерій Подвала. Ми всі дуже дружили.
З Віталієм Годзяцьким у нас така пригода була! Надворі зима, дуже холодно, і от я вже збиралася з лекцій додому, як раптом схаменулась — хустка пропала! А як вийти на вулицю? Стою розгублена. І раптом спускається Борис Миколайович по сходах. Він мене помітив, підійшов, спитав, що трапилось. А я йому кажу, що хустку загубила. Він тяжко здихнув, але нікуди від мене не пішов, не залишив мене. І тут входить з вулиці Віталій Годзяцький. Борис Миколайович його поманив до себе і каже: «Знімайте Ваше кашне, дайте Тані, їй потрібно додому йти». Той розгубився, але зняв це кашне. Я його одягнула і ми пішли [сміється].
А хустка знайшлась потім?
Ні. Так і пропала.
Зате дружба, мабуть, зав’язалась дуже міцна. До речі, про дружбу. Хто з оточення найбільше вплинув на ваше становлення як музиканта?
Тетяна Бондаренко: Багато хто, бо це ж на підсвідомому рівні відбувається, у спілкуванні. Але найбільше — ті, хто заклали оцей початок. Це Фріда Ісаківна, її методи, що якось підсвідомо проросли, а потім ти вже починаєш шукати своє. І, звісно, Борис Миколайович — це святиня. Те, що мені вдалося доторкнутися до творчого процесу під його керівництвом і знати як робиться музична матерія, як її розвивати, як вибудовувати — це ж і є основа нашої роботи.
А потім — це вже друзі, колеги. Особливо Ніна Олександрівна Герасимова-Персидська. Вона ж була моїм викладачем з поліфонії. У нас було дві групи: в одній курс читав Сергій Олексійович Павлюченко, а в іншій — Ніна Олександрівна. Я була у Ніни Олександрівни. І це була велика різниця. Там — класичний виклад. А тут — зовсім інший, в історико-стильовому форматі. У нас були творчі вправи — ми писали фуги. А коли я почала працювати на кафедрі, то дуже зблизилася з нею. Це таке спілкування, коли тобі відкриваються абсолютно нові горизонти. Вона цікавилась усім — живописом, архітектурою, музикою, літературою, знала декілька мов. Поруч із нею стаєш іншою людиною.
Повернімось ще до розмови про вашу композиторську долю. Що спонукнуло в консерваторії зрештою зробити вибір на користь музикознавства, а не композиції?
Це не обговорювалось. Вийшло таким чином: я вже закінчила консерваторію, захистила диплом і на цьому припинилась моя композиторська діяльність.
Після консерваторії ви вже не створювали музику? Маю на увазі не імпровізації, а закінчені опуси.
Є такий вираз: «Якщо можеш не писати — не пиши; якщо не можеш не писати — пиши». У мене тоді пішли інші справи — музикознавство, я в аспірантурі тоді займалась. Імпровізувати мені інколи хочеться. А іноді вночі такі цікаві речі приходять до голови, та вранці вже все забуваєш. А музика мені дуже часто сниться.
Чи хотілось би вам зараз оприлюднити свої опуси на авторському концерті?
Свої твори я зберігаю тільки тому, що там — рука Бориса Миколайовича. Коли йому щось видавалось достойним уваги, то він тоді брав свій олівець і починав дописувати. Оті ремарки, дописи для мене дуже дорогі. А щоб ці твори десь друкувати і виконувати — ні, воно того не варте, мені здається.
Ви дуже самокритично ставитесь до своїх опусів, але, коли ви ще навчались у консерваторії, Борис Миколайович в одному з листів дуже хвалив вас своїй колезі. Ви не шкодуєте про те, що після консерваторії зробили вибір на користь музикознавства, а не композиції?
Так, я знаю про той лист, я згадувала його у своїй статті про Бориса Миколайовича. Але я жодного разу не пошкодувала! Свого часу у мене був такий юнацький максималізм, тому що, романтизуючи, я думала: композитор — це надлюдина. Я того була недостойна. Хоча я знаю, що є композитори другого ряду і взагалі — оті вершини будуються лише на тому, що є багато інших, не таких видатних композиторів. Але для мене це був якийсь вищий політ. А тут я себе відчувала більш комфортно, особливо у педагогічній сфері.
Тим більше потім, розвиваючи педагогічний, дослідницький нахил, всі ці курсові роботи, дипломні — це ж постійно відкриваються зовсім інші світи. От приходить до мене студентка і каже: «Я зараз у школі танців вивчаю танго, то, може, мені танго досліджувати?». І тут, знаєте, як буває — все в руки йде. Я покопирсалась у бібліотеці мого дядька і знайшла там чудову книжку про танго. А потім ми проаналізували цей танець у балеті Дмитра Шостаковича, у творах Валентина Сильвестрова та Ігоря Щербакова — і вийшла отака цікава робота.
А інша студентка приходить: «Може, дзвонами зайнятися?». Думаю: «Дзвонами — о Боже!». Але я приходила до Володимирського собору, слухала дзвони. А потім ми знайшли записи різних видів дзвонів, про таке і писали. Був і Реквієм Ллойда Веббера, і вокальна творчість Віталія Губаренка, а потім і твори Олега Безбородька, і Святослава Луньова, і Валентина Сильвестрова. Наша музика зараз така цікава, така різноманітна, така гордість за все це!
За час своєї педагогічної діяльності ви виховали вже не одне покоління студентів, що зрештою стали сучасною українською музичною елітою — музикознавці, композитори, виконавці. Чи відзначаєте для себе якісні зміни студентського контингенту?
Тетяна Бондаренко: Завжди є яскраві студенти, які прагнуть вчитися. Інколи щось не вдається, але ніколи не можна ставити печатку — учень не здібний. Люди змінюються. Аби був потяг. Є учні, з якими настільки цікаво працювати, що вони залишаються твоїми друзями на все життя. Ось така була в мене Олена Чмут. Вона викладає у Чернівецькому музичному училищі [нині — Чернівецький обласний фаховий коледж мистецтв імені Сидора Воробкевича — Т.Н.]. Нещодавно вона надіслала мені збірку своїх хорових творів. Вона стала справжнім композитором!
Олена Супрун також у мене займалась. Улюблені в мене були диригенти-хормейстери. Я так захопилась тоді цією професією! Навіть коли у нас були ФПК, я нікуди не поїхала тоді, залишилася в Києві, хоч можна було їхати в будь-яке місто Радянського Союзу. Але я залишилася тут і їздила на всі репетиції Павла Муравського, Льва Венедіктова, побувала у всіх викладачів кафедри диригування, а перед тим навіть Фріда Ісаківна мене рекомендувала одному з викладачів кафедри і я там була концертмейстером. Особливо близькими стали Микола Гобдич, Володя Курач та Юра Курач, Марія Сабліна…
Ваша працелюбність і працездатність вражає: ви викладаєте і в Національній музичній академії, і в інституті імені Глієра, і в музичній десятирічці, до того ж пишете наукові статті, виступаєте на конференціях. Де ви берете сили і натхнення для активної роботи в такому щільному графіку?
Тетяна Бондаренко: З десятирічкою я вже долею пов’язана — я там вчилась, а після закінчення консерваторії Юрій Олексійович Полянський (він був завучем) запросив мене туди працювати. Мої учні з десятирічки — Ігор Пясковський, Мар’яна Копиця, Юрій Глущенко — всі такі талановиті, стали творчими особистостями. Ви питаєте звідки цей дух? А це оптимізм, який мені надає спілкування з моїми колегами, учнями.
Які зараз є яскраві учні! Ось другий семестр минулого навчального року — оті найстрашніші часи — мене так зігрівало спілкування зі студентами піаністами першого курсу. Який у них був потяг до навчання! Скільки вони мені надсилали творчих робіт у різних жанрах — оздоблених, а з якими назвами!
Ви належите до тих унікальних теоретиків, які вміють все: писати музику, писати про музику, імпровізувати, чути, грати, розповідати. Думаєте, теоретик обов’язково мусить бути таким універсальним музикантом?
Тетяна Бондаренко: Різні можуть бути. Головне — має бути мислення, ерудиція дуже широка. Одні такі, другі — інакші. От я зберігаю у себе нотний архів творчих робіт моїх студентів. І кого у мене там тільки немає! І Слава Луньов, і Олена Шевчук з її вокальними творами, і Олена Дьячкова, і Віталій Вишинський, Ірина Алексійчук, Юрій Кот, Антоній Баришевський. Або наприклад, піаніст Борис Логінов — їхній групі я задавала ескізи написати, а він захопився, написав цілий цикл, присвятив мені, назвав «Інтервальчики». Тобто у кого є хист, то він його і притягує до роботи. Це все дуже різноманітне. І тому, працюючи з такою різноманітністю, у різних сферах, я зовсім не шкодую, що моя творчість пішла у викладацький бік.
Яку музику ви слухаєте для задоволення?
Тетяна Бондаренко: Щоб отак сісти, увімкнути і сидіти слухати — мій час ще не настав, мені нема коли [сміється]. Але зараз в YouTube є велика кількість різних записів. Я завжди любила романтиків, а тепер і старовинна музика, і авангард — і можна знайти все. Я вважаю, що інтерес не повинен зациклюватись на чомусь одному. От мій дядько багато разів слухав улюблені опери. І знав там все напам’ять — аби були різні виконавці. Приємно було, що ти знаєш цю музику. А мені важлива саме різноманітність.
Присвятивши стільки років плідній науковій та педагогічній праці, сьогодні Ви з більшим очікуванням йдете на роботу чи додому?
Тетяна Бондаренко: Я не хочу, щоб ображалися мої домашні, але я не мислю себе без роботи. Я люблю свою роботу, вона мене цікавить! І от один з нещодавніх випадків: одна моя студентка вирішила кардинально змінити свій курс. Вона захотіла піти у зовсім новий для мене музичний світ. Я, звісно, знаю про ці теорії, але досконало я це не досліджувала. І тепер я мушу. І мені хочеться це досліджувати, бо коли починаєш працювати у новому напрямі, то й по-іншому ставишся до цієї музики, і змінюєшся сам.
Читайте також:
• Музикознавиця Лія Бетстоун про Ukrainian Contemporary Music Festival і концерт Notes from Ukraine
• Олексій Шмурак: «В музиці мені подобається парадоксальність, крихкість, багатошаровість»
• Євген Станкович про історію написання опери «Страшна помста»